top of page

Шеньчжень та привид Ялти: три великі держави вирішують долю України

3 години тому
Читати 8 хв

Метью Періш


Вівторок, 17 листопада 2026 року


19 листопада 2026 року очікується, що троє найвпливовіших людей світу зберуться в китайському місті Шеньчжень. Дональд Трамп, Володимир Путін та Сі Цзіньпін зустрінуться на дипломатичній зустрічі надзвичайного значення, яка потенційно спробує переосмислити відносини між Сполученими Штатами, Росією та Китаєм. Для України, країни, яка наближається до п'ятої річниці повномасштабного вторгнення Росії, наслідки можуть бути глибокими. Однак найвизначнішою особливістю зустрічі є те, що сама Україна не буде представлена.


Є щось виразно характерне для дев'ятнадцятого століття у видовищі, де три великі держави обговорюють між собою справи світу. Мова може бути сучасною, охоплюючи ядерне роззброєння, штучний інтелект, міжнародну торгівлю та геополітичну стабільність, але основна інтелектуальна архітектура знайома. Правителі могутніх держав збираються разом, щоб визначити умови, за яких менш могутні держави можуть користуватися своєю незалежністю. Великі держави домовляються про сфери впливу, гарантії безпеки та економічні поступки, тоді як мешканці відповідних територій залишаються в роздумах про те, що вирішено щодо їхнього майбутнього.


Найчастіше згадується історичне порівняння з Ялтинською конференцією в лютому 1945 року, коли Франклін Рузвельт, Вінстон Черчилль та Йосип Сталін зустрілися в Криму, щоб обговорити повоєнне врегулювання Європи. Це порівняння недосконале, як і всі історичні аналогії. Проте, суттєве занепокоєння зрозуміле. Народи Центральної та Східної Європи пам'ятають наслідки домовленостей, за яких їхні національні прагнення були підпорядковані стратегічним пріоритетам більших держав. Для українців, чия країна згодом пережила десятиліття радянського панування, ця символіка є особливо незручною.


Однак, трьох чоловіків, які зібралися в Шеньчжені, не об'єднує спільна стратегічна мета. Їхні інтереси в деяких аспектах перетинаються, а в інших суттєво розходяться. Розуміння їхніх різних цілей є важливим для розуміння того, що ця зустріч може означати для України.


Для Володимира Путіна привабливість цієї події досить проста. Росія витратила майже п'ять років на надзвичайно дороговартісну війну, не забезпечивши собі повного політичного підпорядкування України, якого Москва спочатку прагнула. Якими б територіальними перевагами не отримала Росія, Україна залишається незалежною державою з функціонуючим урядом, значним військовим потенціалом та постійною міжнародною підтримкою. Тому Путін має потужний стимул дослідити, чи може дипломатія забезпечити політичні поступки, які російські військові операції не змогли забезпечити.


Кремль нещодавно відродив вимоги, що значно виходять за рамки територіальних суперечок на сході та півдні України. Москва прагнула обмежень військової присутності НАТО у Східній Європі, обмежень збройних сил України та ширших змін в архітектурі європейської безпеки. Ці пропозиції нагадують елементи російських вимог, висунутих до вторгнення в лютому 2022 року. Вони свідчать про те, що Кремль продовжує розглядати війну не лише як конфлікт за територію, а й як можливість переглянути позицію Росії в рамках європейського міжнародного порядку.


Для Москви було б очевидними перевагами перенесення цих дискусій з переговорів за участю України та її європейських партнерів на діалоги між лідерами трьох найбільших геополітичних держав. Навіть якщо угоди не буде досягнуто, Путін отримає дипломатичне визнання як незамінний учасник управління міжнародними справами. Саме видовище має значення. Росія, незважаючи на економічну та військову напруженість війни, буде представлена як держава, схвалення якої залишається необхідним для будь-якого всеохоплюючого міжнародного врегулювання.


Цілі Дональда Трампа дещо інші. Американський президент неодноразово висловлював своє бажання покласти край війні в Україні, водночас прагнучи ширшого порозуміння з Росією та Китаєм. Його підхід до міжнародних відносин робить значний акцент на особистих переговорах між національними лідерами, часто розглядаючи складні дипломатичні суперечки як проблеми, які можна вирішити шляхом достатньо рішучих переговорів. Такий підхід іноді може подолати інституційну інерцію, хоча він також створює труднощі, коли питання, що обговорюються, стосуються фундаментальних інтересів безпеки країн, які не представлені безпосередньо.


Трамп також хоче розглянути питання контролю над ядерними озброєннями. Закінчення терміну дії договору СНО-3 у лютому 2026 року зняло основні двосторонні обмеження на американські та російські стратегічні ядерні арсенали. Нова угода, що включає Китай, була б суттєвим дипломатичним досягненням, хоча Пекін традиційно опирався тому, щоб його включали в ті ж рамки контролю над озброєннями, що й Вашингтон і Москва, оскільки його ядерний арсенал значно менший. Тим не менш, можливість прогресу в ядерному стримуванні надає зустрічі мети, що виходить за межі України, і є аргументом на користь діалогу навіть між урядами, чиї інтереси залишаються глибоко антагоністичними.


Китай, мабуть, є найцікавішим аспектом зустрічі. Сі Цзіньпін очолює економічну та політичну державу, чиї відносини з Росією стали дедалі важливішими після вторгнення в Україну. Китайські закупівлі російської енергії в поєднанні з постачанням промислових технологій та комерційно доступних компонентів допомогли підтримувати російську економіку та виробничий сектор, незважаючи на західні санкції. Пекін, тим не менш, стверджує, що прагне миру, і уникає формального перетворення на воюючу сторону в європейському конфлікті.


Китай не має очевидного інтересу до повного краху Росії, що залишить Пекін у конфронтації зі Сполученими Штатами без значного євразійського стратегічного партнера. Так само тривала та непередбачувана європейська війна створює економічну невизначеність, ускладнює торговельні відносини Китаю з Європою та ризикує подальшою конфронтацією між ядерними державами. Тому Пекін має підстави як для збереження своїх відносин з Москвою, так і для заохочення певної стабілізації конфлікту в майбутньому. Ці міркування не обов'язково перетворюються на підтримку максималістських вимог Росії, і тим більше на ентузіазм щодо взяття на себе відповідальності за їх виконання.


Також існує питання Тайваню. Китайські лідери послідовно відкидають іноземне втручання у те, що Пекін вважає внутрішньою справою, тоді як багато західних урядів вважають збереження миру в Тайванській протоці важливим міжнародним інтересом безпеки. Дипломатична зустріч, заснована на праві великих держав визначати політичне майбутнє своїх сусідів, може створити незручний прецедент. Китай навряд чи може очікувати, що інші уряди приймуть принцип абсолютного територіального суверенітету в одному контексті, водночас нібито підтримуючи перебудову кордонів іншої країни шляхом переговорів між великими державами.


Це підводить нас до фундаментальної небезпеки для України. Війна може стати одним із елементів набагато ширшого дипломатичного обміну, що охоплює ядерну зброю, економічні санкції, міжнародну торгівлю, європейську безпеку та геополітичне суперництво між Вашингтоном і Пекіном. За таких обставин поступки, що стосуються України, можуть розглядатися не виключно за їхніми перевагами, а й з огляду на переваги, які вони надають у переговорах з непов'язаних питань.


Можна уявити, наприклад, переговори щодо послаблення санкцій для Росії в обмін на обмеження її військових операцій або угоди щодо європейських домовленостей про безпеку в обмін на співпрацю Росії з контролю над ядерними озброєннями. Китаю можуть запропонувати використати свій економічний вплив на Москву для сприяння таким домовленостям, можливо, отримавши поступки у власних торговельних відносинах зі Сполученими Штатами. Ніщо з цього не обов'язково вимагає чіткої угоди про поділ світу на сфери впливу. Дійсно, більш складні домовленості про міжнародну дипломатію рідко описуються в таких термінах. Вони виникають через угоди, в яких інтереси менших держав розглядаються як обговорювані компоненти більших угод.


Однак існує й інше тлумачення, і воно заслуговує на серйозне розгляд. Участь трьох головних ядерних держав світу могла б допомогти створити умови для скорочення воєнних дій шляхом переговорів. Якби Вашингтон і Пекін були готові підтримати досяжне врегулювання, Москва могла б зіткнутися з сильнішими стимулами до компромісу, ніж у виключно двосторонніх переговорах. Китай має форми економічного впливу на Росію, які західні уряди не можуть легко відтворити, тоді як Сполучені Штати зберігають значний вплив на безпекові механізми України та ширшу архітектуру європейської оборони.


Складність полягає в тому, що угода про припинення бойових дій не обов'язково є угодою, здатною забезпечити тривалий мир. Припинення вогню, яке лише зміцнює існуючі лінії фронту, може зменшити безпосередні втрати життів, що є неабияким досягненням після років надзвичайних страждань. Однак, якщо не супроводжуватиметься надійними гарантіями безпеки та механізмами забезпечення дотримання, така домовленість також може дозволити Росії відновити свій військовий потенціал, залишаючи Україну на межі поновлення агресії. Врегулювання, яке виглядає успішним у дипломатичних комюніке від листопада 2026 року, може таким чином містити основу для нової війни через кілька років.


Ця відмінність між припиненням бойових дій та встановленням сталого миру є особливо важливою, оскільки безпеку України не можна відокремити від безпеки Європи в цілому. Польща, країни Балтії, Румунія та інші країни вздовж східного кордону НАТО мають власні законні інтереси в будь-яких домовленостях, що впливають на військовий баланс у Східній Європі. Угода, що обмежує розгортання сил НАТО або переглядає військовий статус України, неминуче матиме наслідки для цих країн. Не можна обґрунтовано очікувати, що їхні уряди вважатимуть такі питання виключною прерогативою Вашингтона та Москви.


З'явилися обнадійливі ознаки того, що європейські уряди розуміють цю проблему. Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Польща разом із представниками Європейського Союзу та НАТО координують свою участь у триваючому дипломатичному процесі. Таким чином, окремі переговори за участю України, Сполучених Штатів та представників Європи тривають паралельно з підготовкою до зустрічі в Шеньчжені. Це створює можливість того, що пропозиції, що виникнуть в результаті обговорень між Трампом, Путіним та Сі, можуть бути розглянуті в ширших дипломатичних рамках, а не просто представлені Києву як доконаний факт.


Тим не менш, інституційна участь – це лише один вимір проблеми. Основне питання стосується важелів впливу, доступних відповідним сторонам. Україна вижила завдяки власній військовій стійкості, винахідливості своїх оборонних промислових підприємств та допомозі, наданій міжнародними партнерами. Отже, її переговорна позиція залежить не лише від декларацій дипломатичної солідарності, а й від постійної наявності зброї, розвідувальних даних, фінансової допомоги та промислових ресурсів, необхідних для підтримки її оборони.


Переговорна позиція Росії також залежить від її військового потенціалу, економічної стійкості та доступу до іноземних технологій. Китай здійснює вплив через торговельні та промислові ланцюги поставок, тоді як західні уряди зберігають санкції та експортні обмеження, які можуть бути посилені, послаблені або змінені. Це практичні інструменти, за допомогою яких дипломатичні угоди набувають сенсу. Без них навіть найвражаюча декларація саміту ризикує стати ще одним внеском до вже великої літератури невдалих мирних ініціатив.


Для українців нагальне питання полягає не в тому, чи опублікують троє лідерів привабливе комюніке чи позують для фотографії, щоб продемонструвати свою державну мудрість. Питання в тому, чи призведуть їхні розмови до конкретних змін в умовах, за яких Україна має захищатися. Порозуміння, яке зменшить напади на цивільну інфраструктуру, дозволить подальший обмін полоненими або створить жорсткі обмеження на військові операції, матиме вимірне гуманітарне значення. І навпаки, домовленість, яка послаблює здатність України протистояти майбутній агресії, не гарантуючи її безпеки, може мати наслідки, що виходять далеко за рамки тимчасового задоволення від дипломатичного прориву.


Однак було б помилкою вважати, що всеохопна угода неминуча. Три лідери мають різні пріоритети, їхні уряди мають суперечливі стратегічні інтереси, а інституційна складність обговорюваних питань ускладнює швидке дипломатичне вирішення. Зустріч може принести мало що, окрім фотографій, ретельно сформульованих заяв та обіцянок щодо подальших переговорів. Дійсно, такий результат цілком узгоджувався б з історією видовищних міжнародних самітів, які досягли значно менших результатів, ніж передбачає їх попереднє розголосування.


У нинішній дипломатичний момент існує додатковий парадокс. Україна, хоча й відсутня на зустрічі в Шеньчжені, залишається незамінною для реалізації будь-якого врегулювання щодо її майбутнього. Жоден іноземний лідер не може змусити все суспільство вважати домовленість, укладену на зовнішніх переговорах, легітимною, лише поставивши свій підпис під документом. Угода, яка ігнорує українські політичні погляди, конституційні домовленості та національні прагнення, на практиці зіткнеться зі значними перешкодами. Здатність великих держав чинити тиск є значною, але їхня здатність створювати стійку політичну згоду значно обмеженіша.


Той самий принцип стосується й європейських урядів. Сполучені Штати залишаються центральною військовою силою в НАТО, але альянс — це не просто інструмент, через який рішення американського президента передаються слухняним європейським столицям. Його члени мають власні уряди, виборці, збройні сили та національні інтереси безпеки. Будь-яка комплексна реорганізація європейського порядку безпеки вимагатиме політичної підтримки, яка виходить далеко за межі трьох чоловіків, зібраних у Китаї.


Отже, філософська проблема, що лежить в основі зустрічі в Шеньчжені, є давньою. Міжнародна політика завжди коливалася між принципами влади та легітимності. Могутні держави мають здатність нав'язувати умови слабшим сусідам, тоді як сучасний міжнародний правопорядок ґрунтується на положенні, що суверенні держави користуються правами, які не зводяться до уподобань могутніших урядів. Війна в Україні стала одним із визначальних сучасних випробувань того, чи можуть ці принципи співіснувати.


Було б надмірно песимістично робити висновок, що переговори між Трампом, Путіним і Сі не можуть принести нічого корисного. Дипломатія залишається незамінною, включаючи дипломатію між супротивниками, і будь-яка серйозна можливість зменшити руйнування, завдані Україні, заслуговує на ретельне вивчення. Так само було б небезпечно оптимістично уявляти, що зустріч трьох впливових осіб може вирішити конфлікт, причини, наслідки та моральне значення якого виходять далеко за межі їхніх особистих стосунків.


Народ України пережив майже п'ять років повномасштабної війни з її надзвичайними людськими втратами, розбитими сім'ями, зруйнованою інфраструктурою, перерваною освітою та постійною невизначеністю життя під загрозою ракет і безпілотників. Він також продемонстрував, що національна незалежність — це не абстракція, дарована договорами чи гарантована на невизначений термін іноземними гарантіями. Це політична реальність, що підтримується інституціями, колективною рішучістю та, за найскладніших обставин, готовністю громадян захищати свої громади.


Дипломатичний театр подій у Шеньчжені може вплинути на наступний етап війни. Він може прискорити переговори, створити новий стратегічний тиск або просто виявити обмеження дипломатії великих держав. Його кінцеве значення залежатиме від того, що буде далі: рішень, прийнятих у Вашингтоні, Москві, Пекіні, Києві та столицях Європи, і чи ці рішення створять умови для тривалої безпеки, які можна виконати.


Привид Ялти неминуче переслідуватиме ці події. Але світ 2026 року — це не світ 1945 року, а Україна — це не просто територія на карті, яка чекає на розподіл між переможними імперіями. Це незалежна держава, народ якої вже продемонстрував надзвичайну здатність чинити опір рішенням, прийнятим щодо нього без його згоди.


Тому найважливішим питанням, яке виникне з Шеньчжена, буде не те, про що, на думку трьох великих держав, вони домовилися, а те, чи визнає їхня дипломатія фундаментальний урок війни: міцний європейський мир не може бути побудований без участі, безпеки та політичної згоди самої України.

 
 

Примітка від Метью Паріша, головного редактора. «Львівський вісник» – це унікальне та незалежне джерело аналітичної журналістики про війну в Україні та її наслідки, а також про всі геополітичні та дипломатичні наслідки війни, а також про величезний прогрес у військових технологіях, який принесла війна. Щоб досягти цієї незалежності, ми покладаємося виключно на пожертви. Будь ласка, зробіть пожертву, якщо можете, або за допомогою кнопок у верхній частині цієї сторінки, або станьте підписником через www.patreon.com/lvivherald.

Авторське право (c) Львівський вісник 2024-25. Усі права захищено. Акредитовано Збройними Силами України після схвалення Службою безпеки України. Щоб ознайомитися з нашою політикою анонімності авторів, перейдіть на сторінку «Про нас».

bottom of page