Витоки та стійкість тоталітаризму

Слово «тоталітаризм» виникло в міжвоєнний період ХХ століття, коли політичні теоретики намагалися описати нову форму державної влади, яка, здавалося, виходила за рамки категорій попередньої автократії чи диктатури. На відміну від простої тиранії, яка ґрунтувалася на пануванні правителя над підданими, тоталітаризм прагнув переосмислити все суспільство відповідно до ідеології. Держава прагнула не лише вимагати послуху, а й диктувати думки, змінювати культуру та визначати долю окремих людей.

Італійське походження цього терміна є важливим. Джованні Амендола, ліберальний політик, використовував слово « totalitario » у 1920-х роках, щоб засудити фашистський режим Беніто Муссоліні, який проголошував себе тотальним у своєму прагненні контролювати суспільство. Сам Муссоліні сприйняв це слово у хвалькуватому сенсі, проголошуючи фашистську державу такою, що «нічого не залишить поза державою». До 1930-х років політологи та коментатори в Європі та Північній Америці розвинули цю концепцію більш повно. Вони визначили низку ознак: монополію на ідеологію, єдину масову партію, централізований контроль над економікою, використання терору та підпорядкування всіх аспектів життя державним цілям. Саме в цих концептуальних рамках стали розумітися системи Радянської Росії, а пізніше комуністичного Китаю.

Радянська Росія та тоталітарний прототип

Радянський Союз за часів Йосипа Сталіна втілював тоталітарний прототип. Більшовицька революція вже встановила однопартійну державу, але лише кінець 1920-х та 1930-х років виявив амбіції щодо досягнення тотального контролю. Держава прагнула придушити приватну власність, підпорядкувати релігію та викорінити незалежні громадянські інституції.

Сталінське правління відрізнялося від попередніх автократій не лише репресіями, а й систематичною мобілізацією ідеології. Марксизм-ленінізм був оголошений науковою істиною, а відхилення від нього вважалося державною зрадою. Великий терор 1937–1938 років був спрямований як на усунення альтернативних способів мислення, так і на усунення суперників. Навіть мистецтво було підпорядковане соціалістичному реалізму, тоді як освіта стала інструментом формування «нової радянської людини». Командна економіка з її централізованими планами та колгоспами була прикладом спроби держави перебудувати суспільство зверху донизу.

Історичні приклади ілюструють глибину цих амбіцій. Дітей заохочували доносити на батьків, якщо ті критично висловлювалися про партію. Церкви перетворювали на склади або музеї атеїзму. У 1935 році 13-річного хлопчика на ім'я Павлік Морозов проголосили зразковим юнаком після того, як він доніс на свого батька, якого пізніше стратили; самого хлопчика вбили родичі з помсти, але радянська преса перетворила його на мученика за вірність державі. Такі історії демонструють, як приватна сфера була навмисно проникнена політичною ідеологією.

Ідея тотальної держави підкріплювалася культом особи Сталіна, в якому вірність лідеру ставала випробуванням політичної та моральної цінності. Портрет Сталіна висів у школах, на заводах і в будинках, і навіть випадкові жарти про нього могли призвести до ув'язнення або смерті. Таке поєднання ідеологічної жорсткості, політичного терору та всеохоплюючої мобілізації виділило Радянську Росію як зразковий випадок тоталітаризму.

Комуністичний Китай та розширення моделі

У Китаї Комуністична партія Мао Цзедуна застосувала подібні методи, хоча й з чітким культурним виміром. Китайська революція була не лише політичною, а й соціальною, покликаною скинути традиції та перетворити громадян на революційних підданих.

Великий стрибок уперед 1958–1962 років став прикладом тоталітарних амбіцій у спробі перетворити сільську місцевість на комуни, скасувавши приватні земельні ділянки та навіть сімейні кухні. Сім'ї були змушені харчуватися у спільних їдальнях, що було символічним жестом, спрямованим на руйнування старих звичок домашнього життя. Результати були катастрофічними: неефективне управління сільським господарством у поєднанні із завищеними показниками виробництва для задоволення вимог партії призвело до одного з найгірших голодоморів в історії, в результаті якого загинули десятки мільйонів людей.

Культурна революція, що розпочалася в 1966 році, зайшла ще далі в політизації повсякденного життя. Червоногвардійців, переважно підлітків, заохочували трощити храми, спалювати книги, принижувати вчителів та нападати на чиновників. Навіть дружба та шлюби ставали підозрілими, якщо їх вважали недостатньо революційними. Мільйони людей відправляли до трудових таборів або піддавали «сеансам боротьби», під час яких їх змушували зізнаватися у нібито ідеологічних злочинах перед глузливим натовпом.

Культ Мао, порівнянний за інтенсивністю з культом особи Сталіна, поєднував ідеологію з квазірелігійною відданістю. Громадяни носили «Червону книжечку» з цитатами Мао, з запалом декламуючи уривки. Пропагандистські плакати зображували Мао як «червоне сонце в наших серцях», батьківську фігуру, що перевершує сімейні зв'язки. Під час Культурної революції відданість Мао могла виправдати напади на власних батьків чи чоловіка/дружину. Китайський експеримент показав, що тоталітаризм не обмежується європейським середовищем, а може бути експортований у різні культурні контексти, адаптуючись до місцевих традицій, зберігаючи при цьому ті ж амбіції всеохоплюючого панування.

Ганна Арендт та теорія тоталітаризму

Найвпливовішою теоретичкою тоталітаризму була Ганна Арендт. У своїй фундаментальній праці «Витоки тоталітаризму» (1951) вона стверджувала, що як нацизм, так і сталінізм являли собою безпрецедентні форми політичного правління. Арендт дійшла висновку, що тоталітаризм не просто придушував свободу, а й прагнув знищити самі умови індивідуальності. Руйнуючи інституції, атомізуючи суспільство та замінюючи спонтанну людську взаємодію ідеологією, що нав'язується терором, тоталітарні системи прагнули зробити людей зайвими.

Арендт наголошувала на новизні тоталітаризму порівняно з традиційною тиранією. Там, де раніше деспоти правили за допомогою страху та заступництва, тоталітарні лідери створили самопідтримуваний механізм панування, поєднуючи пропаганду, терор та ідеологію таким чином, що вони проникали в усі сфери життя. Для Арендт визначальною рисою була спроба усунути непередбачуваний елемент людської свободи, перетворивши суспільство на передбачувану, маніпульовану масу.

Її аналіз викликав дискусії. Деякі критики стверджували, що її поєднання нацизму та сталінізму не враховує важливі відмінності в їхніх цілях та ідеологіях. Інші вважали, що ця концепція була надто прямолінійним інструментом, нездатним врахувати зміни та нюанси в комуністичних державах з часом. Проте наполягання Арендт на радикальній новизні тоталітаризму сформувало дискурс холодної війни та досі впливає на політичний аналіз сьогодні.

Дебати та перегляд концепції

Під час Холодної війни концепція тоталітаризму стала центральним інструментом західної політології. Такі мислителі, як Карл Й. Фрідріх та Збігнєв Бжезинський, розробили моделі, що визначали фіксований набір характеристик: керівна ідеологія, єдина масова партія, таємна поліція, монополія на комунікації, контроль над зброєю та централізоване управління економікою.

До 1970-х років вчені, які вивчали Радянський Союз та Східну Європу, зазначали, що ці режими демонстрували не лише репресії, а й інституційну складність, бюрократичний торг та випадкові простори для обмеженого інакомислення. Такі терміни, як «посттоталітаризм», були введені для позначення систем, які зберегли авторитарний контроль, але втратили мобілізуючий запал сталінської епохи.

Тим не менш, тоталітарна система залишалася важливою для розуміння прагнень таких режимів, навіть коли реальність виявлялася більш неоднозначною. Вона підкреслювала їхню схильність руйнувати відмінності між публічним і приватним, політичним і особистим, тим самим нагадуючи спостерігачам про ставки, пов'язані з тим, що ідеологія стає організуючим принципом усього суспільства.

Збереження актуальності тоталітаризму

Дехто стверджує, що «тоталітаризм» є пережитком полеміки часів Холодної війни. Але ця концепція зберігає актуальність, оскільки вона відображає амбіції деяких сучасних режимів щодо ліквідації плюралізму та встановлення монополії на істину. Хоча Радянський Союз часів Сталіна та Китай часів Мао були найекстремальнішими прикладами, держави сучасної епохи продовжують демонструвати тоталітарні тенденції.

Північна Корея з її династичним культом, централізованим плануванням та систематичною ідеологічною обробкою залишається хрестоматійним прикладом. Китай за Сі Цзіньпіна відродив елементи маоїстського контролю, поєднуючи цифрове спостереження, кампанії партійної лояльності та ідеологічну освіту з передовими технологіями. Росія за Володимира Путіна не повністю відповідає тоталітарній моделі, але демонструє, як авторитарні режими можуть вибірково запозичувати її методи — використовуючи державну пропаганду, монополізуючи ЗМІ, придушуючи інакомислення та дедалі частіше втручаючись у приватне життя через законодавство та патріотичне виховання.

Сучасна актуальність цього терміна також полягає в застереженні від зловживання технологіями для цілей всебічного контролю. Цифрове спостереження, штучний інтелект та аналіз великих даних можуть забезпечити сучасні держави інструментами для моніторингу та формування поведінки набагато ефективніше, ніж їхні попередники двадцятого століття. Наприклад, у китайському регіоні Сіньцзян масове спостереження за уйгурським населенням поєднувалося з ідеологічними таборами «перевиховання». Небезпека «м’якого тоталітаризму» – контролю, досягнутого не масовим терором, а повсюдним спостереженням та маніпуляціями – означає, що ця концепція залишається життєво важливою в політичному аналізі.

Тоталітаризм у ХХІ столітті

Витоки терміну «тоталітаризм» полягали в потребі охопити нове політичне явище: режими, які прагнули не просто керувати, а домінувати над усім життям. Радянська Росія та комуністичний Китай продемонстрували цю модель з безпрецедентною силою. Теоретичний внесок Ханни Арендт забезпечив розуміння цієї концепції як чогось історично нового, розриву з попередніми формами тиранії.

Хоча цей термін обговорювався та переглядався, його незмінне значення у ХХІ столітті полягає в його здатності прояснити, як певні держави, минулі та сучасні, прагнуть викорінити плюралізм та підпорядкувати людей колективній волі ідеології. Навіть у цифрову епоху, де контроль може бути більш витонченим, привид тоталітаризму все ще існує, нагадуючи про крихкість свободи, коли влада прагне поширюватися безмежно.