Британія та перспектива війни протягом п'яти років

П'ятниця, 12 червня 2026 року

Відставка міністра оборони Великої Британії Джона Гілі через суперечку щодо військових витрат – це більше, ніж просто момент Вестмінстерської драми. Це нагадування про те, що вперше за десятиліття серйозні люди в уряді знову ставлять серйозні питання щодо війни. Відхід Гілі, що супроводжується критикою щодо того, що уряд не здатний належним чином підготуватися до більш небезпечного світу, оголив дискусію, яка виходить далеко за рамки бюджетів та планів закупівель. Питання вже не в тому, чи погіршується міжнародна безпекова обстановка. Питання в тому, чи може саме Сполучене Королівство опинитися втягнутим у збройний конфлікт протягом наступних п'яти років.

Протягом більшої частини епохи після Холодної війни Британія насолоджувалася розкішшю вважати, що великі міждержавні конфлікти відбуваються деінде. Британські війська брали участь у військових операціях в Іраку, Афганістані, Лівії та в низці миротворчих та антитерористичних місій, але це були радше дискреційні втручання, ніж конфлікти, які безпосередньо загрожували британській батьківщині чи виживанню держави. Стратегічні припущення, що лежали в основі британської оборонної політики, формувалися цією реальністю. Збройні сили стали меншими, програми закупівель уповільнилися, а увага громадськості переключилася на інші місця.

Вторгнення Росії в Україну змінило це. Війна продемонструвала, що широкомасштабна звичайна війна не зникла з Європи. Вона просто спала. Більше того, конфлікт виявив, наскільки сучасна війна залежить від промислового потенціалу, технологічних інновацій та стійкості суспільства. Дрони, електронна війна, кібероперації та масове виробництво боєприпасів стали вирішальними. Досвід України змусив оборонних планувальників по всій Європі переглянути припущення, які стали майже символом віри.

Іронія полягає в тому, що збройні сили Великої Британії залишаються одними з найбоєздатніших у Європі, водночас страждаючи від глибоких структурних недоліків. Королівський флот продовжує володіти глобально розгортаними можливостями, включаючи атомні підводні човни та авіаносці. Королівські військово-повітряні сили залишаються технологічно розвиненими. Британська ядерна сила стримування продовжує забезпечувати головну гарантію проти екзистенційних загроз. Однак нестача людських ресурсів, затримки із закупівлями та бюджетні обмеження змусили багатьох сумніватися, чи є цих сильних сторін достатніми. Публічна незгода, яка, схоже, призвела до відставки Гілі, стосувалася саме цього питання: чи достатньо інвестує Велика Британія, щоб протистояти загрозам, з якими вона стикається.

Чи буде Британія у стані війни протягом п'яти років?

Відповідь значною мірою залежить від того, що саме розуміти під війною.

Якщо уявити собі повторення Другої світової війни з висадкою ворожих армій на британські береги та масовою мобілізацією цивільного населення, то така перспектива залишається малоймовірною. Членство Великої Британії в Північноатлантичному альянсі в поєднанні з її ядерним стримуванням робить прямий напад на Сполучене Королівство надзвичайно малоймовірним. Будь-який супротивник, який розглядає такий акт, зіткнеться з величезними ризиками.

Однак сучасні конфлікти дедалі більше займають простір між миром і тотальною війною. Кібератаки на інфраструктуру, саботаж, дезінформаційні кампанії, атаки на підводні кабелі та таємні операції вже стали звичайним явищем. У багатьох відношеннях Велика Британія вже бере участь у формі конфронтації низького рівня з ворожими державами. Розмежування між миром і війною стає дедалі складнішим для визначення.

Найбільш правдоподібний шлях до участі Великої Британії у збройному конфлікті лежить через зобов'язання перед альянсом. Якби Росія посилила військовий тиск на східних членів НАТО, Велика Британія майже напевно була б залучена. Британські війська вже розгорнуті по всій Східній Європі в рамках домовленостей НАТО щодо стримування. Криза, що стосується країн Балтії, негайно зачепила б британські стратегічні інтереси.

Однак Росія не є єдиним потенційним джерелом конфлікту. Ескалація напруженості на Близькому Сході продовжує загрожувати судноплавним шляхам та постачанню енергоносіїв. Індо-Тихоокеанський регіон стає дедалі більш суперечливим. Зобов'язання Великої Британії за такими угодами, як AUKUS, та її ширші відносини з союзниками у сфері безпеки означають, що події далеко від Європи можуть втягнути британські війська у військові операції.

Тим не менш, важливо розрізняти можливість та ймовірність. У публічному дискурсі часто перебільшується ймовірність неминучої війни. Держави загалом прагнуть уникнути прямого конфлікту саме тому, що ціна дуже висока. Росія зазнала величезних втрат в Україні. Китай розуміє економічні наслідки військового протистояння. Навіть регіональні держави схильні ретельно зважувати свої дії.

Більш нагальним занепокоєнням може бути те, що Британія може вступити в період хронічної стратегічної конкуренції, а не формальної війни. Оборонні планувальники все частіше говорять про еру, в якій суспільства повинні бути постійно готовими до конфронтації. Це не обов'язково означає безперервні бойові дії. Це означає життя у світі, де ворожі кібероперації, економічний примус, шпигунство та опосередковані конфлікти стають нормальними рисами міжнародних відносин.

Ось чому суперечка щодо витрат на оборону має значення. Питання не лише в тому, чи може Британія створити більшу армію чи придбати більше обладнання. Питання в тому, чи зможе британська держава достатньо швидко адаптуватися до середовища безпеки, яке змінюється швидше, ніж багато політичних інституцій звикли керувати. Критики нинішньої політики стверджують, що Британія намагається підготуватися до майбутніх конфліктів, використовуючи припущення, успадковані від попередніх десятиліть. Прихильники підходу уряду заперечують, що ресурси обмежені, і що оборона повинна конкурувати з іншими пріоритетами.

Історія показує, що війни часто трапляються не тому, що уряди їх бажають, а тому, що вони не в змозі належним чином підготуватися до змін обставин. Урок двадцятого століття полягає не в тому, що конфлікт неминучий. Він полягає в тому, що самовдоволення може бути небезпечним.

Чи буде Британія втягнута у збройний конфлікт протягом п'яти років? Відповідь така: цілком можливо. Ймовірність значно вища, ніж здавалося десять років тому. Однак форма цього конфлікту навряд чи нагадуватиме війни, які домінують у народній уяві. Він радше включатиме поєднання кібервійни, союзних зобов'язань, технологічної конкуренції та обмежених військових дій, ніж пряму боротьбу за національне виживання.

Відставка Джона Гілі, можливо, зрештою запам'ятається не своїми безпосередніми політичними наслідками, а тим, що вона розкрила про стратегічні тривоги Великої Британії. За суперечками щодо відсотків ВВП та розрахунків з казначейством криється глибше усвідомлення того, що світ після холодної війни закінчився. Британія вступає в більш небезпечну епоху. Чи призведе ця епоха до війни, залежатиме не лише від намірів супротивників Британії, але й від серйозності, з якою Британія готується до майбутніх викликів.