Іноземні добровольці на передовій

Іноземні добровольці, які працюють на передовій війни України з Росією або поблизу неї, займають моральний та історичний простір, який одночасно є незручним, захопливим і необхідним. Вони не є призовниками української держави і не найманцями у грубому сенсі «солдатами удачі». Це чоловіки та жінки, які вирішили вступити у війну не своєї країни, часто зі значним особистим ризиком та з обмеженим правовим, фінансовим чи інституційним захистом, оскільки вони вважають, що деякі конфлікти – це не просто місцеві суперечки, а перевірка ширших принципів.

На найпростішому рівні ці волонтери втілюють солідарність у її найбуквалішій формі. Багато хто залишає стабільне життя, професійну кар'єру та сім'ї, щоб допомогти суспільству, яке перебуває під екзистенційною загрозою. Деякі приєднуються до офіційних військових частин Збройних сил України; інші працюють у командах медичної евакуації, гуманітарній логістиці, знешкодженні вибухонебезпечних предметів, аналізі розвідувальних даних, операціях з використанням безпілотників або захисті цивільного населення. Їхні мотиви різні, але їх об'єднує одна спільна риса: переконання, що оборона України — це не просто національна боротьба, а захист європейського порядку після 1945 року, побудованого на відмові від завоювання силою.

Їхня присутність має як практичне, так і символічне значення. Україна продемонструвала надзвичайну стійкість та адаптивність, але вона зробила це в умовах постійного виснаження особового складу. Іноземні волонтери часто приносять навички, яких бракує у воєнній Україні, не тому, що українцям бракує талантів, а тому, що мирні роки до 2014 року спрямували досвід в інші місця. Бойові медики, які пройшли навчання у військах НАТО, інженери, знайомі з контрбатарейними радарними системами, пілоти безпілотників з досвідом роботи на інших театрах бойових дій або логісти, звиклі до роботи під вогнем, можуть скоротити криву навчання та врятувати життя. У війні, яка вимірюється не лише кілометрами землі, а й хвилинами виживання після поранення, такий внесок є конкретним, а не абстрактним.

Не менш важливим є культурний та моральний обмін, який відбувається на передовій. Іноземні волонтери не просто навчають чи допомагають; вони навчаються. Багато хто приїжджає з упередженнями щодо України, сформованими новинними повідомленнями чи дипломатичними брифінгами. Натомість вони стикаються із суспільством, яке мобілізувалося з надзвичайною громадянською дисципліною, де солдати, волонтери та цивільні поділяють спільне почуття мети. Це взаємне визнання має значення. Воно підриває наполегливе твердження Кремля про те, що Україна ізольована, штучна або підтримується лише цинічними геополітичними маніпуляціями. Кожен іноземний волонтер, який служить, а потім говорить чи пише про цей досвід, стає неофіційним свідком реальності війни.

Є також більш тиха чеснота в готовності цих людей прийняти неоднозначність та правову невизначеність. На відміну від солдатів, які служать під власним прапором, іноземні добровольці часто діють у сірих зонах. Їхній статус згідно з міжнародним правом може бути нечітким; їхні уряди можуть ставитися до них з байдужістю або підозрою. Якщо їх поранять або вб'ють, репатріація може бути ускладненою, а публічне визнання невизначеним. Прийняти ці умови — означає діяти без гарантії почестей, медалей чи навіть публічної вдячності. Це служба, позбавлена церемоній, мотивована совістю, а не винагородою.

Критики іноді ставлять під сумнів, чи ризикують іноземні добровольці ескалацією конфлікту або підривом дипломатичних зусиль. Ця критика неправильно розуміє як характер війни, так і характер тих, хто добровольцями виступає. Україна не запрошувала вторгнення, і її захист визнається міжнародним правом. Іноземні добровольці не замінюють дипломатію; вони існують, тому що дипломатія не змогла стримати агресію. Їхня присутність відображає розрив між моральною ясністю, висловленою в промовах, та обмеженою готовністю держав використовувати власні сили. У цьому сенсі добровольці викривають незручну правду: там, де інституції вагаються, окремі особи іноді діють.

Історично склалося так, що такі постаті часто були суперечливими у свій час і шанованими пізніше. Від тих, хто боровся з фашизмом в Іспанії, до тих, хто допомагав визвольним рухам в окупованій Європі, іноземні добровольці рідко чітко вписуються в офіційні наративи під час війни. Однак їхні дії допомагають формувати результати і, що не менш важливо, моральну пам'ять про конфлікти. У випадку України їх, ймовірно, пам'ятатимуть не як шукачів пригод, а як учасників оборонної війни, ставки якої були широко зрозумілі, навіть якщо їх неоднозначно розглядали.

Мабуть, найбільша чеснота цих волонтерів полягає в їхній відмові від байдужості. Сучасні суспільства пропонують безліч способів спостерігати за стражданнями з безпечної відстані, висловлювати стурбованість без наслідків. Іноземні волонтери обирають інший шлях. Вони перетворюють емпатію на дії, а віру на ризик. Роблячи це, вони нагадують як Україні, так і всьому світу, що такі цінності, як суверенітет, гідність і людське життя, не захищають себе автоматично. Вони вимагають від людей готовності стояти поруч із небезпекою не тому, що вони змушені це робити, а тому, що вони вважають, що деякі межі, перетнувши їх, вимагають відповіді.

У війні, що характеризується артилерійським вогнем, безпілотниками та ракетами великої дальності, легко говорити з точки зору систем та стратегій. Іноземні волонтери повертають увагу до людського масштабу. Це люди, які вирішили, що боротьба України має достатньо значення, щоб стати її частиною. Це рішення, яке тисячі разів повторювали люди з десятків країн, становить одну з тихих, але стійких сил опору України.