Відбудова поранених в Україні: доктор Володимир Штауде про науку військової реабілітації
Метью Періш
Понеділок, 28 вересня 2026 року
«Львівський вісник» бере інтерв’ю у керівника реабілітаційного відділу Харківського інституту Ситенка про вибухові травми, протезування, віртуальну реальність, межі ранньої реабілітації та нову медичну науку, що з’явилася після війни в Україні.
Харків – це місто, де війна та наука живуть надзвичайно близько одна до одної. Ракети та безпілотники, які неодноразово вражали друге за величиною місто України, є проявами нового виду війни, але Харків також є одним із історичних центрів медицини та наукових досліджень України. В Інституті патології хребта та суглобів імені Ситенка ці дві реальності зустрічаються щодня.
Інститут був заснований у Харкові в 1907 році як Медико-механічний інститут, спочатку створений для лікування серйозних виробничих травм, пов'язаних з гірничодобувною та важкою промисловістю східної України. Це був перший український медичний заклад, що спеціалізувався на ортопедичній та травматологічній допомозі. Сьогодні він входить до складу Національної академії медичних наук України та є її головною науковою установою, що займається захворюваннями та травмами хребта та суглобів.
Сучасна структура Інституту відображає широту його діяльності. Його клінічні підрозділи включають невідкладну травматологічну допомогу, реконструктивну хірургію, вертебрологію, ендопротезування суглобів, інтенсивну терапію, реабілітацію та спеціалізоване відділення бойових травм. Останнє є особливо важливим накопиченням експертизи: Інститут набуває спеціалізованого досвіду в лікуванні наслідків бойових травм з початку війни Росії проти України у 2014 році.
У центрі реабілітаційної роботи знаходиться доктор медичних наук з травматології та ортопедії Володимир Анатолійович Штауде . Він очолює реабілітаційне відділення Інституту з 2007 року, а з 2023 року також очолює науковий відділ консервативного лікування та клінічних випробувань. Його наукова робота охоплює реабілітацію, посттравматичні деформації та захворювання хребта та суглобів.
Війна змінила контекст, у якому застосовується цей досвід. Солдати прибувають до Ситенка після мінних та вибухових поранень, серйозних пошкоджень верхніх та нижніх кінцівок, а також складних ран, які, можливо, вже потребували хірургічного втручання в іншому місці. Деяким потрібні подальші реконструктивні операції. Інші ж повинні знову навчитися фізичних звичок, які здорові люди виконують без свідомого мислення: стояння, балансування та ходьба.
Однак розповідь доктора Штауде про військову реабілітацію містить важливе коригування деяких простіших припущень щодо медицини воєнного часу. Реабілітація — це не просто питання якомога ранішого початку фізичних вправ. Пошкоджені тканини та кістки підкоряються біологічним законам, які ентузіазм не може прискорити. Сучасні протези не є рішеннями самі по собі, а складовими складних програм, до яких залучаються хірурги, протезисти, неврологи, психологи та фахівці з реабілітації. Перш за все, травми, спричинені цією війною, не завжди поводяться так само, як і ті, що були в мирний час.
Я зустрівся з доктором Штауде в Інституті Ситенка в Харкові, щоб обговорити, чого навчається українська медицина з величезного та трагічного клінічного досвіду, нав'язаного їй війною.
Метью Паріш: Чи не могли б ви представитися та розповісти про роботу вашого реабілітаційного відділу під час війни?
Д-р Володимир Штауде: Протягом останніх чотирьох років, під час агресії Росії проти України, ми лікували та реабілітували пацієнтів після бойових травм. Зокрема, у 2022 та 2023 роках дуже велика кількість військовослужбовців перенесла операції тут, в Інституті, а згодом пройшла реабілітацію в моєму відділенні.
МП: Інститут є одночасно клінічною та науковою установою. Які його основні напрямки діяльності?
ВС: Наші основні наукові напрямки стосуються травм та патології хребта та суглобів. Інститут займає провідне наукове місце в Україні в лікуванні цих захворювань, а наша робота відома на міжнародному рівні.
Наш директор, доктор Станіслав Бондаренко, представляє Україну на міжнародному рівні в цій галузі. Наразі Інститут посідає одну з провідних позицій в Україні в лікуванні патології суглобів, як після бойових травм, так і у пацієнтів, які страждають на інші захворювання суглобів.
У опублікованій історії Інституту доктор Станіслав Бондаренко вказаний як його директор з 2023 року, генеральний секретар Європейського товариства кульшового суглоба та національний представник України в SICOT, міжнародному товаристві ортопедичної хірургії та травматології.
Депутат: Чим відрізняється лікування військової травми від звичайної цивільної травми?
ВС: Інститут створив спеціалізоване відділення бойової травми у 2014 році, тож ми накопичили понад десять років досвіду лікування бойових поранень. Відповідно, моє відділення також має дуже значний досвід реабілітації пацієнтів з бойовими травмами, що стосуються як хребта, так і кінцівок.
МП: На той час, як поранені солдати потрапляють до Ситенка, яке лікування вони зазвичай вже проходять?
ВС: Багато операцій, що проводяться тут, стосуються мінних та вибухових травм нижніх кінцівок, а також контрактур, що розвиваються після цих травм. Важливою частиною нашої роботи є відновлення нормальних рухових моделей та звичайних моторних навичок, необхідних людям у повсякденному житті.
МП: Які травми найчастіше потребують спеціалізованої реабілітації?
ВС: Найбільшу групу складають наслідки мінно-вибухових поранень нижніх кінцівок і поранень верхніх кінцівок. Вони часто супроводжуються контрактурами суглобів та порушенням рухливості уражених суглобів.
МП: Сучасна війна може призвести до комбінацій вибухових, осколкових, ортопедичних, неврологічних та м’якотканинних травм. Що відбувається, коли людина одночасно зазнала кількох видів травм?
ВС: Оскільки наш заклад є спеціалізованим, військовослужбовці, які до нас звертаються, часто вже перенесли операцію у військовому шпиталі. Їх переводять сюди, оскільки вони потребують вищого рівня спеціалізованої допомоги або складнішого лікування.
Тому цим пацієнтам можуть бути проведені складні реконструктивні операції в нашому інституті. Після цих операцій ми проводимо їхню реабілітацію.
МП: Чи змінилася схема звернення пацієнтів до вас з початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року?
ВС: Так. Сьогодні до нас звертаються менше військових пацієнтів, яким потрібне звичайне хірургічне втручання. Військовослужбовці, які зараз до нас звертаються, переважно потребують високотехнологічної або реконструктивної хірургії.
У 2022 та 2023 роках більшість наших пацієнтів були військовослужбовцями. Відтоді українська військово-медична система значно підвищила свою ефективність. Як наслідок, зараз до нас звертається менше таких пацієнтів. Особливо складні випадки все ще трапляються.
Депутат: Чи створило величезне розширення застосування безпілотників нові моделі травм?
ВС: Багато таких пацієнтів лікуються у військових шпиталях та військово-медичній системі. Але найскладніші випадки — а їх чимало — направляють до нашого інституту і згодом проходять тут реабілітацію.
МП: Оскільки Ситенко – це науковий інститут, чи ваш досвід лікування цих пацієнтів безпосередньо впливає на дослідження?
ВС: Так, безумовно. Зараз у нас є науково-дослідні проекти, безпосередньо пов'язані з лікуванням військовослужбовців. У нашому інституті лікування цих пацієнтів має важливий науковий компонент, і ми вже опублікували значну кількість наукових статей, що виникли за результатами цієї роботи, в індексованих наукових виданнях.
МП: Яка одна з основних наукових проблем, з якою ви стикаєтеся у військовій травмі?
ВС: Одним з найважливіших є те, що нормальні періоди загоєння ран, кісток та зрощення переломів у пацієнтів з бойовими травмами відрізняються. Вони часто значно довші, а процес загоєння складніший.
Ось чому науковий підхід до лікування поранених є таким важливим. Ці випадки не обов'язково відповідають стандартам, що існували до війни, або навіть деяким стандартам, що існують сьогодні. Тому нам потрібні наукові дослідження, щоб розробити нові стандарти лікування цих пацієнтів.
Депутат: Чи змусив масштаб війни українську медицину розробляти нові методи швидше, ніж це зазвичай відбувається в мирний час?
ВС: Так. Ми намагаємося впровадити нові принципи лікування в клінічну практику.
Наприклад, у лютому цього року наш директор Станіслав Бондаренко провів процедури остеоінтеграції чотирьом пацієнтам, які перенесли ампутацію вище коліна.
Цим пацієнтам раніше встановлювали звичайні протези у 2023 та 2024 роках, але вони не могли успішно їх використовувати.
У лютому 2026 року їм запропонували остеоінтеграцію. Один із таких випадків був надзвичайним.
Я показав вам фотографії та відео. Це був військовослужбовець, якому раніше зробили ампутацію, але він не міг користуватися звичайним протезом. Він переніс цю сучасну операцію в лютому.
До 24 квітня, приблизно через два місяці, він повернувся до військового навчального центру інструктором. Він знову продовжив службу.
Для нас це було, власне, маленьке диво.
МП: Як науково фіксується та поширюється накопичений вами досвід?
ВС: У березні цього року я презентував дослідження щодо використання гарнітур віртуальної реальності в реабілітації військовослужбовців. У листопаді я планую поїхати до Порту в Португалії, щоб виступити з доповіддю на конгресі, присвяченому болю в хребті та тазу.
Наш директор зараз відвідує міжнародний конгрес у Кіото, Японія, де представляє роботу з ендопротезування суглобів. Наразі багато операцій із ендопротезування суглобів у нашому інституті також виконуються для військовослужбовців, зокрема за державними програмами.
МП: Існує зрозуміле припущення, що реабілітацію слід розпочинати якомога раніше після операції. Чи завжди це правильно?
ВС: Я маю наголосити, що якомога рання реабілітація не обов'язково є корисною в кожному випадку.
Існують загальні біологічні закони, що регулюють відновлення та загоєння тканин, включаючи кісткову тканину. Якщо ці біологічні процеси ігнорувати, ми дуже часто спостерігаємо ускладнення. Ці ускладнення згодом може бути надзвичайно важко виправити, а в деяких випадках вони вимагають додаткового хірургічного втручання.
Це ще одна галузь, у якій наукова складова є важливою. Нам потрібні подальші дослідження реабілітації, які враховують ці фундаментальні біологічні процеси, і нам потрібно впровадити ці знання в клінічну практику.
Депутат: Як слід організувати програму реабілітації для людини з надзвичайно серйозними травмами?
ВС: Це дуже важливе питання, і зараз воно вирішується на національному рівні в Україні шляхом розвитку міждисциплінарних команд.
Ці команди об’єднують спеціалістів з різних галузей, зокрема фізичної та реабілітаційної медицини. Але наш досвід показує, що фахівці з реабілітації повинні працювати в безпосередньому та постійному контакті з травматологами та хірургами.
Різні хірургічні процедури вимагають різних графіків реабілітації та різного ступеня навантаження на певні частини тіла. Тому справді мультидисциплінарний підхід є надзвичайно важливим, але він повинен включати реальний діалог між хірургом та спеціалістами з реабілітації.
На жаль, загальноприйняті стандарти реабілітації не завжди адекватно працюють у випадках бойових травм. Я кажу це на основі досвіду, який ми тут накопичили, лікуючи захисників України.
Депутат: В Україні зараз дуже велика кількість людей з ампутованими кінцівками. Що потрібно, щоб ці пацієнти досягли максимально можливої незалежності?
VS: Потреба в протезах величезна. Дуже багато пацієнтів їх потребують.
Тому Україні потрібна допомога у розробці потужностей, здатних виготовляти протези для цих пацієнтів. Це складна та багатогранна проблема. Знову ж таки, важливі міждисциплінарні команди.
Для військових людей з ампутованими кінцівками компетентна робота протезистів є надзвичайно важливою. Нам також потрібні достатні виробничі потужності та достатні запаси протезних компонентів, щоб люди могли отримати пристрої, які відновлюють їхню мобільність.
МП: Чи демонструє приклад остеоінтеграції, що отримання протеза є лише частиною набагато складнішого медичного процесу?
ВС: Абсолютно. Це багатогранне питання.
Наш досвід роботи з чотирма пацієнтами, яким була проведена остеоінтеграція, був особливо вражаючим. Ми стали свідками того, що я можу лише повторити як маленьке диво: людина, яка не могла ходити, перенесла операцію наприкінці лютого, а до квітня повернулася до звичайного життя.
Остеоінтеграція – це нова та дуже цікава технологія. Це також технологія, щодо якої точаться дискусії, але вона може дозволити людині повернутися до звичайного життя.
Традиційні протези також можуть повернути людині життя, якщо їх правильно виконати. Нам потрібно продовжувати вивчати всі ці підходи. Що мене особливо вразило в нашому досвіді остеоінтеграції, так це те, що люди поверталися до звичайного життя протягом двох місяців.
Депутат: А як щодо неврологічних травм?
VS: Пошкодження основних нервів трапляється у дуже високій частці цих пацієнтів. Тому співпраця з неврологами та нейрохірургами надзвичайно важлива в реабілітації. Знову ж таки, це ілюструє фундаментальний принцип міждисциплінарної команди.
МП: Травми від мін та вибухів можуть спричинити надзвичайно складні пошкодження. Що ви дізнаєтесь про їх довгострокові наслідки?
ВС: Мінно-вибухова травма є надзвичайно складною. Наш досвід показує, що її наслідки важко лікувати хірургічним шляхом, а також важко реабілітувати.
Наразі Інститут має науково-дослідну програму, що вивчає, наприклад, деформації довгих кісток після травматичних ушкоджень. Для встановлення оптимальних алгоритмів лікування цих пацієнтів важливо поєднати наукові дослідження з найкращим доступним міжнародним досвідом.
МП: Фантомний біль у кінцівках має бути ще однією суттєвою проблемою.
ВС: Так. Фантомний біль є серйозною проблемою, і він вимагає подальшого розвитку методів лікування. Наш інститут бере участь у наукових зустрічах з питань реабілітації, протезування та остеоінтеграції, включаючи міжнародну експертизу, спеціально присвячену лікуванню фантомного болю.
МП: Фізичне відновлення не можна повністю відокремити від психологічного. Як ви з цим бороните?
ВС: Це також надзвичайно важливо. У моєму реабілітаційному відділенні працюють два психологи. Вони безпосередньо працюють з цими пацієнтами, а також використовують віртуальну реальність у своїй роботі. Ми бачимо досить хороші результати від такого підходу.
МП: Для солдатів, які були надзвичайно фізично активними до поранення, раптово стати залежними від інших людей, мабуть, особливо важко.
ВС: Так. Для цих пацієнтів психологічний вимір надзвичайно важливий для відновлення їхньої повсякденної активності та незалежності.
МП: Чи можуть, здавалося б, скромні досягнення — стояння без сторонньої допомоги, підйом сходами, одягання або прогулянки на вулиці — стати важливими віхами?
ВС: Так, безумовно. Це дуже важливо. Це принцип, який ми використовуємо в реабілітації наших пацієнтів: крок за кроком .
МП: Чи продовжуєте ви спостерігати за пацієнтами після завершення інтенсивної реабілітації?
ВС: Оскільки ми є науковою спеціалізованою установою, після лікування пацієнта ця особа може продовжити лікування амбулаторно або в іншому закладі. Ми не обов’язково продовжуємо лікувати кожного пацієнта самостійно.
Але в Україні налагоджено наступність між установами. Людина, яка завершила лікування в одному медичному закладі, може продовжити наступний етап в іншому.
МП: Війна триває вже достатньо довго, щоб деякі наслідки поранень могли проявитися через роки. Ви вже це бачите?
ВС: Так, безумовно. Наслідки військової травми будуть спостерігатися ще роками.
З чисто ортопедичної точки зору, нас цікавлять зміни в ході, змінене навантаження на суглоби та зміни постуральної рівноваги. У моєму відділі є лабораторія ходи, в якій ми безпосередньо вивчаємо параметри ходьби та постави.
Ці параметри змінюються після серйозних травм, і наслідки цих змін можуть проявлятися через роки. І це не кажучи вже про психологічні наслідки, які є ще однією надзвичайно важливою проблемою.
МП: Міжнародна увага, природно, зосереджується на драматичному моменті, коли солдата поранено, евакуйовано та прооперовано. Чи існує небезпека, що місяці та роки подальшої медичної роботи стануть непомітними?
ВС: На мою думку, якісна медична допомога не обов'язково має бути в центрі уваги громадськості.
В ідеалі, людина захворіє або отримає травму, пройде лікування, одужає, а потім повернеться до нормального життя. Це мало б бути нормально. На жаль, часто саме негативні наслідки хвороби чи операції викликають суспільні питання.
Якщо медицина працює добре, вона не обов'язково має бути в центрі уваги громадськості. Надзвичайно важливо, особливо в такі складні часи, як ці, щоб сама медицина отримувала підтримку. Це включає належну заробітну плату та соціальний захист медичних працівників. Я вважаю це дуже важливим.
Депутат: Чи обмінюються українські фахівці набутим досвідом з лікарями та дослідницькими установами інших країн світу?
ВС: Так. Що стосується нашого інституту, то лікарі з наших клінік спілкуються з колегами з інших країн. Вони проходять спеціалізоване навчання за кордоном та беруть участь у міжнародних конгресах і конференціях не лише як слухачі, а й як доповідачі, які представляють власні дослідження.
Досвід, накопичений нашим Інститутом, становить значний інтерес для лікарів усього світу.
Депутат: Які форми міжнародної співпраці були б найціннішими: обладнання, дослідницькі партнерства, спеціалізоване навчання, програми обміну чи спільні дослідження?
ВС: На мою думку, кожна з цих форм наукової співпраці є важливою не лише для нашого Інституту, а й для фахівців усієї України. Усі згадані вами напрямки є важливими.
МП: Як тривалий вплив важкої військової травми впливає на лікарів, науковців, фізіотерапевтів, психологів та медсестер, які лікують цих пацієнтів?
ВС: Робота з важкими бойовими травмами, безсумнівно, складна, і, звичайно, є психологічні наслідки і для медичного персоналу.
Але в нашій спеціальності — ортопедії та травматології — досягнення позитивного результату є надзвичайно важливим. Бачення цього позитивного результату також допомагає самим медичним працівникам психологічно відновитися. І, звичайно, це мотивує нас досягати ще кращих результатів реабілітації для наших пацієнтів.
Депутат: Коли ця війна нарешті закінчиться, чи залишатиметься догляд за пораненими в Україні та їх реабілітація одним із найважливіших медичних обов'язків країни протягом десятиліть?
ВС: Наразі я не можу відповісти на це питання. Я не знаю, яким буде майбутнє.
Я, звичайно, сподіваюся, що наша медична система та система реабілітації значно покращаться. Але як саме все розвиватиметься, я не можу знати.
Депутат: Д-ре Штауде, щиро дякую за ваш час.
ВС: Дякую. Дякую за вашу увагу.
У небажанні доктора Штауде передбачати далеке майбутнє є щось показове. Медицина, як і війна, карає надмірну впевненість. Натомість його відповіді неодноразово повертаються до доказів: що відбувається з кістками, що відбувається з ходою, що відбувається після операції, що відбувається, коли встановлені графіки реабілітації виявляються непридатними для лікування травм, спричинених мінами та вибухівкою.
Результатом є картина української військової медицини, яка дещо відрізняється від драматичних образів, що зазвичай асоціюються з доглядом за пораненими на полі бою. Порятунок життя пораненого солдата може відбуватися за лічені хвилини або години. Відновлення тіла та незалежності цієї людини може вимагати місяців, повторних операцій та спільної роботи хірургів, неврологів, протезистів, фізіотерапевтів, психологів та науковців.
Існує також ширший науковий наслідок. Україна накопичує досвід у вибухових травмах, складній реконструкції, ампутації та реабілітації, який ніхто б не хотів, щоб вона мала. Проте ці знання все ж існують, куплені жахливою людською ціною. Відповідальність таких установ, як Ситенко, полягає в тому, щоб перетворити цей досвід на медицину: на дослідження, кращі протоколи та міжнародну наукову співпрацю, яка зрештою може допомогти пацієнтам далеко за межами України.
Мабуть, фраза, яка найбільше запам’яталася в моїй розмові з доктором Штауде, була також найпростішою. Реабілітація триває, сказав він, «крок за кроком». Для тяжкопораненого солдата ці слова є буквальними, перш ніж вони стануть метафоричними. Перший крок може бути неймовірно важким. Наступний може бути легшим. Зрештою, як у надзвичайному випадку, описаному доктором Штауде, ці кроки можуть призвести аж до військового навчального центру та до нового життя на службі.
Ось такою тихою наукою займаються в Харкові.
