Україна: Політична психологія президента Трампа

Вивчення політичної психології – це спроба інтерпретувати рішення державних діячів не лише як результат обставин, а й як відображення самих цих людей. Випадок президента Дональда Трампа та його дій щодо російського вторгнення в Україну забезпечує благодатний ґрунт для такого аналізу. Його політика, часто суперечлива та різка, виникає зі складної взаємодії між його інстинктивним світоглядом, його уявленням про себе як переговірника та його потребою керувати виборцями, які підтримують його політичну кар'єру. Щоб зрозуміти підхід Трампа, необхідно враховувати як його внутрішні психологічні рушійні сили, так і зовнішню геополітичну сцену, на якій він діє.

Транзакційний світогляд

В основі психології Трампа лежить тенденція сприймати міжнародні відносини як низку угод. Він звично зводить складні питання до двосторонніх угод, у яких одна сторона має бути переможцем, а інша – переможеною. У контексті України це проявилося в його неодноразових наполяганнях на тому, що тільки він може домовитися з Володимиром Путіним і покласти край війні. Акцент Трампа на особистих переговорах на вищому рівні, на відміну від інституційної дипломатії, відображає його переконання, що його власна харизма та навички ведення переговорів можуть досягти успіху там, де традиційні механізми зазнали невдачі. Ця схильність применшує цінність, яку він надає українській владі; для Трампа війна була не стільки питанням суверенітету України, скільки невирішеною угодою між ним і Кремлем.

Першість іміджу та контролю

Відчуття Трампом своєї власної гідності тісно пов'язане з громадським сприйняттям. Його політична психологія характеризується постійним страхом здатися слабким. Це пояснює його коливання між риторикою жорсткості та жестами пристосування до Росії. З одного боку, він погрожував Москві потужними заходами у разі ескалації її агресії; з іншого боку, він натякнув, що Україна повинна поступитися територією, щоб забезпечити мир. Кожну з цих позицій можна простежити до однієї й тієї ж глибинної потреби: бути вважаним господарем подій. Зміна позицій Трампа є не стільки суперечностями, скільки перекалібруванням, спрямованим на підтримку іміджу домінування в мінливому медіасередовищі.

Недовіра до інституцій

Ще однією особливістю психології Трампа є глибока підозра до бюрократичних інституцій, як внутрішніх, так і міжнародних. Він неодноразово зневажливо ставився до НАТО, Європейського Союзу і навіть до власних розвідувальних служб. Ця схильність впливає на його підхід до України: він скептично ставиться до домовленостей про колективну безпеку та неохоче зобов'язується дотримуватися союзницького консенсусу. Для Трампа альянси цінні лише тією мірою, якою вони служать безпосередній вигоді для Америки. Звідси його ухилення від довгострокових гарантій безпеки для Києва. Він інстинктивно відмовляється від багатосторонніх структур на користь прямих переговорів — імпульс, який залишає союзників у невизначеності, а супротивників — у захваті.

Популістський резонанс

Психологія Трампа не лише індивідуальна, а й формується його політичною базою. Значна частина його прихильників втомилася від закордонних зобов'язань і сприйнятлива до риторики, яка надає пріоритет внутрішнім проблемам над зовнішніми зв'язками. Трамп каналізує це почуття, представляючи Україну як фінансовий тягар, нав'язаний Сполученим Штатам невдячними європейцями. Водночас він балансує цей наратив потужними деклараціями про американську силу, щоб його не звинуватили у слабкості щодо Росії. Тому його політична психологія вимагає постійного жонглювання несумісними вимогами: ізоляціоністськими імпульсами, з одного боку, та необхідністю здаватися непохитним, з іншого.

Нарцисизм і пошуки спадщини

Зрештою, участь Трампа у війні в Україні має бути врахована в його прагненні створити історичну спадщину. Його надихає перспектива бути запам'ятованим як лідер, який завершив конфлікт, що вислизнув з рук його попередників. Цей нарцисичний елемент у його психології робить його схильним до драматичних, навіть безрозсудних ініціатив. Смілива, одностороння пропозиція про припинення вогню, можливо, що передбачає територіальні поступки Україні, задовольнила б його прагнення зайняти місце в історії. Чи буде така пропозиція життєздатною, чи буде просто другорядною порівняно з питанням, чи увічнить вона Трампа як миротворця.

Тематичні дослідження з 2025 року

• Обмеження ATACMS (січень 2025 р.) : Трамп заборонив Києву використовувати ракети далекого радіуса дії, поставлені США, на російській території, представивши себе відповідальним арбітром, який запобігає ескалації.

  
  

• Промова в Огайо про розподіл тягаря (червень 2025 р.) : Трамп вимагав від Європи «оплатити оборону України», зображуючи себе захисником американських платників податків.

  
  

• Пропозиція Гельсінкі II (вересень 2025 року) : Він запропонував ідею саміту США-Росія, на якому Україна буде маргіналізована, щоб здобути особистий тріумф.

  
  

• Твіт про припинення вогню (вересень 2025 р.) : Трамп імпульсивно закликав до безумовного припинення вогню, що вразило як дипломатів, так і союзників.

  
  

• Твіт «Зворотній зв'язок» (вересень 2025 р.): Трамп написав довгий пост у своїй соціальній мережі, висловивши безумовну підтримку Україні та заявивши, що вона може боротися за повернення всіх окупованих територій.

Кожен випадок демонструє одну й ту саму психологічну закономірність: дії Трампа керуються не стільки стратегією, скільки управлінням іміджем, популістським резонансом та особистими амбіціями.

Прогнози на 2026 рік

Якщо війна продовжиться до 2026 року, психологія Трампа вказує на три ймовірні шляхи розвитку подій:

1. Велика угода: особистий саміт з Путіним, що призвів до угоди, яка жертвує українською територією в обмін на «мир», представлений як головне досягнення Трампа.

   
   

2. Відхід та звинувачення: відмова від підтримки України, перекладення відповідальності на Європу, НАТО та саму Україну, щоб захистити Трампа від політичних звинувачень.

   
   

3. Ескалація тиску: Якщо Путін зневажить або принижуватиме Трампа (як, схоже, зараз він так думає), він може перейти до агресивної допомоги Україні або каральних заходів, не з принципу, а з потреби продемонструвати домінування.

Порівняння з колишніми президентами

Трамп не перший американський президент, який зіткнувся з виснажливою війною за кордоном, і контрасти з його попередниками підкреслюють як його унікальність, так і його спадкоємність в американських політичних традиціях.

• Гаррі С. Трумен і Корея (1950–1953) : Трумен вступив у Корейську війну неохоче, мотивований почуттям колективної безпеки та довірою до Організації Об'єднаних Націй. Його політична психологія ґрунтувалася на інституційній довірі: він розміщував американські дії в рамках багатосторонніх структур, навіть ціною внутрішньої політичної популярності. Трамп, навпаки, інстинктивно чинить опір інституціям та багатосторонності. Там, де Трумен бачив довіру в колективних діях, Трамп бачить обмеження своєї особистої свободи.

  
  

• Ліндон Б. Джонсон і В'єтнам (1963–1969) : Джонсон посилив роль Америки у В'єтнамі частково через страх здатися слабким у Холодній війні. Його політична психологія визначалася болісною одержимістю довірою та особистою стійкістю. Тут проглядається схожість з Трампом: обох чоловіків переслідує привид слабкості. Однак Джонсон довіряв порадам експертів та бюрократичним системам, тоді як Трамп ставиться до цих самих систем вороже.

  
  

• Річард Ніксон і В'єтнам (1969–1974) : Ніксон прагнув «миру з честю», який би поклав край американському втручанню без приниження. Його «теорія божевільного» у зовнішній політиці прагнула вивести супротивників з рівноваги непередбачуваністю. Трамп також використовує непередбачуваність — його твіти про припинення вогню та погрози однаково відповідають цій моделі. Однак непередбачуваність Ніксона була ретельно розроблена; непередбачуваність Трампа виникає з імпульсивності та його потреби в увазі.

  
  

• Рональд Рейган і Холодна війна (1981–1989) : Рейган поєднував войовничу риторику з прагматичною дипломатією, зрештою прагнучи контролю над озброєннями з Радянським Союзом. Психологія Рейгана була вкорінена в ідеологічних переконаннях, тоді як психологія Трампа — в особистому его. Обом чоловікам подобалися великі символічні жести, але Рейган використовував їх для висловлення бачення свободи, тоді як Трамп використовує їх для піднесення власної ролі укладача угод.

Ця порівняльна перспектива свідчить про те, що Трамп відрізняється від своїх попередників тією мірою, якою його підхід до війни формується його особистою ідентичністю, а не інституційними імперативами чи ідеологічними баченнями. У той час як Трумен, Джонсон, Ніксон та Рейган діяли, керуючись поєднанням ідеології, інституційної логіки та особистої турботи про довіру, дії Трампа переважно випливають з його особистої психології: його его, тривог та прагнення до спадщини.

Висновок

Поведінка президента Трампа щодо російського вторгнення в Україну не може бути пояснена виключно геополітичними розрахунками. Вона корениться в його психологічній структурі: його транзакційному світогляді, одержимості іміджем, недовірі до інституцій, популістському балансуванню та прагненні до особистої спадщини. Його рішення з 2025 року – обмеження на застосування зброї, промови про розподіл тягаря, пропозиції щодо самітів, імпульсивні заклики до припинення вогню та різкі зміни позиції – ілюструють цю закономірність у дії. Заглядаючи вперед, у 2026 рік, ті ж риси вказують на три можливі результати: грандіозна угода з Росією, вихід військ, який перекладає провину на союзників, або ескалація, зумовлена особистими образами. В історичному порівнянні Трамп найбільше нагадує Ніксона у використанні непередбачуваності, але відрізняється від усіх попередніх президентів майже повною залежністю від власного іміджу як дороговказної зірки політики. Таким чином, траєкторія війни в Україні під його керівництвом може залежати менше від розрахунків балансу сил, ніж від непередбачуваних коливань психології однієї людини.