Стратегічний горизонт Європи: прогноз на 2026–2030 роки

Роки з 2026 по 2030 рік, ймовірно, визначатимуть архітектуру безпеки європейського континенту на ціле покоління. Війна в Україні вже змінила політичну економіку Європи, але наступні півдесятиліття містять гостріші випробування: темпи військово-промислової мобілізації, рішучість демократичних суспільств, стійкість населення України та стратегічне терпіння Російської Федерації. Далі наведено прогноз того, як події можуть розгортатися за трьома правдоподібними траєкторіями. Ці траєкторії не є передбаченнями в детерміністичному сенсі; це наративні перспективи, що ґрунтуються на сучасних тенденціях та структурних силах, які зараз формують конфлікт.

Траєкторія російського імпульсу

Одним із можливих варіантів майбутнього є те, що Російська Федерація збереже поступовий військовий прогрес до 2026 року, використовуючи свою демографічну глибину, командну структуру та здатність поглинати матеріальні втрати. За цього сценарію російські війська продовжуватимуть просуватися на ділянках східного фронту, створюючи тиск на українську оборону від Куп'янська до північних підступів до Донецька. Поступові здобутки на полі бою, навіть якщо вони будуть досягнуті значними витратами, дозволять Москві позиціонувати себе як країну, що досягає успіху всередині країни, тим самим виправдовуючи подальшу мобілізацію та поглиблення мілітаризації своєї економіки.

Якщо російські формування досягнуть позицій оперативної переваги до 2027 року, таких як річкові лінії або важливі транспортні вузли, Кремль може спробувати нав'язати врегулювання з позиції відносної сили. Це не обов'язково має мати форму офіційного договору. Воно може виникнути через виснаження, коли Україна буде змушена прийняти фактичні обмеження свого суверенітету та міжнародної орієнтації. Наслідки для Європи будуть глибокими. Російський стратегічний плацдарм, просунутий далі на захід, змінить розрахунки безпеки кожної держави від Балтики до Балкан. Витрати на оборону різко зростуть, потоки біженців можуть збільшитися, а Європейський Союз зіткнеться з довгостроковими економічними потрясіннями на енергетичних та сільськогосподарських ринках.

Однак ця траєкторія не є маршем до тріумфу. Це був би нестабільний мир, затінений ймовірністю відновлення конфлікту. Росія, підбадьорена поступовою перемогою, може інтерпретувати обережність Заходу як стратегічний дрейф, заохочуючи подальші авантюри в Молдові чи країнах Балтії. Європа виявила б, що витрачає більше на стримування нестабільності, ніж вона витратила б на її запобігання.

Траєкторія українського відродження

Другим ймовірним майбутнім є військове відродження з українського боку в другій половині 2026 року або на початку 2027 року. Це залежатиме від розширення західної військової підтримки, особливо виробництва артилерії, систем протиповітряної оборони, можливостей далекобійного удару та, що критично важливо, промислової бази, необхідної для задоволення потреб України у виснаженні. За таких умов Україна може бути в змозі зупинити просування Росії, стабілізувати лінію фронту та поступово відновити наступальний імпульс.

Якщо українським формуванням вдасться використати вразливості Росії, такі як перевантажені лінії постачання або недостатні резерви в окремих секторах, може розгорнутися серія обмежених, але стратегічно значущих контрнаступів. Вони не будуть схожі на масштабні маневри 2022 року; поле бою з того часу загострилося. Натомість вони, ймовірно, включатимуть методичне, виснажливе звільнення міст та логістичних вузлів, поступово підриваючи оперативну злагодженість Росії.

До 2028 року такий прогрес може створити умови для політичного врегулювання, більш сприятливого для Києва. Партнери України могли б тоді допомогти побудувати довгострокову європейську безпекову угоду, яка б пропонувала як стримування, так і дипломатичний шлях до відновлення. Європа за такого сценарію несла б важкий фінансовий тягар, проте ціна була б меншою, ніж десятиліття нестабільності. Стабільна українська держава, пов'язана з європейськими інституціями, закріпила б східний фланг континенту та сигналізувала б про провал ревізіоністської війни у ХХІ столітті.

Однак навіть цей, здавалося б, сприятливий шлях несе ризики. Українське суспільство зазнає величезного демографічного навантаження, і підтримка військової чисельності на поточному рівні вимагатиме постійного коригування політики мобілізації, соціальної підтримки та планування відбудови. Європі також потрібно буде підтримувати політичну єдність під час виборчих циклів, коли може виникнути втома.

Траєкторія тривалого глухого кута

Третя і, мабуть, найбільш структурно правдоподібна траєкторія – це тривалий глухий кут. Жодна зі сторін не досягає вирішальних проривів. Лінія фронту набуває мінливої, але значною мірою фіксованої схеми, з періодичними наступами, що призводять до обмежених територіальних змін, але завдають значних людських та матеріальних втрат. Війна перетворюється на змагання промислової витривалості, політичної згуртованості та економічної стійкості.

Між 2026 і 2029 роками Європі доведеться перебувати в незручному балансі. Оборонна промисловість розширюватиметься, але не такими темпами, щоб кардинально змінити хід конфлікту. Україна продовжуватиме отримувати підтримку, але в кількостях, які збережуть, а не змінять її стратегічне становище. Росія продовжуватиме мобілізувати ресурси, але за рахунок довгострокової економічної життєздатності. Конфлікт увійде в заморожену, але насильницьку фазу, що нагадуватиме виснажливі війни середини ХХ століття, коли обидві сторони зазнають постійних втрат, але жодна не зазнає краху.

Політично цей сценарій може виявитися найбільш руйнівним. Європейські електорати можуть втомитися від постійного бюджетного тиску, перебоїв з постачанням енергії та морального тягаря підтримки війни без видимого прогресу. Тим часом українське суспільство продовжуватиме страждати від депопуляції, занепаду інфраструктури та психологічної травми. Росія ще глибше занурюватиметься в автаркію та мілітаризацію, закриваючи двері до будь-якого суттєвого зближення з Європою.

До 2030 року такий глухий кут може призвести до перемир'я на виснаження, а не до мирних переговорів. Конфлікт може застигнути на застарілих лініях, що дозволить обом сторонам претендувати на часткову перемогу, готуючись до майбутньої конфронтації. Європа успадкує дилему безпеки невизначеної тривалості, що вимагатиме постійних військових витрат та постійної пильності.

Перехресні фактори, що формують усе майбутнє

На всіх трьох траєкторіях кілька структурних сил формуватимуть події незалежно від динаміки поля бою.

По-перше, демографічний тиск в Україні стане більш вираженим. Війна прискорила еміграцію, знизила народжуваність і створила величезне навантаження на населення працездатного віку. Відбудова, мобілізація та національна стійкість залежатимуть від зміни цих тенденцій, що, у свою чергу, вимагає довгострокових гарантій безпеки та економічної стабільності.

По-друге, оновлення оборонно-промислового комплексу Європи визначатиме її стратегічні важелі впливу. Чи зможе Європа переозброїтися у великих масштабах до 2030 року, залежатиме від політичної рішучості, реформи транскордонних закупівель та координації між приватним та державним секторами. Невдача у здійсненні цієї промислової трансформації послабить здатність Європи впливати на результати.

По-третє, глобальна геополітика взаємодіятиме з конфліктом. Зміни в позиції Сполучених Штатів, напруженість у Східній Азії та зміна ролей Китаю, Туреччини та Близького Сходу – все це зумовлюватиме ресурси, доступні як Україні, так і Росії. Зміна на будь-якому з цих театрів військових дій може прискорити або уповільнити розвиток подій вздовж лінії фронту.

Зрештою, дипломатія матиме значення. Навіть посеред запеклого конфлікту канали переговорів, якими б непрямими вони не були, можуть закласти основу для остаточного врегулювання. Міцний мир не виникне виключно внаслідок військового виснаження. Він вимагатиме політичної архітектури, яка запобігатиме повторенню, інтегрує Україну у стабільний європейський порядок і пропонує Росії майбутнє, яке не залежить від територіальної агресії.

Висновок

Період з 2026 по 2030 рік буде вирішальним для геополітичної ідентичності Європи. Континент має вирішити, чи ставитися до війни в Україні як до тимчасової надзвичайної ситуації, чи як до визначального виклику свого часу. Майбутнє, окреслене вище, показує, що бездіяльність несе таку ж високу ціну, як і втручання. Європа, яка вагається, може зіткнутися з роздробленим ландшафтом безпеки протягом десятиліть. Європа, яка бере на себе зобов'язання, може забезпечити стабільніший порядок, хоча й зі значними короткостроковими витратами. Європа, яка долає ці труднощі, ризикує зазнати найгіршого з обох світів.

Війна закінчиться, як і всі війни, але характер її завершення не є наперед визначеним. Його буде сформовано готовністю Європи діяти з єдністю, далекоглядністю та стратегічним терпінням. Вибір, зроблений у наступні п'ять років, визначатиме не лише майбутнє України, а й контури миру та безпеки на всьому континенті.