Пропозиція Німеччини щодо асоційованого членства України в Європейському Союзі

П'ятниця, 22 травня 2026 року

Протягом більшої частини історії європейської інтеграції Європейський Союз діяв на основі бінарної передумови. Держави або перебували «всередині» Союзу, маючи право голосу та представництво в європейських інституціях, або ж перебували поза ним, ведучи переговори щодо торговельних та політичних домовленостей здалеку. Шлях від однієї умови до іншої зазвичай був повільним, бюрократичним та юридично негнучким. Країни-кандидати чекали у своєрідній дипломатичній передпокої, часто десятиліттями, поки Брюссель оцінював їхнє дотримання acquis communautaire — величезного корпусу європейського законодавства, який регулює все, від банківських норм до стандартів гігієни харчових продуктів.

Досвід України зруйнував багато з цих припущень. З моменту повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року питання європейської інтеграції перестало бути лише економічним чи конституційним процесом. Воно стало питанням війни, безпеки та цивілізації. У цьому контексті пропозиція Німеччини розглянути певну форму «асоційованого членства» для України в Європейському Союзі відображає зростаюче усвідомлення в Європі того, що традиційна система розширення може більше не бути адекватною геополітичним обставинам епохи.

Сама концепція залишається навмисно розпливчастою. Наразі в договорах Європейського Союзу немає офіційної категорії «асоційованого членства». Тому цей термін належить радше до сфери політичного винаходу, ніж юридичного визначення. Однак саме в неоднозначності може бути його привабливість. Європа часто просувається не через грандіозні конституційні моменти, а через імпровізовані інституційні компроміси, які пізніше перетворюються на постійні структури. Саме євро, Шенгенська зона та Європейська служба зовнішніх дій виникли з періодів політичних експериментів та правової невизначеності.

Очевидне мислення Німеччини, здається, ґрунтується на кількох реальностях, що перетинаються.

По-перше, у Берліні зростає консенсус щодо того, що Україна не може реально залишатися поза європейською інституційною сферою безкінечно. До 2022 року багато західноєвропейських урядів ставилися до прагнень України до вступу ввічливо, але дистанційно. Втома від розширення настала після східних розширень 2004 та 2007 років, і кілька держав-членів побоювалися економічних наслідків інтеграції величезної, порівняно бідної пострадянської країни зі значним сільськогосподарським та промисловим секторами. Проблеми корупції також сильно витали в дискусіях у Брюсселі.

Війна повністю змінила психологічний ландшафт. Збройний опір України перетворив її імідж у Європі з периферійної пострадянської республіки на передового захисника європейської безпеки. Українські солдати, які гинуть у Донецьку чи Запоріжжі, дедалі частіше сприймалися, особливо в Центральній та Східній Європі, як захисники не лише українського суверенітету, а й стабільності всього європейського порядку.

Сама Німеччина зазнала глибокої стратегічної переорієнтації. Декларація канцлера Олафа Шольца про « Zeitenwende» — історичний поворотний момент — визнала, що пост-холодновійнівні уявлення про безпеку, енергетичну залежність та Росію зазнали краху. У цих нових умовах довгострокове виключення України з інституційної архітектури Європи стало здаватися стратегічно небезпечним.

Однак повноцінне членство в ЄС залишається надзвичайно складним.

Європейський Союз – це не просто політичний клуб. Це глибоко інтегрована правова та економічна система, яка потребує гармонізації в тисячах галузей права та управління. Україна стикається з величезними руйнуваннями під час війни, серйозним демографічним спадом та величезними витратами на відбудову. Її інституції, хоча й суттєво покращилися з 2014 року, продовжують стикатися з викликами, пов'язаними з судовою реформою, олігархічним впливом та адміністративною спроможністю. Більше того, кілька існуючих держав-членів ЄС приватно побоюються бюджетних наслідків членства України. Величезний сільськогосподарський сектор України сам по собі може суттєво змінити Спільну сільськогосподарську політику, потенційно відволікаючи субсидії від існуючих бенефіціарів у таких країнах, як Франція чи Польща.

Існують також інституційні питання. Велика чисельність населення України дасть їй право на суттєве право голосу в Раді Європейського Союзу та значну кількість місць у Європейському парламенті. Це змінить внутрішній політичний баланс у Союзі таким чином, що деякі уряди вважають це тривожним.

Таким чином, асоційоване членство пропонує потенційну золоту середину між символічним включенням та негайним повним вступом.

Що ж насправді може означати такий статус?

Однією з можливостей була б значно розширена версія чинної Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, яка вже передбачає широку торговельну інтеграцію та регуляторну конвергенцію. За умов асоціації Україна може отримати частковий доступ до інституцій ЄС без повного права голосу. Українські представники, можливо, могли б брати участь у певних зустрічах міністрів, парламентських комітетах або технічних агентствах. Київ міг би бути інтегрований до європейських програм закупівель оборонної продукції, енергетичних ринків та планування інфраструктури на умовах, що наближаються до умов країн-членів.

Економічна інтеграція може суттєво прискоритися. Україна може отримати привілейований доступ до структурних інвестиційних фондів, спрямованих на реконструкцію та модернізацію промисловості. Її підприємства можуть отримати глибший доступ до єдиного ринку, а українські працівники можуть отримати ширші права на мобільність робочої сили по всій Європі.

Можна також уявити, що секторальна інтеграція відбуватиметься нерівномірно. Україна може увійти до цифрового ринку ЄС, митного союзу чи транспортних систем до повного конституційного вступу. Співпраця в галузі оборони може поглибитися особливо швидко, оскільки війна продемонструвала військову важливість України для європейської безпеки. У деяких аспектах Україна вже має одну з найбільших і найзагартованіших у боях армій Європи. Європейські держави дедалі більше зацікавлено вивчають українські інновації на полі бою, зокрема у сфері безпілотників, радіоелектронної боротьби та розподіленої військової логістики.

Такі домовленості в принципі не були б безпрецедентними. Норвегія бере широку участь у єдиному ринку через Європейську економічну зону, залишаючись при цьому поза межами власне ЄС. Швейцарія домоглася лабіринту двосторонніх угод, що забезпечують вибіркову інтеграцію. Туреччина підтримує митний союз з ЄС протягом десятиліть, незважаючи на застопорені переговори про вступ. Велика Британія після Brexit продовжує вибірково брати участь у європейських рамках, що стосуються співпраці в галузі оборони та розвідки.

Однак випадок України принципово відрізняється, оскільки основною метою все ще буде повноцінне членство, а не постійна напіввідокремленість.

Тому політична символіка матиме величезне значення. Асоційоване членство фактично визнало б, що європейське майбутнє України є незворотним, навіть якщо технічний процес вступу залишиться незавершеним.

Цей символізм несе в собі як ризики, так і можливості.

Одна з небезпек полягає в тому, що асоційоване членство стає дипломатичною кімнатою очікування без реальної кінцевої точки. Українці гостро чутливі до можливості опинитися в пастці безкінечної сірої зони між Європою та Росією. З моменту здобуття незалежності в 1991 році Україна неодноразово переживала розчарування через неоднозначні зобов'язання Заходу. Декларація Бухарестського саміту НАТО 2008 року про те, що Україна «стане членом» НАТО, зрештою стала символом саме такої стратегічної неоднозначності — обіцянки, достатньо грандіозної, щоб спровокувати Москву, але недостатньо конкретної, щоб гарантувати безпеку.

Якби асоційоване членство сприймалося лише як заміна справжнього вступу, громадська думка в Україні могла б швидко погіршитися. Українці заплатили величезну людську ціну за свою західну орієнтацію. Мільйони людей були переміщені, цілі міста спустошені, а сотні тисяч вбиті або поранені. За таких обставин символічні напівзаходи можуть бути політично важко підтримувати.

Існують небезпеки і для Європейського Союзу. Інституції Союзу вже напружені внутрішніми розбіжностями щодо міграції, фіскальної політики, витрат на оборону та відступом від демократії серед деяких існуючих членів. Введення великої держави воєнного часу в європейську інституційну орбіту без чітких конституційних визначень може призвести до значної напруженості.

Тим не менш, логіка, що лежить в основі пропозиції Німеччини, відображає ширші трансформації в природі самого європейського проекту.

Протягом більшої частини своєї історії Європейський Союз уявляв себе переважно як мирний проект, побудований на економічній взаємозалежності. Війна між основними європейськими державами здавалася дедалі немислимішою. Російське вторгнення в Україну зруйнувало цю ілюзію. Європа зараз стикається зі світом, у якому військова міць, територіальні завоювання та геополітичний примус повернулися до центру міжнародної політики.

За цих умов ЄС поступово еволюціонує від переважно економічного союзу до чогось більш стратегічно геополітичного. Асоційоване членство для України може бути частиною цього переходу. Це сигналізуватиме про те, що Європа визнає різні рівні інтеграції, що відповідають різним історичним обставинам.

Дійсно, майбутній європейський порядок може ставати дедалі концентрічнішим. Повноправні держави-члени, що знаходяться в центрі, можуть співіснувати разом із тісно інтегрованими асоційованими державами, які беруть участь в обороні, торгівлі та інфраструктурі, залишаючись при цьому поза деякими конституційними структурами. Такі країни, як Україна, Молдова та, можливо, країни Західних Балкан, можуть займати цю проміжну категорію протягом тривалих перехідних періодів.

Якщо так, то пропозиція Німеччини може виявитися історично важливою не лише для України, а й для самої Європи. Вона може стати першим кроком до більш гнучкого та геополітичного Європейського Союзу, адаптованого до епохи війни, нестабільності та стратегічної конкуренції.

Однак для України головне питання залишатиметься надзвичайно простим: чи є асоційоване членство містом до повної європейської інтеграції, чи воно стає складним механізмом для відкладання складних рішень на невизначений термін?

Відповідь на це питання визначить, чи запам'ятають цю пропозицію як далекоглядне нововведення, чи просто як черговий розділ у довгій історії стратегічних вагань Європи.