Війна карт: кордони, договори та неписане майбутнє Європи

Кордони – це основа міжнародного порядку. Вони визначають простір, у якому починається і закінчується суверенітет. Вони розмежовують закон від беззаконня, державу від держави, минуле від майбутнього. Однак у Європі, континенті, який переслідують століття картографічного перегляду, кордони рідко залишаються незмінними. За них борються, їх переміщують, стирають і перемальовують – не завжди шляхом переговорів і ніколи без наслідків.

Війна в Україні зруйнувала ілюзію, що виникла після Холодної війни, що кордони Європи були врегульовані договорами, дипломатією та часом. Спроба Росії анексувати частини суверенного сусіда під приводом історичних образ знову відкрила найнебезпечніший розділ європейської історії: переконання, що карти — це не факти, а аргументи.

Це есе досліджує суперечку щодо кордонів Європи — військових, правових та символічних — та те, що може чекати в майбутньому на континенті, де лінії минулого знову намальовані кров’ю.

Картографічна омана 1991 року

Коли Радянський Союз розпався, на карті світу з'явилося п'ятнадцять нових держав. Західні уряди, розірвані між тріумфалізмом та невизначеністю, визнали ці кордони остаточними. Так само, хоча й неохоче, вчинили й багато нових республік.

Але ця остаточність не була вкорінена в консенсусі чи примиренні. Кордони, що виникли в 1991 році, часто були адміністративними лініями СРСР, довільно проведеними радянськими планувальниками, мало враховуючи етнічну, лінгвістичну чи економічну логіку. У Центральній Азії, на Кавказі та, що найвражаюче, в Україні ці лінії були нестабільними — історично суперечливими та демографічно змішаними.

Західна політика вирішила розглядати їх як постійні, щоб уникнути хаосу. Це була ставка на стазис: історію можна заглушити, ігноруючи її.

Це працювало, але поки не перестало.

Договори, які не виконали свою функцію

Будапештський меморандум 1994 року гарантував суверенітет і кордони України в обмін на здачу нею третього за величиною ядерного арсеналу у світі. Підписаний Великою Британією, Сполученими Штатами та Росією, він мав на меті закріпити врегулювання після Холодної війни. Він також не мав обов'язкової сили.

У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україні та Грузії було обіцяно майбутнє членство, але не запропоновано жодної дорожньої карти. Росія сприйняла це як червону ганчірку, але не червону лінію.

Коли Росія вторглася до Грузії у 2008 році та до України у 2014 році, жоден офіційний договір не заважав цьому. Коли вона знову вторглася у 2022 році, її дипломатичний аргумент полягав у тому, що договори більше не діють. Західні держави, хоча й обурені, мали мало правових засобів захисту. Міжнародне право залежить від згоди, а Росія перестала погоджуватися на кордони, які обмежували її амбіції.

Виявилося, що договори настільки ж довговічні, як і політичні реалії, що лежать в їх основі. Коли змінюється влада, папір рветься.

Відродження історичних карт

Війна Путіна не просто територіальна. Вона історіографічна. Російська пропаганда регулярно поширює імперські та радянські карти, які показують ампутовану або неіснуючу Україну. Це не антикварні курйози — це знаряддя війни.

Московські карти відображають уявні цивілізаційні географії: Новоросія на півдні, «Малоросія» в центрі та історичні російські землі на сході. Крим представлений як вічно російський, незалежно від його внутрішньорадянського переходу від Росії до України в 1954 році чи здобуття Україною незалежності в 1991 році. Донбас також представлений як незаконний радянський подарунок Україні.

Карти в цьому сенсі є зброєю. Вони раціоналізують насильство. Вони надають візуальної логіки агресії. Вони стверджують, що те, що є, не повинно бути, а те, що було, має бути відновлено.

Однак Україна також використовує карти — не як фантазію, а як твердження. Карта 1991 року, визнана Організацією Об'єднаних Націй та закодована в Конституції України, — це не прагнення. Це юридичний та екзистенційний факт.

Плинність кордонів у воєнний час

Кордон України зараз є полем битви в багатьох аспектах. Військові лінії зміщуються щодня. Контроль є тимчасовим. Окупація не означає анексію. Проте Росія стверджує про законність там, де є лише сила.

У Херсонській, Запорізькій, Луганській та Донецькій областях Росія провела фіктивні референдуми для обґрунтування територіальних претензій. Але жоден авторитетний міжнародний орган не визнає ці кроки. Принцип uti possidetis juris — кордони в разі незалежності повинні залишатися недоторканими — ще ніколи не був таким важливим.

Небезпека полягає не лише в тому, що Росія перекроює карту України. Вона полягає в тому, що інші держави можуть наслідувати цей приклад. Якщо анексія силою стане нормалізованою, то весь європейський порядок завалиться територіальним ревізіонізмом.

На Балканах, на Кавказі і навіть у межах ЄС є карти, які дехто хотів би реанімувати. Заморожені конфлікти, автономні регіони та спірні анклави зараз пильно стежать за Україною.

Європейська правова архітектура та її слабкі сторони

Кордони Європи регулюються мозаїкою договорів, від Гельсінського заключного акта (1975) до Паризької хартії (1990), Статуту ООН та двосторонніх гарантій. Але механізми забезпечення дотримання цих правил слабкі. Міжнародне право спирається на консенсус та політичну волю. Коли це порушується, кордони кровоточать.

Навіть у межах Європейського Союзу, де кордони стали адміністративно пом'якшеними через Шенген, націоналістичні рухи все ще висловлюють свої картографічні претензії. Каталонські сепаратисти, фламандські націоналісти, угорські іредентисти та лідери боснійських сербів – усі вони мають карти, які відрізняються від тих, що використовує Брюссель.

ЄС вдалося замаскувати багато з цих розбіжностей за допомогою економічної інтеграції. Але цей папір не є вогнетривким. Війна в Україні знову розпалила старе вугілля.

Що далі: три варіанти майбутнього для кордонів Європи

1. Реставрація

За цим сценарієм Україна повертає всю свою територію 1991 року, Росія зазнає військової поразки або політичної трансформації, а порядок, що існував після 1991 року, підтверджується. Європа подвоює зусилля щодо існуючих кордонів, захищає їх від перегляду та переписує договори, включаючи положення про забезпечення дотримання.

2. Фрагментація

Якщо Україну змусять визнати поразку, або якщо війна закінчиться замороженим конфліктом, принцип недоторканності кордонів буде порушений. Інші держави можуть скористатися цим прецедентом. Конфлікти від Балкан до Кавказу можуть спалахнути знову. Держави можуть почати переглядати свої карти як внутрішньо, так і зовні. Далі настане картографічний хаос.

3. Реконфігурація

У цьому більш радикальному баченні Європа визнає крихкість своєї нинішньої карти та починає будувати новий консенсус — не на фіксованих межах, а на згоді, місцевій демократії та спільному суверенітеті. Це може включати спеціальні статуси, референдуми щодо кордонів під наглядом або федеративні домовленості. Це вимагатиме політичної мужності та уяви, якостей, яких Європа останнім часом не демонструвала.

Роль України у битві за кордони

Україна стоїть у центрі цієї боротьби. Її опір — це не лише танки та окопи — це захист ідеї про те, що кордони мають бути захищені не силою, а законом та легітимністю.

Коли Україна наполягає на своїх кордонах 1991 року, вона не є негнучкою. Вона наполягає на тому, щоб Європа й надалі керувалася правилами, а не картами, намальованими під дулом зброї.

Якщо Україна досягне успіху, вона відновить кардинальний принцип міжнародного порядку: карта — це не запрошення до завоювання, а мирний договір.

Малювання майбутнього

Війна карт ще далеко не закінчена. Вона точиться в підручниках з історії, в телевізійних студіях, в аудиторіях і на передовій Запоріжжя. Вона оскаржується в Гаазі, в резолюціях ООН і в секретних файлах розвідувальних служб.

У цій війні кожна карта — це претензія. Кожен договір — це щит. Кожен кордон — це межа між цивілізацією та її відсутністю.

Європа має вирішити: чи захищатиме вона карту права, чи дозволить поверненню карти війни?

Україна зробила свій вибір. Вона не проводить нових меж. Вона просто захищає ті, що були узгоджені. І таким чином вона малює майбутнє, в якому кордони знову щось значать.