Українські олігархи: мертві, сплячі чи чекають?
Метью Періш
Середа, 14 жовтня 2026 року
Одним із найбільш вражаючих наслідків повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року стало очевидне зникнення політичного класу, який колись здавався практично незнищенним. Українські олігархи, ці надзвичайно багаті бізнесмени, які створили промислові імперії під час хаотичної приватизації 1990-х років і згодом перетворили свої економічні статки на політичний вплив, значною мірою зникли з публічної сцени. Їхні телеканали більше не домінують у національній політичній дискусії. Їхні парламентські фракції втратили значну частину свого колишнього значення. Їхні промислові активи були знищені, окуповані, націоналізовані або стали комерційно нежиттєздатними через гострі обставини війни. Деякі зіткнулися з кримінальним переслідуванням, інші ж втекли у філантропію, міжнародний бізнес або стримане політичне мовчання.
Для звичайного спостерігача українські олігархи можуть здаватися зникаючим видом, остаточно знищеним саме тією російською агресією, яку багато хто з них колись вважав, що зможе впоратися з нею завдяки своїм комерційним відносинам та політичним зв'язкам. Однак зовнішність може бути оманливою, особливо в Україні, де історично було надзвичайно важко розрізнити між формальною політичною владою та неформальним економічним впливом. Зникнення олігархів з телеекранів не обов'язково означає зникнення олігархії з політичної системи. Насправді, війна могла досягти чогось значно неоднозначнішого: знищення одного покоління олігархічної влади, водночас створюючи економічні та інституційні умови для появи іншого.
Отже, питання не лише в тому, чи пережили українські олігархи війну. Йдеться про те, чи фундаментально змінилася базова політична економіка, яка їх породила, чи ж надзвичайні обставини воєнного уряду просто перервали політичну традицію, яка може відновитися, коли врешті-решт повернеться мир.
Витоки української олігархії
Щоб зрозуміти сучасне скрутне становище українських олігархів, необхідно згадати обставини, за яких вони спочатку здобули свій надзвичайний вплив. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році країна успадкувала величезну радянську промислову інфраструктуру, включаючи сталеливарні заводи, вугільні шахти, хімічні заводи, енергетичні установки, сільськогосподарські підприємства та транспортні мережі. Ці активи теоретично належали новій незалежній українській державі, але інституції, необхідні для управління ними в рамках функціонуючої ринкової економіки, майже не існували.
Відповідно, приватизація відбувалася в середовищі, що характеризувалося слабкими правами власності, неадекватним регулюванням комерційної діяльності, політичним патронажем та майже повною відсутністю ефективної політики конкуренції. Ті бізнесмени, які мали необхідне поєднання комерційної безжальності, політичних зв'язків та доступу до капіталу, змогли придбати величезні промислові підприємства за цінами, які часто мало співвідносилися з їхньою основною економічною вартістю. Результатом став не капіталізм у традиційному західноєвропейському розумінні, в якому незалежні підприємства конкурують за передбачуваними правовими правилами. Натомість в Україні розвинулася форма політичного капіталізму, в якій комерційний успіх значною мірою залежав від доступу до державних службовців, сприятливих регуляторних рішень, привілейованих домовленостей про закупівлі та вибіркового застосування податкового та комерційного законодавства.
Отже, олігархи ніколи не були просто заможними бізнесменами. Вони були учасниками складної системи взаємних політичних зобов'язань, у якій економічні ресурси купували політичний вплив, а політичний вплив захищав економічні ресурси. Різниця між державою та приватним сектором розмилася, оскільки основні бенефіціари приватизації також мали фінансові засоби для впливу на установи, які нібито відповідали за регулювання їхньої поведінки.
Ця система розвинула регіональні особливості. Промислові центри Донецька та Дніпропетровська створили особливо потужні бізнес-групи, тоді як Київ став головним ринком, на якому економічні ресурси обмінювалися на політичні послуги. Депутатів парламенту можна було фінансувати, міністрів – консультувати, суддів – впливати, а телевізійні станції – купувати для формування громадської думки. Політичні партії часто функціонували не стільки як організації, що представляють узгоджені ідеологічні позиції, скільки як тимчасові коаліції комерційних інтересів.
Надзвичайна стійкість цієї системи випливала з її адаптивності. Українські олігархи пережили зміну президента, конституційні кризи, економічні рецесії та навіть революційні потрясіння 2004 та 2014 років. Вони вміли пристосовувати свою прихильність до будь-яких політичних сил, які здавались переважаючими, зберігаючи водночас достатні зв'язки в усьому політичному спектрі, щоб захистити себе від неочікуваних результатів виборів. Олігархія не була відхиленням в українській політиці; протягом більшої частини історії країни після здобуття незалежності вона була одним з основних механізмів, за допомогою яких діяла політика.
Олігархи до війни
На момент обрання Володимира Зеленського президентом у 2019 році кілька осіб стали майже синонімами олігархічної системи України. Рінат Ахметов, чия бізнес-імперія історично була зосереджена на Донбасі, контролював величезні частки у виробництві сталі, гірничодобувній промисловості та енергетиці. Ігор Коломойський мав значні частки в банківській сфері, нафтовій промисловості та ЗМІ. Віктор Пінчук створив міжнародну промислову та філантропічну мережу, тоді як Дмитро Фірташ довгий час обіймав чільне місце в газовій та хімічній промисловості країни.
Ці особи не були політично взаємозамінними. Їхні стосунки з послідовними українськими урядами значно відрізнялися, як і їхні комерційні інтереси, міжнародні зв'язки та ставлення до Росії. Деякі зберігали відносно стабільну політичну прихильність, тоді як інші стали відомими своєю готовністю одночасно фінансувати конкуруючі політичні проекти. Тим не менш, їхній колективний вплив спирався на впізнавану інституційну структуру: багатство, отримане завдяки концентрованій власності на стратегічні галузі промисловості, могло бути використане для придбання ЗМІ, фінансування політичних партій, підтримки чиновників та захисту комерційних привілеїв. Натомість політичний вплив допомагав зберігати економічну концентрацію, від якої залежала вся ця структура.
Президент Зеленський вступив на посаду, пообіцявши ліквідувати цю систему. Згодом його адміністрація внесла законодавство, спрямоване на виявлення осіб, які мають надмірний економічний та політичний вплив, та накладення на них спеціальних обмежень. Однак це законодавство було суперечливим, оскільки воно зосереджувало значну свободу дій у виконавчій гілці влади щодо визначення того, хто кваліфікується як олігарх.
Основна складність полягала в тому, що олігархію не можна було скасувати простим оголошенням певних осіб олігархами. Політична економіка, що характеризується слабкими інституціями, концентрованою власністю та дискреційним прийняттям рішень урядом, продовжувала б породжувати олігархічні відносини, навіть якщо початкових учасників було б усунуто. Війна мала перевірити це твердження за обставин, яких ніхто не міг передбачити.
Володимир Путін: випадковий деолігархізатор
Вторгнення Росії завдало катастрофічної шкоди економічним основам української олігархії. Деякі з найцінніших промислових активів країни були розташовані саме в тих регіонах, які стали головними театрами військових дій. Знищення Маріуполя, включаючи сталеливарний завод «Азовсталь» та металургійний комбінат імені Ілліча, стало величезним фінансовим ударом по промисловій імперії Ахметова. Інші підприємства на Донбасі були знищені, окуповані або стали комерційно недоступними.
Економічні наслідки виходили далеко за рамки фізичного руйнування заводів. Порушена транспортна інфраструктура, обмеження на морський експорт, дефіцит енергії, переміщення робочої сили та крах усталених комерційних відносин суттєво знизили прибутковість основних промислових груп. Система політичного впливу, побудована на концентрації промислового багатства, неминуче послаблялася, коли зникало саме промислове багатство, що лежало в його основі.
Однак економічне руйнування було лише частиною історії. Вторгнення також змінило інституційне середовище, в якому традиційно процвітала олігархічна політика. До лютого 2022 року українська політика характеризувалася гострою конкуренцією між політичними фракціями, конкуруючими медіаорганізаціями та регіональними бізнес-інтересами. Повномасштабне вторгнення призвело до надзвичайної концентрації національної політичної влади навколо президентства та інституцій, відповідальних за національну оборону.
Воєнний стан обмежував виборчу конкуренцію, тоді як вимоги національного виживання підпорядкували багато звичайних політичних суперечок головній необхідності перемогти російську агресію. Організація телевізійного мовлення воєнного часу ще більше зменшила здатність окремих власників ЗМІ визначати національний політичний порядок денний. В результаті олігархи втратили не лише значну частину свого багатства, але й багато інституційних інструментів, за допомогою яких це багатство традиційно перетворювалося на політичний вплив.
У листопаді 2022 року українська держава, згідно із законодавством воєнного часу, отримала право власності на акції кількох стратегічно важливих підприємств, включаючи «Укрнафту», «Укртатнафту» та «Мотор Січ». Проте правові домовленості залишили невирішеними питання щодо остаточної реституції чи компенсації, а отже, і щодо післявоєнного економічного врегулювання. Президент Путін, абсолютно ненавмисно, досяг значної частини того, що обіцяли, але не змогли виконати наступні українські уряди: демонтажу економічних та політичних структур, від яких традиційно залежав олігархічний вплив. На жаль, механізмом було знищення української промисловості, а не побудова більш справедливого та конкурентоспроможного економічного порядку.
Цікавий випадок Ігоря Коломойського
Мабуть, жодна людина не ілюструє мінливу долю української олігархії краще, ніж Ігор Коломойський. Протягом багатьох років його вважали одним із найвражаючих бізнесменів країни, який володів значними фінансовими ресурсами, широкими медійними інтересами та мав репутацію людини, яка веде політичні та комерційні суперечки з винятковою рішучістю. Його стосунки із Зеленським привернули особливу увагу, оскільки телевізійна мережа, пов'язана з його бізнес-інтересами, транслювала програму, яка допомогла сформувати публічну репутацію Зеленського, ще до його обрання президентом.
Відповідно, критики поставили під сумнів, чи матиме новий президент незалежність або рішучість, необхідні для протистояння одному з бізнесменів, найтісніше пов'язаних з його політичним сходженням. Подальше погіршення становища Коломойського продемонструвало, що політичні реалії воєнного часу можуть зруйнувати навіть, здавалося б, усталені стосунки. Його економічний вплив був значно ослаблений, а кримінальні переслідування та утримання під вартою поставили його в становище, яке разюче відрізняється від того, яке він займав у перші роки незалежності України.
Тим не менш, було б помилкою інтерпретувати труднощі одного олігарха як переконливий доказ того, що сама олігархія зникла. Доля Коломойського може ілюструвати зростання влади української держави відносно окремих бізнесменів, а не створення економічної системи, в якій приватне багатство більше не може купувати політичний вплив. Існує важлива різниця між тим, що уряд стає достатньо потужним, щоб дисциплінувати олігархів, і тим, що політична система стає достатньо прозорою, щоб олігархічні відносини переставали бути прибутковими. Перше може бути досягнуто шляхом централізації виконавчої влади; друге вимагає інституційних реформ, які запобігають свавільному здійсненню цієї влади.
Піднесення воєнної держави
Найзначнішою трансформацією в політичній економіці України з лютого 2022 року може бути надзвичайне розширення ролі держави в розподілі економічних ресурсів. Війна вимагає від урядів здійснення повноважень, які зазвичай вважалися б винятковими, включаючи управління промисловим виробництвом, контроль стратегічної інфраструктури, регулювання міжнародної торгівлі та визначення розподілу величезних державних витрат.
Вимоги України до закупівель оборонної продукції створили величезні ринки для військової техніки, технологій, логістики, будівництва та супутніх послуг. Міжнародна фінансова допомога забезпечила додаткові потоки державних ресурсів, тоді як реконструкція пошкодженої інфраструктури вже створила значні комерційні можливості. Ці події створюють економічне середовище, в якому доступ до урядових осіб, які приймають рішення, може стати надзвичайно цінним.
Традиційний український олігарх здобув політичний вплив, контролюючи усталені промислові активи та використовуючи доходи для розвитку політичних зв'язків. Новий підприємець воєнного часу може піти зворотною траєкторією, здобувши значні статки завдяки привілейованому доступу до державних контрактів, стратегічних рішень щодо закупівель або розподілу коштів на реконструкцію. Ця відмінність важлива, оскільки вона свідчить про те, що занепад старих олігархів може збігатися з появою іншої форми політично пов'язаного капіталізму.
Замість того, щоб промислові магнати фінансували політичні партії, в Україні може спостерігатися розвиток бізнес-мереж, комерційний успіх яких залежить від близькості до адміністрації президента, вищих міністерств, регіональних органів влади чи установ оборонних закупівель. Такі домовленості не завжди мають бути незаконними. Уряди неминуче виявляють свободу дій під час укладання контрактів, особливо під час надзвичайних ситуацій воєнного часу. Однак там, де державним закупівлям бракує достатньої прозорості, конкурентних гарантій та незалежного контролю, можливості для корупції та політичного фаворитизму стають значними.
Отже, небезпека полягає не лише в поверненні старих олігархів. Вона полягає в тому, що нове покоління може з'явитися без будь-якого визнання громадськістю їх олігархами, доки їхній економічний та політичний вплив не стане міцно закріпленим.
Проблема централізації
Існує ще один парадокс у трансформації України під час війни. Концентрація політичної влади, яка послабила традиційних олігархів, сама по собі може створювати сприятливі умови для розвитку нових олігархічних відносин. Історично українська олігархія залежала від фрагментації політичної влади. Різні бізнесмени плекали різних політиків, медіа-організації, регіональні адміністрації та парламентські фракції. Ця фрагментація створювала численні можливості для корупції, але також заважала будь-якій окремій економічній чи політичній групі здійснювати повний контроль над державою.
Централізація воєнного часу змінила цей баланс. Президентська влада та центральні виконавчі органи мають значно більші практичні повноваження щодо національних економічних пріоритетів, стратегічних призначень та розподілу ресурсів, ніж до вторгнення. Така концентрація може бути виправдана військовою необхідністю. Країна, яка бореться за своє виживання, не завжди може дозволити собі затримки та компроміси, пов'язані зі звичайною політикою мирного часу.
Тим не менш, централізація також зменшує кількість політичних зв'язків, які амбітні бізнесмени повинні розвивати, щоб отримати привілейований доступ до державних ресурсів. Там, де економічні можливості залежать від відносно вузького кола осіб, що приймають рішення, спокуса розвивати ексклюзивні стосунки з цими особами стає особливо сильною. Результуюча система може бути менш помітно олігархічною, ніж її попередниця, залишаючись при цьому вразливою до тієї ж основної проблеми: перетворення політичного доступу на приватну економічну вигоду.
Політичні суперечки навколо антикорупційних інституцій України проілюстрували стійкість цієї напруженості. Громадський опір зусиллям, які сприймаються як послаблення незалежного контролю, продемонстрував, що українське суспільство залишається гостро чутливим до можливості того, що політична централізація може підірвати підзвітність. Зрештою, це може виявитися важливішим, ніж зникнення будь-якого конкретного олігарха.
Олігархи, які залишилися патріотами
Було б несправедливо обговорювати українських олігархів, не визнаючи, що деякі з них зробили значний внесок у національні воєнні зусилля. Деякі з них фінансували гуманітарну допомогу, підтримували військовослужбовців, постачали необхідні матеріали та підтримували робочі місця за надзвичайно складних комерційних умов. Ахметов і Пінчук, серед інших, виділили значні ресурси на українські гуманітарні та оборонні ініціативи.
Їхня діяльність демонструє, що заможних бізнесменів не можна просто поділити на категорії патріотичних громадян та корумпованих олігархів. Людина могла накопичити значні статки завдяки економічній системі, що характеризується політичними привілеями, проте йти на справжні жертви заради захисту своєї країни. Дійсно, російське вторгнення створило потужні стимули для українських промисловців ототожнювати свої комерційні інтереси з виживанням української держави. Перемога Росії загрожувала б не лише їхньому особистому статку, але й правовому та політичному середовищу, в якому працював їхній бізнес.
Тому їхню патріотичну діяльність слід визнавати, не обов'язково розглядаючи її як доказ того, що їхні попередні політичні зв'язки зникли. Існує різниця між філантропією та політичним впливом, хоча іноді ці два поняття можуть перетинатися. Бізнесмен, який фінансує лікарні, підтримує переміщені сім'ї або надає обладнання солдатам, може здобути значну суспільну репутацію, і ця репутація згодом може перетворитися на політичну легітимність, доступ до осіб, які приймають рішення, або вплив на пріоритети національної відбудови.
Ніщо з цього не робить благодійність нещирою. Це лише ілюструє, що економічний та політичний вплив рідко розділені непроникними межами. Справжнє випробування виникне, коли війна закінчиться, і країна повинна буде вирішити, як визнавати внески воєнного часу, не дозволяючи їм стати претензіями на привілейоване економічне ставлення.
Реконструкція: велика спокуса
Відбудова України стане одним із найбільших економічних починань у сучасній європейській історії. Цілі міста потребують відбудови, промислової інфраструктури – відновлення, транспортних мереж – ремонту, житла – реконструкції та енергетичних систем – модернізації. Масштаб цих вимог створює надзвичайні можливості для законного підприємництва. Україні знадобляться вітчизняні та міжнародні компанії, здатні мобілізувати капітал, технології, робочу силу та організаційний досвід у безпрецедентних масштабах.
Однак реконструкція також представляє саме ті обставини, за яких історично процвітали олігархічні політичні економіки. Великі державні контракти, значне міжнародне фінансування, термінові будівельні потреби та дискреційні рішення уряду створюють потужні стимули для політично пов'язаних бізнесменів шукати привілейованого доступу до економічних можливостей. Виникатимуть складні питання щодо власності на зруйновані промислові активи, компенсації за втрати воєнного часу, реституції націоналізованого майна та розподілу прав забудови реконструйованої інфраструктури.
Ці питання є особливо важливими, оскільки багато колишніх українських олігархів зберігають великі комерційні знання, міжнародні зв'язки, фінансові ресурси та досвід управління великими промисловими підприємствами. Навіть там, де їхні внутрішні активи значно зменшені, їхні мережі можуть залишатися цінними. Бізнесмен, який втратив сталеливарний завод, може, тим не менш, зберегти досвід та міжнародні зв'язки, необхідні для участі у його відбудові. Колишній власник ЗМІ може більше не контролювати національну телевізійну станцію, але все ще мати широкі зв'язки з політиками, фінансистами та регіональними бізнес-лідерами.
Тому цілком можливо, що деякі з традиційних українських олігархів прагнутимуть відновити свій вплив через участь у реконструкції. Чи буде це поверненням до олігархії, залежить від інституційних домовленостей, що регулюють їхню участь. Немає нічого заперечливого в тому, що заможні українці інвестують у відновлення своєї країни. Дійсно, виключення внутрішнього капіталу з реконструкції лише тому, що його власники раніше були політично впливовими, може бути економічно контрпродуктивним та юридично сумнівним.
Основне питання полягає в тому, чи укладаються контракти на конкурентній основі, чи є структури власності прозорими, чи належним чином регулюються конфлікти інтересів, а комерційні спори вирішуються незалежними судами. Якщо ці умови будуть виконані, колишні олігархи можуть стати звичайними учасниками конкурентної ринкової економіки. Якщо ні, реконструкція може забезпечити основу для оновленої системи політичного капіталізму.
Європа та можливість іншого майбутнього
Прагнення України до членства в Європейському Союзі створюють важливе зовнішнє обмеження для відродження олігархічної політики. Європейська інтеграція вимагає реформ у сфері конкурентної політики, державних закупівель, незалежності судової влади, корпоративного управління та регулювання політичних фінансів. Ці вимоги стосуються інституційних основ олігархії, а не лише особистості окремих бізнесменів.
Ця відмінність особливо важлива, оскільки попереднє антиолігархічне законодавство України зазнало критики з боку Венеціанської комісії Ради Європи. Критика відображала важливий урок з досвіду посткомуністичних європейських держав: олігархію не ліквідують шляхом визначення списку заможних осіб та обмеження їхньої діяльності. Її ліквідують, наскільки це взагалі можливо, шляхом створення інституцій, які запобігають купівлі багатством довільних політичних привілеїв.
Дійсно незалежна судова система ускладнює для бізнесменів отримання сприятливих рішень через політичні зв'язки. Ефективні органи з питань конкуренції запобігають домінуючим підприємствам витісняти комерційних конкурентів. Прозорі процедури закупівель зменшують можливості розподілу державних контрактів відповідно до особистих зв'язків. Незалежні медіа-установи викривають зловживання владою, тоді як ефективне регулювання політичного фінансування обмежує здатність заможних осіб отримувати непропорційний вплив на обраних представників.
Ці реформи є вимогливими саме тому, що вони обмежують як політиків, так і бізнесменів. Уряд, який бажає ліквідувати олігархію, повинен прийняти обмеження власних дискреційних повноважень. Він не може просто замінити приватний вплив могутніх промисловців такою ж непрозорою системою політичного патронажу, контрольованої виконавчою владою.
Таким чином, процес європейської інтеграції пропонує Україні щось цінніше, ніж просто сукупність технічних регуляторних зобов'язань. Він надає можливість трансформувати взаємозв'язок між політичною владою та економічним багатством. Чи скористається Україна цією можливістю, залежатиме від рішучості її політичних інституцій та постійної пильності громадянського суспільства.
Повернення виборчої політики
Додаткова невизначеність стосується остаточного відновлення звичайної виборчої конкуренції. Воєнні умови суттєво змінили політичне середовище, але вони не можуть назавжди усунути фундаментальні вимоги демократичної політики. Коли вибори відновляться, політичним партіям знадобиться фінансування, кандидати прагнутимуть висвітлення в ЗМІ, а конкуруючі політичні рухи намагатимуться створити національні організаційні структури. Це саме та діяльність, завдяки якій олігархи історично здобували вплив.
Небезпека не обов'язково полягає в тому, що знайомі бізнесмени відкрито купуватимуть політичні партії чи телевізійні станції. Політична культура України значно змінилася з лютого 2022 року, і явні зв'язки з олігархічними практиками минулого можуть мати значні репутаційні втрати. Можливі й більш тонкі домовленості. Політичні рухи можуть отримувати фінансову підтримку через мережі посередників. Вплив на ЗМІ може здійснюватися через цифрові платформи, а не через традиційне володіння телебаченням. Комерційні інтереси можуть розвивати стосунки з відомими ветеранами, регіональними адміністраторами або політичними діячами, що розвиваються, чия репутація воєнного часу забезпечує їм значну суспільну легітимність.
Політичний клас, який виникне після війни, також відрізнятиметься від свого попередника. Військові ветерани, волонтери, гуманітарні організатори, технологічні підприємці та представники громадянського суспільства матимуть форми суспільної довіри, які не можна просто купити. Ця трансформація може зробити Україну менш вразливою до традиційного олігархічного впливу. Політики, чия легітимність походить від військової служби чи жертв воєнного часу, можуть бути менш залежними від заможних спонсорів, ніж політичні підприємці, які домінували в попередні десятиліття.
Однак політична незалежність вимагає більше, ніж просто особистої чесності. Виборчі кампанії є дорогими, політичні організації потребують постійних адміністративних структур, а незалежні медіа-установи потребують стабільних джерел доходів. Якщо Україна не розробить прозорих механізмів фінансування цієї діяльності, приватні активи продовжуватимуть шукати можливості впливати на політичні результати. Тому повернення виборів стане важливим тестом на те, чи призвела деолігархізація воєнного часу до тривалих інституційних змін, чи просто призупинила комерціалізацію політичної конкуренції.
Проблема нових олігархів
Можливо, найбільша небезпека полягає в тому, що українці приділятимуть занадто багато уваги знайомим олігархам минулого, ігноруючи появу їхніх наступників. Перші олігархи накопичили багатство переважно завдяки приватизації радянських промислових активів. Їхні наступники можуть накопичити багатство завдяки оборонним технологіям, військовим закупівлям, реконструкції інфраструктури, розподілу енергетики, консолідації сільського господарства або управлінню стратегічно важливими державними підприємствами.
Сектори відрізнятимуться, але основні політичні стимули можуть залишатися разюче схожими. Там, де урядові рішення визначають доступ до цінних економічних можливостей, бізнесмени прагнутимуть впливати на ці рішення. Там, де політичним інституціям бракує ефективної прозорості, такий вплив може здійснюватися через особисті стосунки, а не формальні процедури. Там, де регуляторні органи вразливі до політичного тиску, успішні бізнесмени можуть прагнути виключити конкурентів, плекаючи тих, хто відповідає за дотримання закону.
Нова олігархія не обов'язково має бути схожою на стару. Її члени можуть бути молодшими, технологічно розвиненими, мати міжнародну освіту та відкрито дотримуватися європейських цінностей. Вони можуть чудово розмовляти англійською, відвідувати міжнародні конференції та представляти себе представниками сучасної підприємницької економіки України. Жодна з цих характеристик не обов'язково заважає їм розвивати ті ж взаємозв'язки між приватним багатством та державною владою, які були характерні для їхніх попередників.
Дійсно, модернізовану олігархію може виявитися складніше точно ідентифікувати, оскільки їй бракує помітних промислових імперій та телевізійних станцій, які робили попереднє покоління таким помітним. Вирішальне питання не в тому, чи володіє бізнесмен сталеливарним заводом, компанією-розробником програмного забезпечення чи підприємством оборонної промисловості. Річ у тім, чи залежить його комерційний успіх від конкурентних економічних показників чи привілейованого доступу до політичної влади. Ця відмінність має стати організуючим принципом післявоєнних економічних реформ України.
Громадянське суспільство як головний гарант
Тим не менш, існує важлива причина для оптимізму. Українське суспільство глибоко змінилося з часів, коли вперше розвинулася олігархічна політика. Помаранчева революція 2004 року та Революція Гідності 2014 року продемонстрували здатність українців мобілізуватися проти політичних зловживань. Досвід опору російській агресії з лютого 2022 року зміцнив мережі громадянських організацій, добровільної співпраці та громадської підзвітності, які поширюються по всій країні.
Ці події створили суспільство, в якому політична легітимність дедалі більше випливає з державної служби, а не лише з економічної влади. Український волонтерський рух є особливо яскравим прикладом. Незліченна кількість людей організовувала гуманітарну допомогу, підтримувала військовослужбовців, евакуювала цивільне населення та підтримувала основні послуги, не маючи значних особистих статків чи привілейованих політичних зв'язків. Їхня діяльність продемонструвала, що здатність організовувати колективні дії належить не виключно заможним бізнесменам чи усталеним політичним інституціям.
Незалежні журналісти та активісти з боротьби з корупцією також продовжують ретельно стежити за діяльністю державних службовців та політично пов'язаних комерційних інтересів, незважаючи на тиск та небезпеку воєнної журналістики. Ця громадянська стійкість може виявитися найсуттєвішою довгостроковою перешкодою для відновлення олігархічної політики. Олігархія процвітає, коли громадяни розглядають політичні інституції як віддалені структури, контрольовані багатими та впливовими особами. Її стає важче підтримувати, коли громадяни вважають, що вони мають як право, так і практичну можливість притягувати ці інституції до відповідальності.
Воєнний досвід України посилив потужне відчуття колективної власності на державу. Мільйони українців пішли на жертви заради національної незалежності, які значно перевищують усе, що вимагалося від пересічних громадян у мирний час. Було б політично надзвичайно, якби ці громадяни згодом без заперечень прийняли відновлення системи, в якій невелика кількість заможних бізнесменів мала непропорційний вплив на інституції, за які боролося так багато людей. Тим не менш, громадянська пильність має бути втілена у міцні інституційні механізми. Громадське обурення може викрити корупцію, але лише ефективні правові інституції можуть запобігти її повторенню.
Мертвий, сплячий чи чекає?
Отже, відповідь на наше початкове запитання неминуче складна. Традиційна українська олігархічна система зазнала настільки значної шкоди, що важко уявити її повне відновлення. Знищення промислових активів, ослаблення приватних телевізійних мереж, централізація влади воєнного часу та трансформація української політичної культури докорінно змінили середовище, в якому початкові олігархи накопичували свій вплив.
Деякі окремі олігархи можуть ніколи не повернути собі колишні позиції. Інші можуть успішно перетворитися на міжнародних інвесторів, філантропів або учасників національної відбудови. Дехто може зберегти достатньо економічних ресурсів і політичних зв'язків, щоб здійснювати значний вплив, коли відновиться звичайна виборча конкуренція. Однак зникнення окремих олігархів не означає, що олігархія як політичне явище була ліквідована.
Основні характеристики олігархічної політики є радше структурними, ніж особистими. Вони виникають, коли економічна концентрація поєднується зі слабкими правовими інституціями, дискреційною політичною владою та недостатньою прозорістю, що дозволяє приватному багатству та державній владі взаємно підсилювати одне одного. Війна в Україні порушила багато з цих відносин, але вона не скасувала автоматично стимули, які їх породили.
Дійсно, надзвичайна концентрація державних ресурсів, пов'язана з оборонними закупівлями та реконструкцією, може створити нові можливості саме для того виду політично пов'язаного підприємництва, яке характеризувало попередній розвиток країни. Центральне питання полягає в тому, чи використає Україна надзвичайні руйнування, спричинені війною, для створення інституцій, здатних запобігти повторній появі олігархічного впливу.
Це вимагає чогось значно амбітнішого, ніж переслідування відомих бізнесменів, націоналізація стратегічних підприємств чи обмеження власності на телевізійні станції. Це вимагає політичної економії, в якій державні контракти укладаються прозоро, комерційні спори вирішуються незалежно, політичні партії фінансуються відкрито, а регуляторні рішення не можна купувати за особисті зв'язки. Це також вимагає готовності політичних лідерів відмовитися від деяких дискреційних повноважень, які роблять олігархічні відносини привабливими.
У всьому цьому є іронія. Володимир Путін вторгся в Україну частково тому, що уявляв, що країна — це крихка конструкція, в якій домінують конкуруючі еліти, чиєю лояльністю можна маніпулювати, а інституції якої зазнають краху під військовим тиском. Натомість російська агресія сприяла руйнуванню значної частини економічного фундаменту олігархічної системи, яка раніше робила Україну вразливою до таких маніпуляцій. Однак вторгнення Путіна не створило сучасної європейської політичної економіки. Воно лише відкрило українцям можливість побудувати її.
Чи буде використано цю можливість, залежатиме не стільки від долі Ахметова, Коломойського, Пінчука чи будь-якої іншої відомої постаті, скільки від інституцій, що виникнуть в результаті війни. Старі олігархи, безумовно, зменшилися. Деякі, можливо, політично закінчили свою діяльність, інші перебувають у стані спокою, а треті, безсумнівно, розглядають можливості, які може надати остаточна реконструкція та виборча конкуренція.
Але найважливішими олігархами в майбутньому України можуть бути особи, чиї імена ще не широко відомі. Можливо, зараз вони накопичують статки в галузях промисловості, які майже не існували до повномасштабного вторгнення. Можливо, вони розвивають зв'язки в інституціях, чия воєнна влада поширилася за межі будь-чого, що можна було передбачити під час раннього демократичного розвитку країни. Зрештою, вони можуть виявити, що відбудова України пропонує комерційні можливості, порівнянні за масштабом з приватизацією радянської промисловості трьома десятиліттями раніше.
Якщо Україні вдасться створити прозорі ринки, незалежні суди та справді підзвітні політичні інституції, ці люди можуть стати законними підприємцями процвітаючої європейської демократії. Якщо ж це не вдасться, вони можуть стати олігархами завтрашнього дня.
Отже, українські олігархи не зовсім мертві. Старе покоління ослаблене, а система, яка його підтримувала, перебуває у стані глибокого руйнування, але сама олігархія залишається можливою скрізь, де приватне багатство може придбати державну владу. Кінцевим досягненням боротьби України за незалежність було б забезпечення того, щоб майбутнє країни визначалося ні олігархами вчорашнього дня, ні тими, хто, можливо, чекає на їхню заміну.
Це означало б створення держави, в якій багатство не є ні кваліфікацією для політичної влади, ні гарантією імунітету від закону. Це було б революцією, значно тривалішою, ніж руйнування будь-якої конкретної промислової імперії, і, можливо, одним із найважливіших політичних наслідків довгої та жахливої війни в Україні.
