Самотнє вето Британії: Віктор Орбан, Марін Ле Пен та майбутнє Організації Об'єднаних Націй
Метью Періш
Вівторок, 27 жовтня 2026 року
Існує своєрідна історична іронія в можливості того, що Велика Британія, країна, міжнародний вплив якої знижується вже десятиліттями, може опинитися останньою перешкодою для надзвичайної спроби трансформувати політичний характер Організації Об'єднаних Націй. Повідомлення про американську пропозицію призначити Віктора Орбана, нещодавно переможеного колишнього прем'єр-міністра Угорщини, Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй породжують саме таку можливість. Якби Вашингтон, Москва та Пекін об'єдналися навколо його кандидатури, і якби Франція зрештою отримала президента, який симпатизує політичній філософії Орбана, Велика Британія могла б опинитися в значній дипломатичній ізоляції. Вона могла б залишитися відповідальною за застосування свого права вето в Раді Безпеки проти кандидата, якого підтримують три найпотужніші геополітичні актори сучасної міжнародної системи.
Така конфронтація була б примітною з кількох причин. Велика Британія традиційно розглядала свої особливі стосунки зі Сполученими Штатами як одну з основ своєї національної безпеки, водночас уявляючи себе головним захисником повоєнного міжнародного правового порядку. Ці два зобов'язання зазвичай розглядалися як взаємопідсилювальні, оскільки Сполучені Штати були головним архітектором цього порядку, а Велика Британія – її найнадійнішим союзником. Однак зближення американського націоналістичного консерватизму, російського авторитаризму та китайського геополітичного ревізіонізму загрожує зробити ці два зобов'язання дедалі більш несумісними. Велика Британія, можливо, зрештою буде змушена вирішити, кому вона віддана переважно: Вашингтону чи міжнародним інституціям, які сам Вашингтон допоміг створити.
Орбан — надзвичайно провокаційний кандидат на найвищу адміністративну посаду в Організації Об'єднаних Націй. Він керував Угорщиною шістнадцять років, протягом яких розвивав дедалі конфронтаційніші стосунки з Європейським Союзом, зазнавав суттєвої критики за послаблення інституційного контролю над виконавчою владою та розвивав дружні стосунки з політичними лідерами, чиї цінності часто були несумісні з ліберальною конституційною демократією. Його поразка на парламентських виборах в Угорщині у квітні 2026 року, а потім призначення Петера Мад'яра прем'єр-міністром, стала значним ударом для міжнародного націоналістичного руху. Піднесення Орбана до лідерства в Організації Об'єднаних Націй одразу після цього перетворило б поразку на виборах всередині країни на вражаюче міжнародне просування.
Тим не менш, привабливість Орбана для адміністрації Трампа є зрозумілою. Він представляє ідеологічну концепцію урядування, в якій національний суверенітет, культурний консерватизм та рішучість виконавчої влади мають перевагу над громіздкими умовностями ліберального інтернаціоналізму. Орбан продемонстрував значну політичну майстерність у використанні процедурних слабкостей багатосторонніх інституцій, зокрема Європейського Союзу, вимоги щодо одностайності якого неодноразово дозволяли Угорщині перешкоджати колективним рішенням. З точки зору американських націоналістичних правих, ці характеристики можна розглядати не як дискваліфікації, а як кваліфікації для лідерства.
Генеральний секретар, який симпатизує політичним інстинктам Дональда Трампа, цілком міг би прискорити перетворення Організації Об'єднаних Націй з інституції, що дотримується універсальних принципів, на переговорний форум, де домінують могутні суверенні держави.
Існує ще одна особливість у можливому об'єднанні Вашингтона, Москви та Пекіна навколо одного й того ж кандидата. Ці три держави мають кардинально різні стратегічні цілі, і їхні взаємні підозри залишаються суттєвими. Проте вони поділяють певне невдоволення міжнародною архітектурою прав людини та здатністю багатосторонніх інституцій контролювати внутрішню поведінку суверенних урядів. Для Росії Орбан був би привабливим європейським політиком, який неодноразово чинив опір спробам ізолювати Москву через її вторгнення в Україну. Для Китаю він міг би представляти собою фігуру, яка надзвичайно симпатизує його перевагі державного суверенітету над міжнародним втручанням. Для Сполучених Штатів за Трампа він міг би втілювати можливість перенаправлення Організації Об'єднаних Націй від її більш ліберальних та гуманітарних амбіцій до організації, в якій домінують транзакційні домовленості між урядами.
Однак було б помилкою вважати, що така угода між трьома постійними членами Ради Безпеки автоматично забезпечить призначення Орбана. Згідно зі статтею 97 Статуту Організації Об'єднаних Націй, Генеральний секретар призначається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Кандидат повинен отримати необхідну кількість голосів «за» в Раді без голосу «проти» від будь-якого постійного члена, і немає жодного способу, за допомогою якого чисельна більшість могла б подолати вето постійного члена. Повідомляється, що американський розрахунок про те, що Орбан може отримати від восьми до десяти голосів у Раді Безпеки, залишає питання виняткового конституційного значення. Навіть якби було зібрано достатню більшість, або Велика Британія, або Франція могли б запобігти призначенню.
Франція є невизначеним компонентом цієї домовленості. За президента Еммануеля Макрона французька зовнішня політика залишається загалом відданою європейській інтеграції та збереженню багатосторонніх інституцій, навіть там, де французькі та американські інтереси розходяться. Французьке вето проти Орбана було б цілком можливим, і поточні повідомлення свідчать про значний опір як у Парижі, так і в Лондоні його можливій кандидатурі. Тим не менш, Франція наближається до президентських виборів, на яких усталені припущення французької зовнішньої політики можуть бути оскаржені Марін Ле Пен та її партією «Національне об'єднання». Якщо Ле Пен візьме на себе президентство у травні 2027 року, політичний баланс у Раді Безпеки може докорінно змінитися.
Календар створює важливе ускладнення. Антоніу Гутерріш залишає посаду 31 грудня 2026 року, а його наступник, як очікується, обійме посаду наступного дня, за кілька місяців до президентських виборів у Франції. Сценарій, за якого Ле Пен визначить голосування Франції щодо Орбана, вимагатиме надзвичайно тривалого глухого кута щодо призначення Генерального секретаря або іншої надзвичайної події, яка залишить це питання невирішеним до наступної весни. Такий глухий кут не є конституційно неможливим, і Організація Об'єднаних Націй вже розглянула питання про те, які тимчасові домовленості можуть бути необхідними, якщо до кінця 2026 року не вдасться узгодити наступника. Тим не менш, обрання Ле Пена не можна розглядати як безпосередній фактор, що визначає нинішню боротьбу за спадкоємство.
Цю можливість залишається цікавим, оскільки Ле Пен та Орбан мають усталені політичні стосунки, які виходять за рамки випадкових дипломатичних ввічливостей. Ле Пен публічно підтримувала Орбана під час його невдалої виборчої кампанії 2026 року та високо оцінювала його підхід до національного суверенітету та європейських інституцій. Їхні партії належать до одного ширшого політичного руху, який прагне кинути виклик домінуванню ліберальних та центристських партій у Європі. Тому французьке президентство за Ле Пен може мати значно менше ентузіазму щодо зриву міжнародних амбіцій Орбана, ніж існуюча французька адміністрація. Так само її відданість французькому суверенітету не слід плутати з безумовною відданістю американським цілям. Президент Ле Пен могла б протистояти Вашингтону, коли цього вимагатимуть національні інтереси Франції, а її підтримка Орбана залишалася б радше політичним розрахунком, ніж певністю.
Тим не менш, можна уявити ситуацію, в якій президентство Ле Пен усуне французьку перешкоду для призначення Орбана. Тоді Велика Британія зіткнеться з рішенням надзвичайного дипломатичного значення, оскільки вона може стати єдиним постійним членом, готовим скористатися правом вето. Інші члени Ради Безпеки все ще можуть відмовити Орбану в необхідній стверджувальній більшості, але якби Вашингтон зібрав достатню кількість голосів, відповідальність за його зупинення могла б повністю лягти на Лондон. Це була б ситуація, в якій формальні конституційні повноваження Великої Британії в рамках Організації Об'єднаних Націй значно перевищували б її відносну геополітичну силу. Велика Британія має точно таке ж право вето, як і Сполучені Штати, Росія чи Китай, незважаючи на величезні відмінності між їхніми економічними та військовими можливостями.
Тиск з боку Вашингтона за цих обставин може бути значним. Велика Британія залежить від американської співпраці в галузі розвідки, ядерних технологій, військових закупівель та ширшої архітектури європейської безпеки. Її відносини зі Сполученими Штатами набули особливого значення після Brexit, коли британські уряди дедалі більше прагнули компенсувати свій зменшений вплив у європейських інституціях шляхом розвитку двосторонніх відносин. Американська адміністрація, яка прагне забезпечити призначення Орбана, може загрожувати ускладненням торговельних переговорів, скороченням політичної співпраці або ускладненням участі Великої Британії в чутливих домовленостях щодо безпеки. Жоден з цих наслідків не настане автоматично, але сама ця можливість буде важким тягарем для будь-якого британського уряду, який розглядає можливість конфронтації з Вашингтоном.
Внутрішні політичні наслідки будуть не менш складними. Лейбористський уряд під керівництвом Енді Бернема мав би пояснити, чому Британія була готова поставити під загрозу важливі аспекти своїх відносин зі Сполученими Штатами через призначення угорського політика до міжнародної організації, ефективність якої часто ставиться під сумнів. Консервативні та націоналістичні критики могли б звинуватити уряд у жертвуванні британськими національними інтересами заради абстрактних принципів міжнародного управління. Інші стверджували б, що Британія не мала особливих зобов'язань рятувати Організацію Об'єднаних Націй, рішення якої часто зриваються вето інших постійних членів. Тому уряду знадобиться надзвичайно чітке пояснення того, чому призначення Орбана являє собою щось серйозніше, ніж звичайні розбіжності щодо дипломатичного персоналу.
Це пояснення мало б починатися з особливого конституційного становища Генерального секретаря. Генеральний секретар не є просто адміністратором величезної міжнародної бюрократії, і ця посада не еквівалентна посаді президента суверенної держави. Його влада ґрунтується головним чином на очікуванні того, що особа, яка його обіймає, здійснюватиме незалежне судження в інтересах організації в цілому, а не діятиме як політичний представник держав, які підтримали його призначення. Стаття 100 Статуту виражає цей принцип, вимагаючи від Генерального секретаря та Секретаріату утримуватися від запиту або отримання інструкцій від будь-якого уряду. Небезпека кандидатури Орбана полягає не лише в тому, що він дотримується консервативних чи націоналістичних поглядів, а й у тому, що його політична історія викликає законні питання щодо того, чи збереже він незалежність, яка очікується від цієї посади.
Ці питання набули б особливої актуальності стосовно України. Протягом чотирьох з половиною років українці захищали свій суверенітет від російського вторгнення, яке є одним із найсерйозніших викликів Статуту Організації Об'єднаних Націй у сучасній історії. Орбан неодноразово висловлював позиції, які ускладнювали спроби Європи підтримати Україну, і підтримував відносини з Москвою, які відрізняють його від більшості європейських лідерів. Якби він став Генеральним секретарем, його реакція на подальшу російську військову агресію, звинувачення у воєнних злочинах або переговори щодо територіальної цілісності України була б негайно перевірена на наявність доказів упередженості. Навіть якби він прагнув діяти незалежно, його попередні політичні зобов'язання могли б підірвати довіру, необхідну для успішного посередництва.
Для Великої Британії це зробило б призначення питанням національної безпеки, а також міжнародних принципів. Сполучене Королівство інвестувало значні політичні, фінансові та військові ресурси в підтримку українського опору, а її авторитет у Європі зміцнився завдяки її послідовній протидії російській територіальній експансії. Організація Об'єднаних Націй на чолі з Орбаном, яка сприймається як поступлива до Москви, може послабити дипломатичне середовище, в якому Україна прагне міжнародного визнання та підтримки. Тому Велика Британія може зробити висновок, що запобігання призначенню було необхідним продовженням її існуючих стратегічних зобов'язань. Однак це створило б надзвичайне видовище протистояння Лондона Вашингтону, нібито його найближчому союзнику, з питання, в якому Вашингтон, здавалося б, поділяє уподобання Москви.
Не слід недооцінювати психологічне значення такої конфронтації. Британська зовнішня політика поколіннями будувалася на припущенні, що Сполучені Штати, якими б не були їхні випадкові помилки, зрештою поділяють британське уявлення про міжнародний порядок. Це припущення пережило Суецьку кризу, холодну війну, війну в Іраку та численні менш значущі розбіжності. Воно також пережило відносний економічний занепад Британії, оскільки послідовні британські уряди вважали, що доступ до американської влади забезпечує країні вплив, непропорційний її матеріальним ресурсам. Суперечка щодо призначення Орбана може виявити межі цього історичного врегулювання. Британія може виявити, що її найважливіший союз більше не є надійним вираженням її власного розуміння міжнародної легітимності.
Існує прецедент для такого роду розбіжностей, хоча й не такий, що точно передбачає обставини, що розглядаються тут. У 1996 році Сполучені Штати наклали вето на повторне призначення Бутроса Бутроса-Галі Генеральним секретарем, незважаючи на значну підтримку його продовження на посаді. Вашингтон вважав його лідерство несумісним з американськими інтересами та відповідно скористався своїм привілеєм постійного членства. Цей епізод продемонстрував, що обрання Генерального секретаря є зрештою політичним рішенням, незважаючи на конституційне формулювання неупередженості та адміністративної незалежності. Тому Велика Британія не скористається безпрецедентними юридичними повноваженнями, якщо вирішить накласти вето на Орбана. Вона просто використає привілей, який Сполучені Штати раніше вважали цілком законним, захищаючи власне тлумачення інтересів організації.
Кращим результатом було б уникнути необхідності формального британського вето. Дипломатія часто працює найефективніше, коли уряди повідомляють про свої незвідні заперечення приватно, дозволяючи іншим учасникам відступити без принизливої публічної конфронтації. Велика Британія могла б чітко заявити під час конфіденційних консультацій Ради Безпеки, що Орбан не матиме її підтримки, незалежно від чисельної сили його кандидатури. Вона могла б координувати свої дії з європейськими урядами, зокрема Німеччиною, Польщею та скандинавськими державами, щоб забезпечити, щоб опозиція до призначення була представлена як захист інституційної незалежності, а не як особиста кампанія проти колишнього прем'єр-міністра Угорщини. Це також могло б заохотити появу надійного альтернативного кандидата, прийнятного для постійних членів. Формальне вето слід розуміти як найвищий інструмент британської політики, а не обов'язково як її перший дипломатичний крок.
Однак із таким підходом є одна складність. Якщо адміністрація Трампа інвестувала значний політичний капітал в Орбана, вона може не задовольнитися стриманим запереченням Великої Британії, яким би дипломатичним чином воно не було висловлене. Трамп неодноразово демонстрував свою схильність розглядати міжнародні переговори як змагання політичної волі, в яких поступки винагороджуються, а опір карається. Його адміністрація може розцінити відмову Великої Британії як акт нелояльності, особливо якщо інші постійні члени прийняли б його бажаного кандидата. За таких обставин традиційний британський інстинкт пошуку неоднозначного компромісу може бути контрпродуктивним. Уряд, який прагне зберегти кожен елемент особливих відносин, може зрештою скомпрометувати свою позицію до такої міри, що змістовне вето стане політично неможливим.
Саме тут потенційна поява президентства Ле Пен стає особливо важливою. Велика Британія та Франція часто мали розбіжності в поглядах на питання європейської політики, але їхнє спільне членство в Раді Безпеки дозволило їм відстоювати схожі принципи міжнародної інституційної легітимності. Якби Франція відмовилася від цієї позиції, Велика Британія втратила б важливого дипломатичного партнера саме в той момент, коли тиск з боку Америки був найбільш сильним. Націоналістичний французький уряд також міг би спробувати зобразити британський опір як доказ прихильності Лондона до занепаду ліберального міжнародного консенсусу. Велика Британія, вийшовши з Європейського Союзу, може опинитися в дипломатичній ізоляції як від нових націоналістичних течій у Європі, так і від американської адміністрації, яка їх заохочувала.
Тим не менш, ізоляція не обов'язково означає слабкість. Велика Британія зберігає значний військовий потенціал, ядерну зброю, постійне місце в Раді Безпеки та дипломатичну службу з досвідом у вирішенні міжнародних криз. Її союзи з європейськими країнами залишаються важливими, незважаючи на Brexit, а її репутація серед держав, стурбованих російською агресією, надає їй значний політичний вплив. Тому принципове британське вето може мати наслідки, що виходять за рамки негайного призначення Генерального секретаря. Це може продемонструвати, що привілеї постійного членства, встановлені в 1945 році, все ще можуть бути реалізовані незалежно від бажань наймогутніших держав, і що Організація Об'єднаних Націй не повинна ставати інструментом угоди між Вашингтоном, Москвою та Пекіном.
Існує також більш фундаментальне філософське питання. Організація Об'єднаних Націй була заснована на компромісі між суверенною рівністю держав та визнанням того, що невелика кількість великих держав здійснюватиме виняткову владу над міжнародною безпекою. Цей компроміс завжди був нестабільним, оскільки від п'яти постійних членів ніколи не очікувалося згоди з кожного питання глобального значення. Їхнє право вето було частково розроблено для того, щоб організація могла пережити розбіжності між ними, не змушуючи великі держави підкорятися рішенням, які вони вважали неприйнятними. Однак ця інституція також залежала від припущення, що її найвпливовіші члени візьмуть на себе певні спільні зобов'язання щодо принципів, що містяться в Статуті. Призначення Генерального секретаря, який сприймався б головним чином як представник коаліції могутніх урядів, поставило б це припущення під серйозний тиск.
Парадокс полягає в тому, що Британію можуть покликати захищати міжнародний порядок від об'єднаних уподобань тих самих держав, чия згода зазвичай вважається необхідною для його функціонування. Вона б скористалася привілеєм, що випливає з розподілу влади після закінчення Другої світової війни, щоб протистояти уподобанням країн, які зараз мають значно більший матеріальний вплив. Це не обов'язково є суперечністю. Конституційні інститути існують саме тому, що політичну владу не завжди можна довірити тим, хто володіє найбільшими ресурсами або командує найбільшими коаліціями. Їхня легітимність залежить від готовності учасників дотримуватися обмежень, навіть коли це стає політично незручним.
Чи матиме Британія політичну сміливість скористатися своїм правом вето за цих обставин, залишається невизначеним. Британські уряди часто демонстрували разючу здатність визначати причини, чому складні рішення слід відкладати, розмивати або делегувати іншим країнам. Спокуса уникнути конфронтації з Вашингтоном була б величезною, особливо якби американські чиновники представляли призначення як символічне питання без негайних практичних наслідків. Британію можна було б заохотити прийняти гарантії щодо майбутньої неупередженості Орбана, адміністративних призначень або зобов'язань щодо гуманітарних принципів. Однак такі гарантії буде важко забезпечити після завершення призначення, і Генеральний секретар після цього матиме значну свободу дій щодо політичного напрямку діяльності Секретаріату.
Зрештою, питання полягає в тому, чи вважає Британія себе незалежною великою державою, яка має обов'язки, які не можуть бути підпорядковані її союзникам. Постійне місце країни в Раді Безпеки іноді критикують як анахронізм, спадщину імперської епохи, матеріальні основи якої давно зникли. Але конституційна влада не втрачає сенсу лише тому, що баланс економічної та військової сили змінився. Британське вето проти неприйнятного кандидата, здійснене попри опір Америки, може стати однією з найяскравіших сучасних демонстрацій того, що постійне членство Британії все ще служить суттєвій меті. Це показало б, що британська дипломатія може іноді отримувати своє значення від незалежного здійснення суджень, а не від близькості до американської влади.
Найбільш імовірним результатом залишається те, що Організація Об'єднаних Націй намагатиметься вирішити питання свого правонаступництва до президентських виборів у Франції, запобігаючи виникненню саме тієї конфронтації, яка тут розглядається. Орбан може ніколи не стати офіційним кандидатом, Франція може виступити проти нього за свого нинішнього уряду, а Британія може ніколи не бути зобов'язана скористатися своїм правом вето. Тим не менш, перспектива майбутнього узгодження американського націоналізму, російських стратегічних інтересів, китайського авторитарного правління та французького національного популізму порушує питання, що виходять далеко за рамки одного призначення. Це закликає Британію переглянути цілі свого міжнародного впливу та принципи, заради яких вона була б готова терпіти дипломатичну ізоляцію.
У міжнародних справах бувають моменти, коли значення країни вимірюється не альянсами, які вона може зібрати, а рішеннями, які вона готова приймати самостійно. Велика Британія провела значну частину повоєнного періоду, намагаючись узгодити свої моральні зобов'язання перед міжнародними інституціями зі своєю стратегічною залежністю від американського лідерства. Кандидатура Орбана, підтримана Вашингтоном, Москвою та Пекіном, у поєднанні з гіпотетичною французькою адміністрацією, яка не бажає їй протистояти, може зробити це примирення неможливим. Якби Велика Британія тоді була єдиним постійним членом, готовим чинити опір, її рішення висвітлило б питання набагато ширше, ніж особистість наступного Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй. Воно показало б, чи одна з найстаріших конституційних демократій, що збереглися, все ще має незалежність політичного судження, необхідну для захисту міжнародного порядку, від якого походить значна частина її решти глобального впливу.
