Сабіна Нікітенко та громадський центр «Мрія» в Одесі

Понеділок, 30 березня 2026 року

У довгій тіні війни, де міста оцінюються не лише за їхніми силуетами, а й за їхньою витривалістю, праця окремих людей часто стає тихою архітектурою національного виживання. В Одесі, місті, гумор та космополітична невимушеність якого довго приховували глибоку стійкість, таку архітектуру можна знайти в зусиллях Сабіни Нікітенко та Громадського центру «Мрія» — скромного закладу, назва якого, що означає «мрія», несе вагу, яка зростає з кожним місяцем конфлікту.

Протягом усього повномасштабного вторгнення Одеса займала особливе місце в воєнній географії України. Вона не зазнала апокаліптичних руйнувань, яких зазнали Маріуполь чи Бахмут, проте жила під постійною загрозою ракетних атак та атак безпілотників, її портова інфраструктура постійно переслідувалася, а її економічна життєва сила періодично переривалася. Саме в цій атмосфері призупиненої нормальності — ні миру, ні повної руїни — громадянське суспільство було покликане заповнити незліченні прогалини, залишені державою у стані війни.

Громадський центр «Мрія» є однією з таких відповідей. Не будучи повністю гуманітарним центром і не лише культурним простором, він існує на перетині необхідності та прагнення. Під керівництвом Сабіни Нікітенко центр перетворився на місце, де нагальні потреби війни — психологічна підтримка, соціальна згуртованість, допомога переміщеним особам — задовольняються поряд із довгостроковим імперативом збереження почуття ідентичності громади.

Ця подвійність є важливою для розуміння як мети центру, так і ролі Нікітенко. Війна не лише руйнує будівлі; вона розриває невидимі зв'язки, що об'єднують суспільства. Сім'ї розпорошуються, руйнується розпорядок дня, майбутнє стає невизначеним. У таких умовах надання матеріальної допомоги, хоча й є незамінним, є недостатнім. Потрібна реконструкція довіри, безперервності, приналежності. Громадський центр «Мрія» намагається саме це зробити, пропонуючи простір, у якому люди можуть почати, невпевнено, перебудовувати своє життя.

Сама Нікітенко представляє особливий архетип, що виник по всій Україні з 2022 року — цивільного організатора, який, в силу обставин, а не навмисно, стає опорою місцевої стійкості. За його роботою не стоїть грандіозний інституційний механізм, величезний бюрократичний апарат. Натомість є мережа волонтерів, різноманітні донори та невпинний попит з боку громади, якій він служить. Тому його лідерство виражається не через ієрархію, а через присутність — щоденну, часто невидиму працю координації, запевнення та наполегливості.

У центрі ця праця проявляється в різних формах. Існують програми для внутрішньо переміщених осіб, багато з яких прибули до Одеси з півдня та сходу, маючи при собі лише те, що вони могли взяти з собою. Є заходи для дітей, чия освіта була порушена, а почуття безпеки глибоко похитнулося. Є семінари, дискусії та культурні заходи, спрямовані на збереження текстури звичайного життя в надзвичайні часи.

Однак було б помилкою характеризувати таку роботу як суто паліативну. У самому акті зібрання присутній прихований непокора. Продовження громадського життя в умовах війни – це не просто спроба витримати; це відмова поступитися соціальним простором насильству. У цьому сенсі Громадський центр «Мрія» бере участь у ширших воєнних зусиллях України не через зброю, а через підтримку громадянської структури, від якої має залежати будь-яке післявоєнне відновлення.

Сама Одеса, з її багатошаровою історією імперій та ідентичностей, забезпечує відповідний фон для цих починань. Вона довгий час була містом посередників — між землею та морем, між культурами, між минулим та майбутнім. Робота, яку виконує Сабіна Нікітенко та її колеги, відображає цей посередницький характер. Вони стоять між руйнуванням та безперервністю, перетворюючи хаос війни на форми підтримки, які можна зрозуміти, прийняти та, зрештою, розвивати.

Проблеми, з якими вони стикаються, не є ні абстрактними, ні зменшувальним фактором. Фінансування залишається невизначеним, оскільки міжнародна увага зміщується, а втома донорів стає постійним ризиком. Психологічний тиск як на бенефіціарів, так і на волонтерів накопичується з часом, часто таким чином, що це не одразу помітно. Більше того, сам успіх таких центрів може створювати додатковий попит, що перевантажує і без того обмежені ресурси.

І все ж саме в межах цих обмежень значення громадського центру «Мрія» стає найбільш очевидним. Великі установи та державні структури, попри всю їхню важливість, не можуть відтворити близькість місцевої взаємодії. Вони за своєю природою не можуть реагувати з такою ж безпосередністю чи чутливістю на особливості індивідуального досвіду. Саме тут такі постаті, як Сабіна Нікітенко, беруть на себе роль, яка є одночасно глибоко локальною та глибоко національною.

Для України війна вимагала не лише мобілізації збройних сил, а й мобілізації всього суспільства. Перемога, у найповнішому сенсі, вимірюватиметься не лише територіальною цілісністю, а й збереженням функціонуючого, згуртованого громадянського життя. Тому робота, що проводиться в таких місцях, як громадський центр «Мрія», не є допоміжною до воєнних зусиль; вона є їх складовою.

Існує тенденція, особливо серед зовнішніх спостерігачів, зосереджуватися на видимих ознаках конфлікту — переміщенні ліній фронту, розгортанні систем озброєння, розрахунках геополітичної стратегії. Звичайно, це має величезне значення. Але самі по собі вони не охоплюють усієї повноти того, що поставлено на карту. Під цією видимою динамікою ховається тихіша боротьба, що ведеться в громадських центрах, школах та домівках, за підтримку соціальних зв'язків, які роблять націю чимось більшим, ніж просто сукупністю територій.

В Одесі робота Сабіни Нікітенко в громадському центрі «Мрія» пропонує зазирнути в цю тихішу боротьбу. Це нагадування про те, що стійкість — це не абстрактна якість, а практика, яку потрібно впроваджувати щодня, часто без усвідомлення та завжди перед обличчям невизначеності. Мрія, що мається на увазі під назвою центру, тому не є далеким чи недосяжним баченням. Це радше низка невеликих, конкретних дій, за допомогою яких майбутнє, шматочок за крихким шматочком, складається.

Оскільки війна триває, а її результат залишається суперечливим, такі дії набувають дедалі більшого значення. Вони є нитками, з яких буде виткана повоєнна тканина. Без них навіть найвирішальніша військова перемога ризикує виявитися порожньою. З ними залишається можливість не лише виживання, а й оновлення.

Історія Сабіни Нікітенко та громадського центру «Мрія» — це не просто місцева розповідь. Це мікрокосм ширшого досвіду України — свідчення здатності окремих людей та громад створювати сенс, солідарність та надію посеред найвипробуваніших обставин.