Після Маріуполя: Вчимося жити заново
Метью Періш
Середа, 21 жовтня 2026 року
Це продовження нещодавнього інтерв'ю «Львівського вісника» з жінкою, яка втекла з родиною з Маріуполя під час російської облоги міста у 2022 році. У першому інтерв'ю вона описала життя під бомбардуваннями, крах звичайних структур цивілізації та остаточну втечу своєї родини через контрольовану Росією територію до Запоріжжя. У цій другій частині Метью Періш запитує, що сталося після того, як вони досягли безпечного місця: про переміщення, вигнання, життя своїх дітей та чи можливо відновити відчуття дому після того, як місце, яке ви називали домівкою, було зруйноване та окуповане.
Як і в оригінальній статті, респондент залишається анонімним з міркувань конфіденційності та безпеки. Інтерв'ю було проведено російською мовою та перекладено англійською мовою для публікації. Переклад було дещо відредаговано для ясності та читабельності без зміни суті відповідей респондента.
Метью Паріш: Коли ви вперше відчули, що ви та ваша родина справді в безпеці? Що ви пам’ятаєте про приїзд до Запоріжжя?
Респондент: Вперше я відчув себе в безпеці, коли ми приїхали до Запоріжжя. На в'їзді в місто, в будівлі магазину «Епіцентр», був приймальний центр для біженців. Ми приїхали практично прямо з лінії, що розділяє контрольовану Україною територію від так званої «ДНР», і нас одразу зустріли волонтери.
Вони зареєстрували наші дані та запитали, що нам потрібно: чи потрібна комусь медична допомога та який одяг чи інші речі потрібні нашій родині. Вони оглянули нас, і моя свекруха нарешті отримала інсулін, який їй так конче потрібен.
На той момент ми ще не знали, що вона зламала руку. Ми думали, що це просто сильний забій. Зрештою, вона два з половиною тижні пролежала без гіпсу. Навіть у Запоріжжі не змогли одразу зробити рентген, тому деякий час ми все ще не знали, чи справді вона переломила руку.
Вони дали нам гарячу їжу, одяг та все інше, що нам було потрібно. Там були дитячі іграшки, коляски, засоби гігієни та всілякі звичайні дрібниці повсякденного життя. Ми навіть взяли зубні щітки. Наші давно потребували заміни, і за тих обставин така проста річ, як нова зубна щітка, здавалася надзвичайно важливою. Вони також знайшли їжу для нашого собаки.
Після всього, що ми пережили, було вражаюче та глибоко зворушливо бачити, як абсолютно незнайомі люди піклуються про нас і намагаються допомогти всім.
Але саме тоді й почалася істерія.
До того часу ми постійно перебували в режимі виживання. Нам доводилося думати про те, куди йти, як врятувати дітей та родичів, де знайти їжу, воду та ліки. Щойно я нарешті зміг трохи розслабитися, реальність того, що сталося, по-справжньому досягла мене.
Мені раптом стало страшенно шкода себе. Вперше я гостро відчула себе біженцем: людиною, яка більше не має дому. Було дуже важко зрозуміти, що інші люди тепер жаліють мене, допомагають мені та дають найнеобхідніше. Я ніколи не уявляла, що можу опинитися в такій ситуації.
Можливо, це був перший момент, коли я дозволила собі відчути весь біль того, що сталося. Я зрозуміла, наскільки все серйозно, і що попереднє життя, яке ми будували роками, вже позаду. До того часу я просто намагалася вижити та врятувати свою сім'ю. Тільки в Запоріжжі я змогла почати розуміти, що ми втратили.
Метью Паріш: Що сталося після Запоріжжя? Як ваша родина зрештою оселилась у Нідерландах?
Опитуваний: Після Запоріжжя ми поїхали до Дніпра, де прожили близько двох тижнів. Нам потрібно було завершити лікування та отримати необхідну медичну допомогу.
Мій чоловік отримав легкий струс мозку і провів два тижні в лікарні, отримував внутрішньовенне лікування. Моїй свекрусі нарешті наклали гіпс на руку та дали необхідні ліки. Моєму молодшому синові також зробили операцію на вусі. Усередині було велике утворення, і ми не до кінця розуміли, що це таке. Слава Богу, все закінчилося добре.
У Дніпрі ми жили в квартирі, яку нам надав волонтер. Він просто відкрив нам квартиру своєї сестри, бо вона на той час була у від'їзді. Коли вона повернулася, нам ще потрібно було закінчити лікування, і нам дозволили там залишитися.
Я досі безмежно вдячний цим людям. Знову і знову під час нашої подорожі ми зустрічали людей, які просто відмовлялися покидати нас, коли ми потрапляли в біду.
Після цього ми переїхали до Івано-Франківська на заході України, що здавалося безпечнішим. Волонтери
там нас також прийняли. Вони надали житло за символічну орендну плату, допомогли нам з одягом та взуттям і підтримали нас морально.
Ми знайшли роботу та почали працювати. Але зарплати були низькими, і було дуже важко утримувати нашу сім'ю, оплачувати житло та забезпечувати дітей усім необхідним.
Приблизно через шість місяців ми зрозуміли, що нам потрібно шукати можливості за кордоном. Ми довго вирішували, яку країну обрати, і зрештою вирішили поїхати до Нідерландів, де вже жила наша подруга зі своєю родиною. Вони були там близько шести місяців. Вони сказали нам, що можна знайти роботу, що багато людей розуміють англійську та що місцеві жителі доброзичливо ставляться до українців.
Ми сподівалися, що зможемо почати нове життя, працювати та самостійно утримувати свою сім'ю.
Нас п'ятеро прибуло до Нідерландів: мій чоловік і я, наші двоє синів та мати мого чоловіка. І, звичайно ж, наш собака поїхав з нами.
Спочатку нас розмістили в приймальному центрі, де ми провели близько дев'яти днів, чекаючи на житло, яке підійде для нашої родини. Потім нам надали невеликі житлові контейнери з кухнею та туалетом. Усередині була одна кімната, яка стала спільною спальнею для всієї родини.
Звісно, це був зовсім не той дім, до якого ми звикли, але ми розуміли, що треба почати з того, що є, і поступово рухатися вперед.
Найскладнішим на початку нашого нового життя було знайти роботу. Ми не хотіли жити на допомогу, сидіти вдома та чекати на допомогу. Ми хотіли працювати, утримувати себе та своїх дітей і знову відчувати себе незалежними людьми.
Але знайти роботу, не знаючи нідерландської мови та маючи лише дуже обмежене знання англійської, було непросто. У нас було величезне бажання працювати, але ми зіткнулися з мовним бар'єром і реальністю необхідності починати майже з нуля в абсолютно незнайомій країні.
Метью Паріш: Вашим синам було 15 і 17 років, коли почалося повномасштабне вторгнення, тож вони були достатньо дорослими, щоб розуміти, що відбувається навколо. Як вони згадують Маріуполь, і як склалося їхнє життя з моменту вашого приїзду до Нідерландів?
Респондент: Звичайно, мої сини пам’ятають події 2022 року. Вони все зрозуміли і багато з цього пережили разом з нами.
Ми намагаємося не повертатися до найважчих спогадів, хоча іноді ця тема виникає, особливо коли ми зустрічаємо когось із нашого рідного міста тут, у Нідерландах. Однак частіше ми згадуємо не війну та руйнування, а наше життя до них: місця, де ми любили гуляти, пам'ятні події та фестивалі, якими Маріуполь був відомий далеко за межами міста.
Ми хочемо зберегти не лише пам'ять про те, що ми втратили, а й усе хороше, що в нас було.
Діти досить добре адаптувалися до життя в Нідерландах. Мій молодший син пішов тут до школи і дуже швидко вивчив нідерландську. Обидва сини вже добре розмовляли англійською, тому їм було легше спілкуватися та знаходити спільну мову з людьми.
Пізніше ми переїхали до іншого міста, і мій молодший син почав працювати, коли йому було 16 років. Спочатку він підробляв на фермі після школи. Водночас він дистанційно навчався в Україні на шеф-кухаря.
Коли фермер дізнався про це, він порекомендував мого сина в ресторан, де його взяли на роботу помічником шеф-кухаря. Він пропрацював там близько шести місяців, а потім переїхав до Амстердама зі своїм старшим братом. Вони самі орендували квартиру та почали будувати своє власне життя.
Віра відіграла важливу роль у житті моїх синів. Поки ми жили в Івано-Франківську, вони почали відвідувати протестантську церкву п'ятидесятників. Там вони знайшли відповіді на багато питань, що їх хвилювали, і мій старший син був охрещений.
Після переїзду до Нідерландів він знайшов церкву, що належить до тієї ж міжнародної мережі Oxygen, до якої вони приєдналися в Україні.
Зрештою, мій старший син став одним із тих, хто ініціював створення церкви Oxygen у Нідерландах. Разом із командою однодумців вони орендували приміщення в церкві в Амстердамі та почали проводити служби для українців.
Мій молодший син також є частиною команди та активно бере участь у житті громади. У вересні цього року амстердамська церква відсвяткувала свою другу річницю. Служби проводяться українською мовою. Щотижня відбувається молитва за Україну, є проповіді, і люди збираються, щоб поговорити, помолитися та підтримати одне одного.
Через рік після відкриття амстердамської церкви, в Хогевені була заснована ще одна громада Oxygen.
Для нас це особливо радісно. Наші діти не просто знайшли своє місце в новій країні; вони допомагають іншим українцям знайти духовну підтримку, товариство та відчуття єдності далеко від дому.
Мій молодший син також продовжував професійно розвиватися. Після роботи в одному ресторані він отримав роботу в іншому, де давно хотів працювати. Через кілька місяців ресторан отримав зірку Мішлен, і мій син близько року працював шеф-кухарем на цьому рівні. Його контракт нещодавно закінчився, і зараз він шукає іншу роботу.
Молодь з церковної команди також щороку організовує літні табори для українських дітей. Вони організовують заходи, допомагають дітям проводити час цікаво та корисно, а також діляться з ними Словом Божим.
Це дуже важливо для нас. Навіть далеко від дому наші діти намагаються допомагати іншим українцям і робити щось добре для людей, які також були змушені покинути свою країну.
І, мабуть, найщасливішим для нас, як батьків, є те, що обидва наші сини знайшли дівчат, яких люблять, і одружилися цього року.
Зараз вони будують власні сім'ї, кожен йде своїм шляхом і вчиться приймати власні рішення. Ми надзвичайно пишаємося ними. Незважаючи на все, що їм довелося пережити в такому юному віці, вони не втратили бажання жити, розвиватися, допомагати іншим людям і будувати своє майбутнє.
Я думаю, що наші діти, як і ми, намагаються дивитися вперед більше, ніж назад.
Але Маріуполь завжди залишатиметься частиною їхнього життя, частиною їхнього дитинства та частиною нашої спільної історії.
Метью Періш: Чи змінило те, що сталося, вас особисто? Чи ви зараз інакше думаєте про гроші, щастя, планування та майбутнє?
Респондент: Так, звичайно. Я думаю, що після всього, що я пережив, у мені багато чого змінилося — щось на краще, а щось, можливо, на гірше. Але найбільше змінилося моє ставлення до життя, грошей, майбутнього та того, що насправді важливо.
Я дуже рада, що життя моїх дітей складається добре, що вони знайшли людей, яких люблять, і тепер будують власні сім'ї. Для мене як матері це величезне щастя.
Я завжди любив подорожувати. Для мене важливими не були гроші, а емоції, враження, можливість побачити щось нове та поділитися цими моментами з близькими мені людьми. Війна ще раз переконала мене, що щастя насправді не в грошах.
Найцінніше – це мати поруч близьких: бути живим і здоровим, мати можливість обіймати одне одного, насолоджуватися разом, відкривати для себе нові місця та створювати гарні спогади. Важливо не лише відчувати позитивні емоції самому, а й дарувати їх іншим людям.
Тож зараз я намагаюся більше подорожувати, відкривати для себе нові країни, досліджувати світ і, коли це можливо, робити це з родиною. Я хочу допомагати своїм дітям розвиватися, підтримувати їх, шукати нові можливості та просто проводити більше часу разом.
У Маріуполі в мене були плани на десять років уперед: наш бізнес, освіта дітей та все інше, що стосувалося нашого життя. Я звикла планувати, думати наперед і бути впевненою, що все продовжуватиметься обраним нами шляхом.
Життя показало мені, як все може змінитися за один день.
Зараз я не будую планів на так далеко вперед. Звичайно, в мене є бажання, цілі та мрії, але я навчився більше цінувати сьогоднішній день. Я хочу жити тут і зараз, цінувати те, що маю, не відкладати життя на потім і не чекати якогось особливого моменту, перш ніж дозволити собі бути щасливим.
Мабуть, головне, чого мене навчили ці події, це те, що ми не можемо контролювати все, що з нами відбувається, але ми можемо вибирати, як нам жити кожного дня.
І поки у нас є життя, люди, яких ми любимо, і можливість рухатися вперед, ми повинні цінувати ці речі та намагатися бути щасливими.
Метью Паріш: Після того, як ви втратили дім у Маріуполі та з того часу прожили стільки різних місць, що для вас зараз означає слово «дім»? Чи ви все ще сподіваєтеся, що одного дня зможете повернутися до України?
Респондент: Для мене зараз дім — це, перш за все, місце, де поруч моя родина та люди, яких я люблю.
Неважливо, великий будинок чи маленький, які в ньому меблі чи які речі знаходяться всередині. Головне — мати найнеобхідніше: електрику, воду, газ і дах над головою, щоб дощ не падав на вас. А якщо є ще й інтернет, це чудово.
Але найголовніше, що моя родина там.
Для мене дім — це там, де є люди, яких я люблю.
Звісно, я б дуже хотів повернутися до України. Але я б хотів повернутися саме до свого міста — Маріуполя, яке я дуже любив і продовжую любити.
Це моє місто. Це моє звичне життя, мої спогади та всі ті місця, пов'язані з такою кількістю років мого життя.
Але Маріуполь зараз окупований, і я розумію, що повернення залишається дуже невизначеною перспективою. Я не знаю, чи зможу колись знову жити там, як колись.
Я розглядав інші українські міста. Наприклад, мені дуже сподобався Івано-Франківськ, коли ми жили там після початку війни. Нас тепло зустріли, нам допомагали, і ми познайомилися з чудовими людьми.
Але попри все це, я ніколи не почувався там повністю як удома. Мені там було комфортно, але це все одно було чиєсь місто.
Можливо, після всього, що ми пережили, я зрозумів, що можна звикнути до нового місця. Можна знайти роботу, створити сім'ю та познайомитися з хорошими людьми.
Але відчуття дому – це щось більше.
Для мене це пов'язано як з моєю родиною, так і з місцем, де я провів більшу частину свого життя, де залишаються мої спогади і де залишається частинка моєї душі.
Я не знаю, яким буде наше майбутнє і де ми зрештою житимемо.
Але якщо колись з'явиться можливість повернутися до рідного Маріуполя та жити там мирно, я б дуже хотів це зробити.
Перша частина цього інтерв'ю була історією про виживання. Ця друга частина, можливо, про щось складніше визначити: що відбувається після виживання.
У той момент, коли людина, яка тікає від війни, нарешті опиняється в безпеці, відчувається особлива жорстокість. Небезпека сама по собі дисциплінує. Є діти, яких потрібно захищати, контрольно-пропускні пункти, які потрібно обійти, ліки, які потрібно знайти, та рішення, які потрібно прийняти. Страх можна відкласти, бо на нього просто немає часу.
Потім хтось приїжджає до Запоріжжя, і незнайомець простягає тобі зубну щітку.
-
Це незначна річ за звичайних обставин. Однак для цієї родини вона ознаменувала відновлення звичайної цивілізації: гаряча їжа, ліки, чистий одяг, корм для собак, дитячі іграшки та люди, які просили, чим вони можуть допомогти. І саме там, оточена добротою, а не насильством, респондентка нарешті зрозуміла, що з нею сталося.
Вона стала біженкою.
Чотири з половиною роки потому це слово здається неадекватним. Її сини вивчили нові мови, працювали, налагодили самостійне життя, допомогли створити українську церковну громаду, організували заходи для дітей-переселенців з України та одружилися. Один став шеф-кухарем у ресторані, який згодом отримав зірку Мішлен. Тим часом їхні батьки навчилися дивній дорослій дисципліні починати все спочатку, виявивши, що припущення, на яких ґрунтувалося їхнє колишнє життя, можуть зникнути за лічені дні.
Але під усім цим залишається Маріуполь.
Не просто той Маріуполь, знайомий з фотографій зруйнованих багатоквартирних будинків, а інший Маріуполь: місто фестивалів та прогулянок, бізнесу та шкіл, друзів та родини, звичайних домашніх справ та планів, що тягнуться на десять років у майбутнє, яке так і не настало.
Те місто зараз збереглося переважно в пам'яті.
Можливо, це пояснює очевидну суперечність, що лежить в основі визначення дому респонденткою. Дім – це там, де її родина. Однак дім – це також Маріуполь. Івано-Франківськ може бути гостинним, Нідерланди можуть запропонувати безпеку та можливості, а Амстердам може стати місцем, де її сини почнуть жити власним дорослим життям. Жоден з цих фактів не вимагає від неї перестати любити місто, з якого вона втекла.
Війна породжує мільйони подібних суперечностей. Людина може побудувати нове життя, не відмовляючись від старого. Діти можуть згадувати бомбардування, закохуючись та одружуючись. Хтось може змиритися з тим, що майбутнє не можна контролювати, залишаючись рішучим налаштованим мати його.
У Маріуполі вона планувала на десять років уперед.
Сьогодні, каже вона нам, вона навчилася цінувати день, що попереду.
Після всього, що пережила її родина, це не схоже на відмову від майбутнього.
Звучить як інший спосіб володіння цим.
