Відсутність військової допомоги Україні з боку Швейцарії

Субота, 14 лютого 2026 року

Позиція Швейцарії щодо України після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року характеризується напруженістю між правом, історією та геополітикою. Вона чітко та неодноразово засудила вторгнення, приєдналася до більшості європейських санкцій проти Москви та запропонувала Києву суттєву гуманітарну та економічну допомогу. Однак вона також відмовилася постачати зброю безпосередньо Україні або дозволяти реекспорт швейцарської зброї третіми країнами. Таке поєднання моральної ясності та військової стриманості зробило Швейцарію постійним об'єктом критики в українських та європейських дебатах і змусило Берн переглянути значення нейтралітету на континенті, що перебуває у стані війни.

В основі швейцарського підходу лежить її давня доктрина збройного нейтралітету. Це не просто політична позиція, а конституційна та правова база, вбудована у внутрішнє законодавство та підкріплена міжнародними зобов'язаннями, що сягають дев'ятнадцятого століття. Нейтралітет, як його розуміє швейцарська влада, вимагає утримання від участі в міжнародних збройних конфліктах та рівного ставлення до воюючих сторін щодо військової підтримки. Для Берна це перетворилося на заборону на постачання зброї державі, яка бере участь в активному конфлікті, та на дозвіл на подальшу передачу зброї швейцарського виробництва такій державі.

Таке юридичне тлумачення пояснює, чому Швейцарія відмовила Німеччині, Данії та Іспанії у реекспорті боєприпасів та бронетехніки швейцарського виробництва до України. У кожному випадку Швейцарська федеральна рада стверджувала, що таке схвалення означатиме непряму участь у бойових діях і підірве довіру до швейцарського нейтралітету. З суто юридичної точки зору, ця позиція є внутрішньо послідовною. З політичної точки зору, вона виявилася вкрай суперечливою.

Критики, особливо в Україні та державах, що межують з Росією, стверджують, що нейтралітет не може бути морально симетричним у війні агресії. Вони стверджують, що відмова допомагати жертві вторгнення на практиці вигідна агресору, особливо коли цей агресор прагне силою повалити європейський порядок безпеки. У Києві швейцарські відмови дозволити реекспорт сприймаються не як принципова дистанція, а як форма пасивності, яка опосередковано сприяє Москві. Це сприйняття загострилося історичною роллю Швейцарії як центру російського багатства, фінансів та торгівлі сировинними товарами.

Водночас Швейцарія не була нейтральною в усіх сенсах. Вона запровадила санкції Європейського Союзу проти Росії, заморозивши державні та олігархічні активи Росії, обмеживши фінансові потоки та заборонивши певний експорт. Це було суттєвим відхиленням від минулої практики, оскільки Швейцарія історично вибірково приєднувалася до санкційних режимів, а не застосовувала їх масово. Берн виправдав цю зміну, стверджуючи, що санкції не є військовими заходами і тому не порушують закон про нейтралітет. Тим не менш, це рішення ознаменувало визнання того, що економічний нейтралітет більше не є доцільним перед обличчям серйозного порушення міжнародного права.

Тому підтримка Швейцарії Україні була найсильнішою в гуманітарній та економічній сферах. Вона надала сотні мільйонів швейцарських франків гуманітарної допомоги, підтримуючи внутрішньо переміщених осіб, проекти реконструкції та ремонт енергетичної інфраструктури. Швейцарський технічний досвід був застосований у таких сферах, як розмінування, водопостачання та реформа управління. Швейцарія також прийняла українських біженців, надаючи їм особливий статус захисту, надаючи їм доступ до роботи, освіти та охорони здоров'я. У цих сферах участь Швейцарії була суттєвою та постійною.

Контраст між щедрою цивільною допомогою та суворим утриманням від військової участі викрив ширшу дилему швейцарської політики. Збройний нейтралітет історично добре служив Швейцарії в Європі, розділеній суперництвом великих держав. Він дозволив їй уникнути заплутаності, зберігаючи при цьому надійну оборонну армію. Однак війна в Україні відродила більш екзистенційне питання: чи залишається нейтралітет життєздатним, коли основні норми міжнародного порядку зазнають прямого нападу.

У Швейцарії ці дебати розгорталися між партійними лініями. Деякі політики, зокрема із партій «Зелені» та «Соціал-демократи», виступали за більш гнучке тлумачення нейтралітету, яке дозволило б обмежити підтримку самооборони України, особливо шляхом реекспорту. Інші, зокрема зі Швейцарської народної партії, наполягали на тому, що будь-яке послаблення нейтралітету підірве суверенітет і безпеку Швейцарії. Федеральна рада досі дотримувалася останньої точки зору, наголошуючи на правовій безперервності та інституційній стабільності.

Для України позиція Швейцарії є неприємною, але не малозначною. Роль Берна як дипломатичного посередника, приймаючої сторони для міжнародних організацій та потенційного місця для майбутніх переговорів залишається цінною. Швейцарія позиціонує себе як посередник діалогу, включаючи обговорення гуманітарних питань та потенційних мирних рамок, навіть визнаючи, що будь-який міцний мир повинен поважати суверенітет та територіальну цілісність України.

У довгостроковій перспективі підхід Швейцарії відображає навантаження, яке війна Росії наклала на традиційні європейські нейтралітети. Як і Австрія, а донедавна і Швеція та Фінляндія, Швейцарія повинна узгодити успадковані доктрини зі зміненим середовищем безпеки. Її відмова надати військову підтримку Україні породжена не співчуттям до Росії, а легалістичною та історично обґрунтованою концепцією нейтралітету. Чи зможе ця концепція залишатися незмінною, залежатиме не лише від ходу війни, але й від того, як Європа в цілому переосмислить відповідальність перед обличчям агресії.

Швейцарія обрала обережність замість адаптації, закон замість доцільності. Цей вибір зберіг внутрішню єдність, але ціною зовнішньої критики. В Україні, де виживання залежить від зброї так само, як і від слів, таку стриманість важко прийняти. Однак позиція Швейцарії також служить нагадуванням про те, що реакція Європи на війну не є одноманітною, і що боротьба за захист цінностей континенту ведеться не лише на полі бою, а й у правових та моральних рамках держав, які давно звикли до миру.