Довгі 1990-ті: як Україна подолала незалежність, олігархію та нестабільність

Коли Радянський Союз розпався у 1991 році, Україна стала незалежною державою — раптово, драматично та майже без підготовки. Вона успадкувала не лише величезні природні ресурси та потужну промислову базу, а й руйнувану командну економіку, вкорінені радянські бюрократичні структури та крихкі національні інституції. Те, що відбувалося протягом наступного десятиліття — і, по правді кажучи, тривало набагато довше — було не переходом, чітко вписаним у календар, а тим, що історики зараз називають «довгими 1990-ми» України: тривалий період політичної турбулентності, економічного спаду, соціальних трансформацій та зростання олігархічної влади.

Ця епоха не завершилася гладко з приходом 21 століття. Її спадщина — як обтяжлива, так і формувальна — продовжує формувати політичну архітектуру України, її народну свідомість та її боротьбу за справжній демократичний суверенітет.

Народження держави

Референдум про незалежність України 1 грудня 1991 року став вирішальним: понад 90% виборців підтримали незалежність, причому більшість висловила свою підтримку в російськомовних регіонах, таких як Донецьк і Крим. Нова країна успадкувала другу за величиною населення та економіку колишнього СРСР, значний військово-промисловий комплекс і третій за величиною ядерний арсенал у світі.

Але вона також успадкувала нищівні структурні слабкості: централізовано плановану економіку, що перебувала в стані колапсу, відсутність незалежних фінансових установ, величезну інфляцію та адміністративний хаос. Державність прийшла не з революцією, а у вакуум — і в цей вакуум вилилося ціле покоління політичних підприємців, колишніх радянських функціонерів та молодих олігархів.

Економічний крах і народження олігархії

Між 1991 і 1999 роками ВВП України скоротився більш ніж на 60% — це гірший економічний показник, ніж під час Великої депресії чи Другої світової війни. Гіперінфляція досягла понад 10 000% у 1993 році. Пенсіонери втратили всі свої заощадження. Промислове виробництво різко скоротилося. А бартерна торгівля часто замінювала гроші як основний засіб обігу.

Під час цього краху невелика група політично пов'язаних бізнесменів консолідувала контроль над державними активами: сталеливарними заводами, вугільними шахтами, ЗМІ та банками. Це була епоха «номенклатурної приватизації», коли колишні інсайдери Комуністичної партії обмінювали послуги на власність. Олігархи, які з'явилися, зокрема такі фігури, як Рінат Ахметов, Ігор Коломойський та Віктор Пінчук, не просто володіли бізнесом; вони здобули вплив на парламент, регіональних губернаторів та цілі міністерства.

Ці чоловіки були не просто багатими. Вони стали структурними елементами політичної системи України — вартовими, спонсорами, а іноді й ляльководами. До кінця 1990-х років політика та бізнес перестали бути окремими сферами; вони були одним і тим самим.

Конституційний дрейф та президентська влада

Леонід Кравчук, перший президент України (1991–1994), намагався встановити контроль попри економічний колапс та опір парламенту. Його наступник, Леонід Кучма, обраний у 1994 році, обрав більш наполегливий підхід. Колишній директор Дніпропетровського ракетного заводу, Кучма розумів як промислову міць, так і командну структуру радянського зразка. Він прагнув централізувати президентську владу та стабілізувати економіку — часто через неформальні альянси з молодими олігархами.

За часів Кучми Україна прийняла нову конституцію в 1996 році, запровадила гривню як національну валюту та зазнала помірного відновлення наприкінці 1990-х років. Але політичне життя залишалося глибоко неформальним, формуваним угодами, кланами та компроматами (компроматом). Виконавча гілка влади розширювалася, а опозиційні голоси, особливо у пресі, стикалися зі зростаючим тиском. У 2000 році вбивство журналіста Георгія Гонгадзе та оприлюднення секретних записів, нібито причетних до Кучми, спричинили масові протести та кризу легітимності.

Насіння Помаранчевої революції було посіяне в ґрунті довгих 1990-х.

Відділ ідентичності, мови та регіональних питань

Поки держава боролася з економічним та інституційним виживанням, проект ідентичності України розгортався паралельно — і часто суперечливо. 1990-ті роки стали свідками боротьби за національну мову, історію та орієнтацію.

Західна Україна наполягала на швидкій українізації шкіл, ЗМІ та громадського життя. Натомість східні та південні регіони — сильно русифіковані та економічно пов'язані з промисловістю радянської епохи — чинили опір. Дебати щодо НАТО, вступу до ЄС та відносин з Росією вже тривали, хоч і приглушені. Політичний клас, побоюючись відчужити виборців чи Москву, часто вагався.

Однак, було досягнуто важливих успіхів: українська мова була інституціоналізована в суспільному житті; історичні дослідження Голодомору та радянської спадщини процвітали; і нові групи громадянського суспільства — часто недостатньо забезпечені ресурсами, але наполегливі — почали пускати коріння.

Суспільство в мінливих умовах

За заголовками політики та економіки українське суспільство 1990-х років переживало масштабні трансформації. Мільйони людей тимчасово або назавжди емігрували — до Польщі, Росії, Канади та інших країн — у пошуках роботи. Жінки у великій кількості виходили на неформальні та нестабільні ринки праці. Корупція та неформальні платежі стали повсякденними реаліями життя — у школах, лікарнях та місцевому самоврядуванні.

Однак також спостерігалася адаптація та креативність: з'явилися нові медіа, процвітала мистецька та літературна сцена Києва, а покоління українців виросло з безпрецедентним досвідом західної культури, ідей та технологій.

Навіть у скрутних умовах громадянський дух вистояв. Ідея України — крихка, нерівна, часто зраджувана — не була покинута.

Висновок: Спадщина, яка не згасає

Довгі 1990-ті не закінчилися 1999 року. Їхня спадщина — олігархічний капіталізм, політична неформальність та регіональні розбіжності в ідентичності — відлунювала в кожній кризі з того часу: Помаранчевій революції (2004), Євромайдані (2013–2014) та повномасштабній війні з Росією (2022–).

Але так само зникли й їхні основи стійкості, плюралізму та національної еволюції. Держава, яка ледве могла виплачувати зарплати у 1995 році, зараз, у 2025 році, є загартованою республікою воєнного часу, яка інтегрується з системами НАТО та будує цифрову демократію під вогнем критики.

Україна не вийшла з 1990-х років повністю сформованою. Але вона вистояла. І ця витривалість може бути її найпотужнішою спадщиною.