Різанина: Росія зіткнулася з цивільним поїздом

Середа, 28 січня 2026 року

Російський удар, завданий сьогодні по цивільній залізниці в Харківській області на сході України, є ще однією похмурою позначкою у війні, яка дедалі більше характеризується байдужістю Москви до цивільного життя. Залізниці — це не абстрактна інфраструктура. В Україні вони є артеріями щоденного виживання, що доставляють пасажирів на роботу, дітей до школи, людей похилого віку до медичного обслуговування, а переміщені сім'ї до крихких місць безпеки. Напад на них — це не просто порушення логістики, а напад на звичайні ритми цивільного існування.

З початку повномасштабного вторгнення Росії залізнична система України набула символічного та практичного значення. Вона, що керується державною компанією «Українська залізниця», функціонувала як рятівний круг для евакуації, гуманітарної допомоги та економічної безперервності. Коли дороги були порушені кратерами, порти блокувалися, а повітряний простір закривався, поїзди залишалися одним з небагатьох надійних засобів, за допомогою яких цивільні особи могли пересуватися з певним ступенем передбачуваності та безпеки. Тому удар по такій системі – це удар по населенню, яке вже живе під надзвичайним тиском.

Російське керівництво неодноразово заявляло, що її військова кампанія спрямована лише на законні цілі. Однак напади на цивільні залізниці роблять такі твердження порожніми. Навіть там, де залізнична інфраструктура має подвійне цивільне та військове використання, міжнародне гуманітарне право вимагає пропорційності та постійної турботи про цивільне населення. Залізниця, яка використовується переважно для цивільних перевезень, у відомі часи інтенсивного пасажиропотоку, не може бути зведена до суто військової мети. Розмежування між комбатантами та цивільними особами не є риторичною прикрасою. Це основоположний принцип законів збройного конфлікту, і його руйнування є однією з найбільш тривожних рис ведення Росією цієї війни.

Не слід недооцінювати психологічний ефект таких ударів. Залізничні подорожі у воєнний час у Україні стали рідкісною зоною відносної нормальності, простором, де цивільні особи можуть ненадовго уявити собі безперервність довоєнного життя. Зробити навіть це небезпечним — означає розширити поле бою до найпотаємніших куточків цивільного життя. Це породжує страх, виснаження та руйнівне відчуття, що ніщо не є недосяжним. Це не є побічними збитками в жодному морально значущому сенсі. Це передбачуваний і уникнутий наслідок навмисного вибору цілей.

Існує також стратегічний вимір, який заслуговує на пильну увагу. Нападаючи на цивільний транспорт, Росія, схоже, прагне не військової переваги у вузькому сенсі, а суспільного тиску в ширшому. Мета, здається, полягає не стільки у розгромі збройних сил України, скільки у виснаженні її населення, випробуванні витривалості та з'ясуванні, чи можуть терор і дезорганізація досягти успіху там, де просування на полі бою зупинилося. Історія мало втішає тих, хто вважає, що такі методи дають стійкі політичні результати. Однак вони неминуче призводять до довгострокового обурення, загартованого опору та поглиблення моральної ізоляції.

Для України цей удар підтверджує болісну істину, яку вона неодноразово засвоювала з 2014 року і з нищівною ясністю з 2022 року: війна Росії не обмежується передовою чи військовими об'єктами, а ведеться проти самого життя цивільного населення. Кожна така атака підсилює аргумент Києва про те, що цей конфлікт не є звичайною територіальною суперечкою, а кампанією, яка ігнорує найбазовіші норми, що регулюють війну.

Для Росії наслідки є кумулятивними. Кожен удар по цивільній інфраструктурі ще більше зміцнює її репутацію держави, яка готова пожертвувати правовими обмеженнями та людською гідністю заради тактичної доцільності. Це звужує дипломатичний простір, поглиблює логіку санкцій та ускладнює будь-які майбутні спроби заявити про моральну чи юридичну еквівалентність у переговорах. Війни закінчуються не лише припиненням вогню, а й розплатою, і сьогоднішній удар додає ще один запис до бухгалтерської книги, який нелегко стерти.

Одного лише засудження не відновить життя, зруйновані або поставлені під загрозу внаслідок цього нападу. Але ясність має значення. Залізниця, заповнена цивільними особами, не є законним полем бою. Ставитися до неї як до поля бою — означає відмовитися від розмежування між війною та терором. Знову атакуючи цивільні залізниці України, Росія демонструє не силу, а глибоку зневагу до життів цивільного населення, для захисту яких існує міжнародне право.