Психотерапія та психіатрія у воєнній Україні

Вівторок, 5 травня 2026 року

Війна в Україні велася не лише в окопах, на мінних полях та зруйнованих містах, а й у свідомості тих, хто її переживає. Видимі руйнування будівель та інфраструктури супроводжуються менш помітними, менш вимірюваними руйнуваннями — підривом психологічної стійкості солдатів на фронті, цивільним населенням під бомбардуваннями та зростаючою кількістю ветеранів, які повертаються до невизначеного майбутнього. Потреба в психотерапії та психіатричній допомозі різко зросла з моменту повномасштабного вторгнення 2022 року. Однак здатність країни реагувати залишається обмеженою структурними недоліками, економічним тиском та історичною спадщиною, яка продовжує спотворювати ставлення громадськості до психічних захворювань.

На передовій українські солдати діють в умовах, які випробовують навіть найміцнішу психіку. Постійний вплив артилерійського вогню, спостереження за допомогою дронів та постійна загроза смерті створюють атмосферу постійної гіперпильності. Ротації з фронту часто короткі, а перехід між бойовими діями та цивільним середовищем може бути різким та дезорієнтуючим. Широко повідомляються про симптоми, що відповідають тому, що клінічно визнається як посттравматичний стресовий розлад – нав'язливі спогади, емоційне оніміння, безсоння та підвищена дратівливість, навіть якщо вони не завжди офіційно діагностуються. Однак сам діагноз є частиною проблеми. Багато солдатів уникають звернення за допомогою, боячись, що визнання психологічного стресу може бути сприйнято як слабкість або може вплинути на їхній статус під час розгортання.

Серед цивільного населення психологічний тягар відрізняється, але не менш важкий. Тривалий вплив сирен повітряної тривоги, переміщення з рідних регіонів та фрагментація сімей призвели до повсюдного відчуття нестабільності. Діти ростуть в середовищі, сформованому невизначеністю та страхом, тоді як дорослі повинні балансувати між виживанням та обов'язками догляду за людьми під надзвичайним навантаженням. Сукупний ефект полягає в тому, що суспільство, в якому тривога та депресія більше не є винятковими станами, а дедалі більше є нормативними реакціями на повсякденне життя.

Система охорони здоров'я України, яка й без того зазнавала тиску ще до війни, намагається адаптуватися до цього сплеску потреб у психіатричній допомозі. Державні психіатричні заклади обмежені за кількістю та нерівномірно розподілені, зосереджені у великих міських центрах. Багато з них були пошкоджені або порушили роботу внаслідок конфлікту. Ті, що продовжують функціонувати, часто не мають достатньо персоналу та залежать від застарілих моделей лікування. Спадщина психіатрії радянської епохи зберігається в інституційних культурах, які надають пріоритет фармакологічному втручанню та госпіталізації над сучасними терапевтичними підходами на базі громади.

Приватне надання психотерапевтичних послуг розширилося в останні роки, особливо в таких містах, як Київ та Львів. Однак доступ до них різко обмежений вартістю. Один сеанс у кваліфікованого психотерапевта може перевищувати щомісячний доход багатьох українців, особливо внутрішньо переміщених осіб та демобілізованих солдатів. Страхове покриття послуг психічного здоров'я обмежене, а благодійні ініціативи, хоча й цінні, недостатні для задоволення загальнонаціонального попиту. Результатом є дворівнева система, в якій ті, хто має фінансові можливості, можуть отримувати постійну допомогу, тоді як інші покладаються на епізодичну підтримку або взагалі не отримують її.

Ці структурні бар'єри посилює глибоко вкорінена соціальна стигма, що оточує психіатричне лікування. Ця стигма має історичне коріння в практиці Радянського Союзу, де психіатричний діагноз часом використовувався як інструмент політичних репресій. Найбільш відомим прикладом було використання психіатричних установ для утримання дисидентів під вигаданими діагнозами, практика, пов'язана з такими органами, як КДБ. У цій системі бути позначеним як психічно хворий було не просто медичним судженням, а формою соціальної та політичної дискредитації.

Психологічний залишок того періоду все ще залишається. Для багатьох українців, особливо старшого покоління, психіатричні заклади досі асоціюються з примусом, втратою автономії та соціальною ізоляцією. Тому звернення за допомогою пов'язане із символічним ризиком — визнанням, яке може нести конотації нестабільності чи ненадійності. Серед військовослужбовців ця стигма підкріплюється бойовими культурами, які цінують витривалість та емоційний контроль. Навіть коли послуги доступні, їх використання залишається нерівномірним, оскільки сам акт звернення за допомогою є культурно оскаржуваним.

Ветерани є особливо вразливою групою. З моменту завершення військової служби вони стикаються з цивільним середовищем, якому може бути важко зрозуміти їхній досвід. Можливості працевлаштування можуть бути обмежені, соціальні мережі порушені, а сімейні стосунки напруженими. Без належної психологічної підтримки зростає ризик довгострокових психічних розладів, що може мати наслідки для соціальної згуртованості та економічного відновлення. Проблема є не лише клінічною, а й соціальною — як реінтегрувати людей, чий воєнний досвід змінив їхню ідентичність.

Докладаються зусилля для вирішення цих проблем. Міжнародні організації та українські групи громадянського суспільства почали запроваджувати навчальні програми з питань травматичної допомоги, і спостерігається поступовий зсув до визнання психічного здоров'я як центрального компонента національної стійкості. Також з'явилися цифрові платформи, що пропонують послуги дистанційного консультування, які можуть охопити людей у районах, де відсутня фізична інфраструктура. Однак ці ініціативи залишаються фрагментованими та залежними від зовнішнього фінансування, що викликає питання щодо їхньої сталості.

Потрібна системна трансформація. Це передбачатиме розширення державних інвестицій у послуги психічного здоров'я, інтеграцію психологічної допомоги в системи первинної медичної допомоги та розробку навчальних програм для терапевтів і психіатрів. Не менш важливим є культурний зсув — переосмислення психічного здоров'я не як ознаки слабкості, а як необхідної реакції на надзвичайні обставини. Кампанії з громадської освіти, очолювані довіреними особами, включаючи самих військових ветеранів, можуть відіграти вирішальну роль у зміні сприйняття.

Війна виявила, наскільки психологічна стійкість лежить в основі національної витривалості. Здатність України підтримувати оборонні зусилля та відновлюватися після неї залежатиме не лише від матеріальних ресурсів, а й від психічного благополуччя її народу. Тому лікування тихих ран війни не є другорядним завданням, а є центральним стратегічним імперативом.