Стан прав людини в Україні під час війни

Війна, що розпочалася з повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, змінила кожен вимір життя українців. Вона також створила надзвичайні виклики для захисту прав людини, оскільки демократичне суспільство намагається підтримувати законність і свободу, борючись за національне виживання. Результатом є складний і часто суперечливий ландшафт прав людини: такий, де Україна залишається набагато вільнішою, ніж її агресор, проте вимоги війни неминуче погіршують громадянські норми.

Окупація, звірства та базова лінія порівняння

Будь-яка оцінка має починатися з жахів, спричинених вторгненням Росії. Порушення прав людини на окупованих територіях, задокументовані Організацією Об'єднаних Націй, Human Rights Watch та незліченними журналістами, є систематичними та жорстокими. Вони включають свавільні затримання, тортури, депортації, сексуальне насильство, позасудові страти та навмисні напади на цивільне населення. Саме існування війни є грубим порушенням основоположного права на життя, мир та самовизначення українського народу. На цьому тлі українські порушення слід розуміти не як моральні еквіваленти, а як труднощі підтримки ліберальних цінностей під екзистенційною загрозою.

Воєнний стан та демократичне обмеження

Україна перебуває на воєнному стані з 24 лютого 2022 року. Ця система дозволяє уряду призупинити дію певних громадянських прав в ім'я національної оборони: обмежуються свобода пересування, певні трудові права та навіть право на протест. Держава виправдовує ці заходи як необхідні для запобігання паніці, підтримки порядку та спрямування ресурсів на перемогу. Однак таке правове середовище зменшило громадянський простір та обмежило голоси опозиції. Незалежні журналісти та активісти все ще працюють, але роблять це під тиском, який рідко можна побачити в мирний час. Українські ЗМІ залишаються напрочуд плюралістичними, хоча й піддаються координації воєнного часу та об'єднанню телеканалів в єдину новинну мережу, що контролюється урядом.

Свобода слова та дилема безпеки

Українська влада стикається зі складною дилемою між національною безпекою та свободою слова. Російські дезінформаційні кампанії є повсюдними, використовуючи відкриті суспільства для поширення пропаганди та плутанини. Реакція Києва – посилення контролю над певними інформаційними каналами та заборона проросійських політичних партій – була розкритикована деякими спостерігачами як надмірна. Однак у війні за виживання такі заходи часто розглядаються всередині країни як оборонні, а не авторитарні. Тим не менш, захисники громадянських свобод стверджують, що межу між безпекою та цензурою необхідно пильно контролювати, щоб запобігти підриву післявоєнної демократії воєнною необхідністю.

Військовий обов'язок, совість та громадянські права

Мобілізаційна політика України порушила складні питання щодо прав людини. Чоловікам віком від 22 до 60 років заборонено виїжджати з країни, а військовий призов є обов'язковим для осіб віком від 27 до 60 років. Це призвело до суперечливих заходів забезпечення виконання військової служби, включаючи вербування на дорогах та окремі повідомлення про примус або корупцію в призовних пунктах. Правозахисні групи закликали до чіткіших процедур відмови від військової служби за переконаннями, кращого захисту від зловживань та прозорого нагляду за практикою набору. Хоча українська держава повинна підтримувати свої збройні сили, вона також зобов'язана забезпечувати належну правову процедуру та гідність своїх громадян, навіть за надзвичайного навантаження.

Меншини, біженці та внутрішнє переміщення

Війна призвела до переміщення понад десяти мільйонів людей, створюючи одну з найбільших криз біженців у Європі з часів Другої світової війни. В Україні мільйони внутрішньо переміщених осіб стикаються з нестабільними умовами життя, неадекватним житлом та невизначеним доступом до медичного обслуговування. Проте держава, у співпраці з місцевими неурядовими організаціями та міжнародними партнерами, створила вражаючу гуманітарну інфраструктуру, підтримуючи соціальну згуртованість під тиском. Меншини, такі як роми, кримські татари та ЛГБТК+ громадяни, продовжують стикатися з дискримінацією, але немає жодних доказів систематичних репресій. Навпаки, солідарність українського суспільства під час війни часто розширювала емпатію та інклюзію, перетинаючи етнічні та культурні бар'єри.

Судова система та верховенство права

Українські суди продовжують функціонувати, хоча й під надзвичайним тиском. Корупція, яка довгий час була структурною проблемою, не зникла, але тиск війни та міжнародний контроль посилили певні антикорупційні механізми. Український парламент ухвалив закони, що відповідають європейським стандартам прав людини, навіть під час бомбардувань. Тим не менш, залишається завдання забезпечити, щоб надзвичайні повноваження не перетворилися на постійні звички, а відповідальність за неправомірні дії під час воєнного часу – з усіх сторін – залишалася достовірною. Українські прокурори почали розслідувати воєнні злочини, скоєні як російським, так і українським військовослужбовцями, що сигналізує про відданість міжнародному праву навіть під вогнем критики.

Нація, що бореться за лібералізм

Парадокс ситуації з правами людини в Україні полягає в тому, що хоча свободи обмежені, сама війна ведеться на захист цих самих свобод. Опір України втілює принцип, що суверенітет, демократія та права людини є неподільними. Держава часом помилялася — через надмірний контроль, бюрократичну непрозорість або епізодичне жорстоке поводження з утримуваними особами — але ці недоліки трапляються в суспільстві, яке відкрито їх обговорює, за активної громадянської сфери та іноземних партнерів, які притягують Київ до відповідальності.

Міра свободи у війні

Війна спотворює кожен принцип, якого вона торкається, але вона також може прояснити моральну мету. У 2025 році Україна залишається суспільством, яке бореться за баланс між виживанням та совістю. Її послужний список у сфері прав людини недосконалий, але стійкий. Порівняно з тоталітарним деспотизмом агресора, відданість України демократії та законності є актом непокори. Найбільше питання прав людини, з яким зараз стикається її народ, полягає не в тому, чи зможуть вони зберегти громадянські свободи в облозі, а в тому, чи допоможе світ забезпечити, щоб суверенна, демократична Україна вижила достатньо довго, щоб повністю їх відновити.