Російська мова після війни: яке місце вона займатиме в Україні?
Метью Періш
Середа, 7 жовтня 2026 року
Одним із дивніших наслідків вторгнення Росії в Україну є те, що Володимир Путін, можливо, зрештою завдав російській мові більше шкоди, ніж майже будь-який український націоналіст міг собі уявити. Століттями російські уряди намагалися переконати українців, що російська мова є природною мовою цивілізації, управління, освіти та міського життя, тоді як українська – чимось провінційним або сільським. Протягом кількох катастрофічних років Кремль асоціював російську мову в свідомості багатьох українців із ракетами, окупацією, пропагандою, кімнатами для допитів та телевізійними трансляціями ворожої держави.
Однак це ставить перед повоєнною Україною складне питання. Російська мова також є мовою мільйонів громадян України, включаючи людей, які воювали проти Росії, втрачали родичів через російські бомбардування, добровольцями служили в Збройних силах України та захищали незалежність України з надзвичайною мужністю. Якщо Україна вийде з війни впевненою європейською демократією, яке місце повинна займати в ній російська мова?
Питання складніше, ніж іноді припускають Москва чи більш безкомпромісні різновиди українського націоналізму. Російська мова не належить Володимиру Путіну. Володіння російською мовою також не робить людину росіянином, а тим більше не робить її політично симпатичною до Російської Федерації. Кожен, хто провів час у Харкові, Одесі, Дніпрі, Запоріжжі чи серед військових частин, набраних зі сходу України, одразу розуміє це. Російськомовні українці вбивають російських солдатів, захищаючи свою країну, з 2014 року, і в незрівнянно більших масштабах — з лютого 2022 року.
Тим не менш, мовна трансформація України реальна, і навряд чи її можна буде повернути назад після закінчення війни. Українська мова стала не просто офіційною мовою держави, а одним із головних символів, за допомогою яких українці відрізняють свою політичну та культурну спільноту від імперської влади, яка прагне її знищити. Цей процес вже тривав до повномасштабного вторгнення. Війна його надзвичайно прискорила.
Для цього є важлива історична причина. Переважання російської мови на значній частині України виникло не виключно завдяки спонтанним уподобанням окремих осіб, які здійснювали вільний культурний вибір. Це також було наслідком імперської політики. Українська мова періодично придушувалася за часів Російської імперії, тоді як радянська політика просувала російську мову як мову політичного розвитку, вищої освіти, управління та значної частини міського професійного життя. Сам Конституційний Суд України частково охарактеризував сучасну мовну політику як спробу подолати наслідки тривалої русифікації за імперського та радянського правління.
Ця історія пояснює, чому зовні приваблива пропозиція про те, що держава має бути просто «нейтральною» щодо української та російської мов, є складнішою, ніж здається. Мова, послаблена поколіннями державною політикою, може потребувати активної інституційної підтримки для свого відновлення. Уряд, який наполягає на українській мові в школах, судах, урядових установах та інших сферах державного управління, таким чином не обов'язково пригнічує російську. Можливо, він навпаки створює умови, за яких українська мова може нормально функціонувати як спільна мова суверенної української держави.
Це, загалом кажучи, вже є конституційною архітектурою. Стаття 10 Конституції проголошує українську мову державною та вимагає від держави забезпечити її всебічний розвиток і функціонування на всій території України. Водночас ця ж стаття прямо гарантує вільний розвиток, використання та захист російської та інших мов національних меншин України.
Тому розмежування державної мови та приватної мови є надзвичайно важливим. Немає нічого суперечливого в тому, щоб наполягати на тому, щоб поліцейський, суддя, державний службовець чи урядове відомство вели офіційні справи українською мовою, дозволяючи громадянам розмовляти між собою російською мовою, коли вони забажають. Дійсно, це розмежування може зрештою забезпечити основу для відносно нескладного післявоєнного мовного врегулювання.
Конституційний Суд підтримав законодавство про державну мову 2019 року у 2021 році та наголосив саме на цій різниці. Українська мова займає конституційне положення єдиної державної мови, тоді як російська мова захищена, але тим самим не набуває привілейованого статусу порівняно з іншими мовами меншин України. Суд також відхилив твердження про те, що законодавство є повною забороною російської мови, зазначивши численні обставини, за яких інші мови можуть продовжувати використовуватися.
Тому повоєнна Україна навряд чи повернеться до лінгвістичної політики десятиліть одразу після здобуття незалежності. Ідею про те, що українська та російська мови функціонують як фактично взаємозамінні мови уряду, дедалі важче уявити. Українська майже напевно залишиться мовою центрального уряду, Збройних Сил, державного управління та основних інституцій національного політичного життя. Цікавіші суперечки стосуватимуться освіти, телерадіомовлення, видавничої справи, розваг та незліченних неформальних трансакцій, що складають повсякденне життя.
Освіта може виявитися найчутливішою сферою. Держава має очевидний інтерес у тому, щоб кожна дитина, яка закінчує українську школу, повністю володіла українською мовою. Без цього рівність громадянства стає складною, оскільки мовні розбіжності можуть відтворювати відмінності у працевлаштуванні, географії та політичній участі. Водночас знання російської мови не зникає лише тому, що Росія стала ворожою державою. Російська мова залишається однією з основних мов світу, мовою величезної літератури та рідною або звичною мовою значної кількості українських сімей.
Отже, існує різниця між викладанням російською мовою та викладанням російської. Повоєнна українська держава могла б зберегти українську мову як звичайну мову державної освіти, дозволяючи вивчати російську як мову, так само як учні можуть вивчати польську, німецьку, французьку чи англійську. Чинне українське законодавство вже відображає аспекти цієї відмінності, і Конституційний Суд визнав можливості для вивчення мовами меншин в рамках освітньої системи, зосередженої на державній мові.
Культура порушує ще цікавіші питання, оскільки уряди не можуть законодавчо регулювати уяву людей. Письменник з Харкова може думати російською. Український солдат може лаятися російською, писати любовні листи російською та віддавати накази українською. Сім'ї можуть легко перемикатися між двома мовами під час однієї розмови. Суржик ще більше ускладнює картину, нагадуючи всім, що мови в реальних людських суспільствах відмовляються дотримуватися чітких меж, які іноді навколо них проводять політики.
Існує також специфічно українська традиція російськомовної культури, яку не можна розумно звести до російської державної культури. Україна народила російськомовних письменників, журналістів, музикантів, коміків та інтелектуалів, чия ідентичність та лояльність є українськими. Деякі російськомовні українці свідомо перейшли на українську мову з 2022 року; інші – ні. Ці рішення мають емоційне значення, але вони не є надійним тестом на патріотизм.
Цей момент має величезне значення. Одним із центральних пропагандистських тверджень Росії було те, що російськомовні люди за межами Російської Федерації якимось чином належать до транснаціонального «російського світу», над яким Москва має культурну чи навіть політичну опіку. Україна спростувала це твердження на полі бою. Російськомовні українські солдати, які захищають Харків від російськомовних російських солдатів, переконливіше за будь-який академічний трактат демонструють, що мова та політична національність – це різні речі.
Тому було б парадоксально, якби Україна колись прийняла передумову Кремля у зворотному напрямку: що володіння російською мовою якимось чином робить українця менш українцем. Демократична відповідь російському імперіалізму не обов'язково має полягати у визнанні припущення Москви, що мова визначає політичну ідентичність. Натомість вона може повністю відкинути це припущення.
Ніщо з цього не означає, що російська мова, ймовірно, поверне собі надзвичайне культурне домінування, яке вона колись мала в Україні. Російські книги, російське телебачення, російська поп-культура та російський інтернет-контент колись потрапляли в Україну через величезний культурний ринок, зосереджений навколо Москви. Цей зв'язок було зруйновано. Навіть після припинення воєнних дій недовіра до російської державної культури, ймовірно, зберігатиметься протягом поколінь.
Однак може виникнути щось інше: російськомовна українська культура свідомо відокремилася від самої Росії. Немає жодної логічної причини, чому російськомовна газета, що видається в Харкові, повинна мати більшу культурну спорідненість з Москвою, ніж англомовна газета, що видається в Дубліні, з Лондоном. Мови поширюються за межі штатів. Англійська мова не належить ні виключно Англії, ні британському уряду; іспанська не є власністю Мадрида. Російська мова не обов'язково повинна назавжди залишатися власністю Кремля.
Це може стати особливо важливим на звільнених територіях. Крим та частини Донецької та Луганської областей зазнали тривалої російської окупації, що супроводжувалося російськими освітніми програмами, медіа-системами та адміністративними структурами. Реінтеграція обов'язково передбачатиме відновлення українських державних інституцій та україномовної освіти. Однак трактування звичайних мовних звичок як доказу колабораціонізмів створить зовсім інший набір проблем, ніж ліквідація інституцій, нав'язаних окупацією.
Людина, яка роками прожила під окупацією, може розмовляти російською, бо це мова, якою вона завжди розмовляла. Інша, можливо, здобула освіту майже повністю в контрольованих Росією закладах, бо була дитиною, коли почалася окупація. Повоєнній Україні доведеться розрізняти політичну відповідальність від культурної спадщини. В іншому випадку мова ризикує стати грубим показником лояльності саме тоді, коли національна відбудова вимагає протилежного.
Існує також європейський вимір. Майбутнє України полягає в європейських інституціях, в яких захист культур меншин є частиною ширшого обговорення демократичного управління. Це не вимагає, щоб російська мова стала другою державною мовою України, і не скасує історичні обставини, які створили мовне домінування російської мови. Це означає, що остаточне врегулювання буде ретельно розглянуто з урахуванням двох принципів, які не обов'язково є несумісними: законного інтересу України до закріплення української мови як універсальної мови держави та свобод громадян, які використовують інші мови у своєму особистому та культурному житті.
Тому найстійкіший повоєнний устрій можна розуміти не стільки як територіальний поділ між «українськомовною» та «російськомовною» Україною, скільки як розмежування між сферами життя. Держава є україномовною. Громадяни не завжди повинні бути україномовними.
За такої моделі українська мова залишалася б незамінною в уряді, державному управлінні та спільних громадянських інституціях, через які українці стикаються зі своєю державою. Кожен громадянин України мав би право належним чином вивчити її та мав би володіти нею достатньо для участі в громадському житті. Тим часом російська мова вижила б скрізь, де самі українці продовжували б нею користуватися: вдома, в дружбі, літературі, театрі, приватних ЗМІ, релігійному житті та звичайній розмові, підпорядковуючись тим самим демократичним законам, що регулюють інші мови.
Різні українці по-різному проведуть межу між цими сферами. Дехто виступає за ширші вимоги щодо україномовності як необхідне продовження деколонізації після століть русифікації. Інші надають більшої ваги мовній свободі та внеску російськомовних громадян у оборону України. Повоєнні політичні дебати повинні будуть обговорювати ці питання, а не вдавати, що будь-яке з них зникає з останнім артилерійським пострілом.
Однак існує глибша культурна можливість. Російська мова може поступово взагалі втратити політичне значення в Україні.
Це був би надзвичайний історичний поворот. Протягом десятиліть українські вибори аналізували за картами, що показували нібито україномовні та російськомовні регіони. Політичні консультанти будували партії навколо лінгвістичних проблем. Москва нещадно експлуатувала їх, стверджуючи, що несе якусь особливу відповідальність перед російськомовним населенням України. Потім Росія вторглася в ті самі міста, які, як вона нібито захищала.
Маріуполь був переважно російськомовним. Росія його знищила. Харків був переважно російськомовним у повсякденному житті. Росія його бомбардувала. Російські ракети не питали, яку мову віддають перевагу мешканці багатоквартирних будинків, перш ніж завдати по них удару.
Таким чином, війна виявила інтелектуальну порожнечу, що лежить в основі старого лінгвістичного розколу. Фундаментальна політична різниця в сучасній Україні полягає не між людьми, які розмовляють українською, і людьми, які розмовляють російською. Вона полягає між тими, хто вважає, що Україна повинна існувати як незалежна політична спільнота, і тими, хто прагне її підпорядкування Москві.
Якщо Україна вийде з цієї війни безпечною та суверенною, українська мова майже напевно займе сильніше становище, ніж будь-коли в сучасній історії. Ця трансформація не обов'язково вимагатиме зникнення російської мови з українського життя. Мови не мають армій, урядів чи моральної відповідальності. Держави мають.
Найбільша перемога української мовної політики може настати тоді, коли ніхто не відчуватиме особливої загрози, чуючи російську мову в харківському кафе, бо ніхто більше не уявляє, що мова, якою розмовляють, визначає, до якої країни належить кафе. Українська мова тоді матиме те, в чому було відмовлено поколінням українців: не лише правовий захист, а й беззаперечний статус спільної мови їхньої держави.
А російська мова, позбавлена свого імперського політичного значення, може стати просто однією з мов, якими розмовляють деякі українці.
Це означало б щось глибше, ніж заборона. Це означало б, що Москва остаточно втратила б право вирішувати, що означає російська мова в Україні.
