Справи, а не слова: Спостереження за реаліями дипломатії в українській війні

Дипломатія – це мистецтво, яке здійснюється мовою, але її істина розкривається в дії. З моменту повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року було сказано незліченну кількість слів: комюніке з самітів, декларації солідарності, заяви про червоні лінії та піднесені бачення миру. Однак, якщо війна й навчила чогось найважливішого, то це те, що риторика дешева, а справи дорого коштують. Щоб зрозуміти траєкторію конфлікту та перспективи миру, краще спостерігати за тим, що роблять сторони, ніж слухати, що вони говорять.

Цей принцип навряд чи новий. Нікколо Макіавеллі у своїй книзі «Государ» писав, що «люди судять, як правило, більше очима, ніж руками; бо кожен може бачити, але мало хто може відчувати». Він мав на увазі, що правителів часто судять за зовнішністю. Однак, навпаки, ті, хто прагне проникнути крізь ілюзію видимості, повинні звертати увагу на справи, а не на слова. Володимир Ленін, чиї спадкоємці в Москві зараз ведуть війну проти України, був прямолінійним: «Є десятиліття, коли нічого не відбувається; і є тижні, коли відбуваються десятиліття». Ці тижні, для Леніна, були наповнені не промовами, а діями — революціями, повстаннями, війнами.

Слова і справи Росії

Росія у своїх промовах стверджувала, що її вторгнення було оборонним актом: «спеціальною військовою операцією», спрямованою на «денацифікацію» України та захист від оточення НАТО. Кремль неодноразово заявляв про відкритість до мирних переговорів. Однак її дії суперечать цим словам. Кожен «жест» до переговорів супроводжувався ескалацією дій: референдумами про анексію, бомбардуванням українських міст та мобілізацією додаткових сил. За стамбульськими переговорами 2022 року, які розрекламували як момент можливого врегулювання, швидко послідували злочини, виявлені в Бучі, та ракетні удари глибоко в інфраструктуру України.

Російський президент посилався на історію, культуру і навіть мову братерства, щоб виправдати агресію. Але його вчинки розповідають іншу історію: рішучість знищити суверенітет України насильством. Як колись зауважив Вінстон Черчилль про нацистський режим: «ніхто не був більш послідовним противником політики умиротворення, ніж я, тому що кожна поступка робить агресора більш зарозумілим». Така ж схема спостерігається і з поведінкою Росії: те, що говориться за столом переговорів, набагато менше показово, ніж те, що робиться на полі бою.

Слова та справи України

Україна, зі свого боку, після вторгнення заявляла, що бореться за виживання, суверенітет та цінності вільного світу. Президент Володимир Зеленський став майстром риторики, звертаючись до парламентів, самітів та зборів з промовами, що нагадують Черчилля, Лінкольна та мобілізують моральне обурення. Однак його слова супроводжувалися рішучими діями. Україна чинила опір, коли багато хто очікував краху; вона повернула собі територію, коли багато хто передбачав глухий кут.

Найважливіше те, що дії Києва часто були голоснішими за його заяви. Навіть декларуючи відкритість до миру, Україна продовжувала готуватися до тривалого опору, мобілізуючи своє суспільство та налагоджуючи нові гарантії безпеки із західними партнерами. Нещодавні удари на території Росії, здійснені навіть за американських обмежень, розкривають реальність: рішучість України полягає не лише у красномовних промовах, а й у стратегічній ініціативі та жертвах. Філософ Ральф Волдо Емерсон писав: «Те, що ви робите, говорить так голосно, що я не чую, що ви говорите». Так само американський промисловець відомий зауваженням: « З віком я звертаю менше уваги на те, що кажуть чоловіки. Я просто спостерігаю, що вони роблять». Вчинки України втілили цю максиму.

Західні союзники: обіцянки та поставки

Захід також пропонує дослідження контрасту між словами та діями. З 2022 року заяви про «непохитну підтримку» стали звичайною справою. Однак терміни та масштаби військової допомоги відставали від риторики. Кожній системі озброєння — HIMARS, танки Leopard, F-16 — передували місяці вагань та заперечень перед остаточною постачанням. Хоча західні лідери проголошували необхідність перемоги України, їхні дії часто свідчили про страх ескалації та перевагу поступовості.

Тим не менш, справи мають найбільше значення, і, попри затримки, західні держави виділили ресурси, які значно перевищують те, що Україна могла очікувати на початку війни. Дії зрештою говорять переконливіше, ніж найзавзятіша риторика, хоча завжди з застереженням, що результати ніколи не відповідали масштабу заявленого принципу. Більш рішучі дії на початку війни могли б призвести до набагато швидшого завершення цього жахливого конфлікту. Тепер президент Трамп ухиляється від відповіді щодо посилення санкцій: майже те саме.

Переговори з урахуванням дій

Зараз, коли дипломатичні маневри посилюються, урок історії залишається актуальним: слова, сказані в залах переговорів, мало що варті без підґрунтя для дій. В'єтнамська війна пропонує повчальну паралель. Хоча Паризькі мирні угоди 1973 року були викладені витонченою дипломатичною мовою, вислів Генрі Кіссінджера про те, що «сила — це найкращий афродизіак», пояснює, чому північні в'єтнамці зрештою нав'язали свою волю на полі бою, а не через обіцянки в Парижі. Так само в Україні суть переговорів буде знаходитися не в комюніке, а в реаліях, створених солдатами, безпілотниками та артилерією на місцях.

Як навчав філософ-стоїк Епіктет: «Не пояснюй свою філософію. Втілюй її». Для Росії ця філософія втілена в руйнуванні та анексії. Для України вона втілена в непокорі та виживанні. Для Заходу вона втілена — хоч і нерівномірно — у постійному переміщенні зброї та грошей. Риторика кожної партії може бути спрямована на те, щоб затьмарити, пом’якшити або прикрасити. Але їхні вчинки викривають їхні справжні наміри.

Уроки історії залишаються правдивими

У какофонії дипломатичної риторики навколо війни в Україні виникає спокуса вимірювати прогрес словами, сказаними на трибунах, самітах та прес-конференціях. Однак робити це — означає сплутати зовнішність з реальністю. Вчинки Росії, України та її союзників розповідають історію чіткіше, ніж будь-які промови. Вони розкривають наміри, викривають лицемірство та визначають хід конфлікту надійніше, ніж декларації про мир чи проголошення принципів.

Цей конфлікт нагадує нам про вічну мудрість, яку приписують Аврааму Лінкольну: «Дії говорять голосніше за слова». Саме спостерігаючи за тим, що робиться, а не за тим, що говориться, можна розпізнати справжній напрямок війни та перспективи її закінчення. Слова можуть надихати, виправдовувати чи обманювати, але справи визначатимуть, чи збереже Україна свою незалежність, чи Росія посилює свою агресію, і чи Захід доведе, що його обіцянки — це більше, ніж просто звук.