Чи знову втягують Білорусь у війну проти України?

Неділя, 19 квітня 2026 року

Питання про те, чи повертається Білорусь до війни в Україні, яке порушувалося в різних нещодавніх повідомленнях ЗМІ, не є простим «так» чи «ні». Це радше питання ступеня — градації між пасивною співучастю, стратегічним підпорядкуванням та активною войовничістю. Ця відмінність важлива, оскільки вона визначає не лише військову геометрію війни, а й політичну архітектуру Європи.

Білорусь, за президента Олександра Лукашенка, займає особливе становище з лютого 2022 року. Вона не є ні повністю нейтральною, ні повністю відданою справі — співвоюючим боєм, який відкрито не проливає кров на українській землі. Її територія слугувала північним плацдармом для першого російського наступу на Київ, і цей факт сам по собі ставить її під юридичне визначення участі в агресії згідно з міжнародним правом. Однак з того моменту вона вагається на порозі прямого бою, балансуючи між послухом Москві та страхом внутрішніх та військових наслідків.

Останні події свідчать про те, що ця рівновага порушена.

Українська розвідка, що підтверджується в публічних заявах президента Володимира Зеленського, вказує на відновлення військових приготувань у Білорусі: розширення інфраструктури поблизу українського кордону, розміщення артилерії та реорганізація російських військ з використанням білоруської території як тилу. Це не тривіальні сигнали. Вони вказують не лише на збереження Білорусі як логістичного центру, але й на потенційну реактивацію північної осі як театру операцій.

Причини цього неважко розгледіти. Війна Росії перетворилася на війну на виснаження, і дефіцит людських ресурсів стає дедалі очевиднішим. Відкриття північного фронту — або навіть реальна загроза йому — змушує Україну розпорошувати свою оборону. Навіть обманний маневр з боку Білорусі зв'язує українські бригади, які в іншому випадку могли б бути розгорнуті в Донецьку чи Запоріжжі. Географія Білорусі є її найбільшим військовим внеском: вона є важелем впливу, навіть без відправлення військ.

Однак це лише поверхня. Під нею криється глибша структурна реальність: Білорусь поступово вбудовується в стратегічну систему Росії.

Структура «Союзної держави», яка довго нібито була політичною фікцією, з 2022 року набула військового виміру. Інтеграційні процеси прискорилися, включаючи спільні командні структури, спільне військове планування та розміщення російської ядерної зброї на білоруській землі. Те, що колись було номінальним альянсом, перетворюється на щось ближче до стратегічного поглинання. Білорусь є не стільки союзником, скільки продовженням — передовою операційною платформою для російської могутності.

Ця трансформація несе в собі парадокс. Чим більше Білорусь інтегрована у воєнні зусилля Росії, тим менше вона має можливості впливати на те, чи вступати у війну безпосередньо. Тому неодноразові заяви Лукашенка про те, що Білорусь не надсилатиме війська, слід тлумачити не стільки як політику, скільки як прагнення — спробу зберегти певну межу суверенітету, яка невпинно руйнується.

Не слід недооцінювати внутрішні обмеження Мінська. Білоруські військові не є ні великими, ні особливо мотивованими для наступальної війни проти України. Громадська думка, наскільки її можна оцінити в авторитарних умовах, виглядає вороже налаштованою до прямої участі. Спогади про розпад Радянського Союзу та крихкість власної позиції Лукашенка з часів протестів 2020 року мають велике значення. Для Лукашенка відправка військ в Україну була б політичною авантюрою екзистенційних масштабів.

І все ж — напрямок руху безпомилковий.

Росії не потрібні білоруські військові бригади для досягнення своїх цілей. Їй потрібна білоруська територія, білоруська поступливість і білоруська мовчазність. Все це вона вже має. Поступова мілітаризація Білорусі — інфраструктура, навчання, розгортання військ — дозволяє Росії ескалювати, не перетинаючи формального порогу вступу Білорусі у війну. Це ескалація приховано.

Європейські наслідки цього є глибокими.

Карта безпеки Східної Європи перекроюється. Кордон між Білоруссю та НАТО, зокрема Польщею, Литвою та Латвією, став зоною підвищеної військової напруженості. В оцінках Європейського Союзу вже зазначається, що регіони, що межують з Білоруссю, стикаються з підвищеним ризиком звичайної військової діяльності, а транскордонне економічне життя серйозно порушене. Білорусь більше не є буфером; вона є передовим краєм.

Втягнення Білорусі у війну призвело до режиму санкцій та політичної ізоляції. Європейський Союз неодноразово продовжував обмежувальні заходи у відповідь на підтримку Білоруссю агресії Росії. Ці санкції є не просто каральними, вони структурними. Вони відривають Білорусь від європейських економічних мереж і поглиблюють її залежність від Росії. Таким чином, цикл посилює себе: ізоляція породжує залежність, а залежність поглиблює залученість.

Також постає питання ядерної ескалації. Розгортання російської тактичної ядерної зброї в Білорусі змінює стратегічні розрахунки НАТО. Воно скорочує час попередження, ускладнює оборонне планування та символічно стирає ще один рівень розколу між Росією та Європою, що виник після Холодної війни. Білорусь стає не лише плацдармом для звичайних операцій, але й вузлом у ядерному потенціалі Росії.

Мабуть, найголовніше те, що траєкторія розвитку Білорусі ставить під сумнів саму концепцію європейської безпеки. З кінця холодної війни європейський порядок ґрунтувався на припущенні, що держави можуть обирати свої позиції, що суверенітет зберігає значення навіть під тиском. Білорусь є контрприкладом: держава, чий суверенітет поступово послаблюється не через формальну анексію, а через кумулятивну залежність.

Це викликає незручні питання для європейських політиків. Чи можна повернути Білорусь як нейтральний буфер, як припускають деякі аналітики, чи вона вже перетнула точку неповернення? Якщо останнє, то Європа повинна ставитися до білоруського кордону не як до дипломатичної проблеми, а як до постійної військової.

Зрештою, є ширший політичний наслідок: війна стає все більш відверто континентальною. Російська риторика дедалі частіше представляє підтримку України європейськими силами як пряму участь у конфлікті, навіть натякаючи на атаки на інфраструктуру за межами кордонів України. Чим глибше Білорусь втягується у війну, тим більше розмивається межа між полем бою та європейською глибинкою.

Білорусь не просто повертають у війну. Її перетворюють на один із її визначальних інструментів — простір, через який Росія проектує силу, погрожує ескалацією та змінює стратегічне середовище Європи.

Чи перетнуть колись білоруські солдати знову кордон України, це, певною мірою, другорядне питання. Головний факт уже встановлений: Білорусь більше не поза війною. Вона існує всередині неї — як територія, як інфраструктура, як важіль впливу.

І Європа, хоче вона цього чи ні, тепер мусить змиритися з цією реальністю.