Про повторення фашистських спокус та обов'язок Європи протистояти їм

Це повторюваний смуток європейської літератури, що історія рідко рухається лінійно. Вона обертається, часто з нищівною неминучістю. Спостерігачі люблять уявляти, що варварства минулого зафіксовані в сепії; що моральні катастрофи 1930-х років були наслідком унікальних обставин, неповторних в епоху, збагачену технологіями, процвітанням та наднаціональними інституціями. Проте колесо історії обертається, і її спиці повертаються на звичні місця. Трагедія Європи, і, можливо, її порятунок, полягає в тому, щоб прийняти той факт, що спокуси повторюються навіть тоді, коли змінюються головні герої. У двадцятому столітті саме німці піддалися доктрині поклоніння владі, расовим міфам та зневазі до представницьких інституцій. У двадцять першому столітті тривожна частина американського політичного дискурсу видається вразливою до власної форми авторитарного популізму, оповитого риторикою національного відродження та образ. Фашистами стають не народи; це інтелектуальний клімат, мережі стимулів та опортуністичні еліти.

Багато європейських політиків приватно висловлюють страх, що Сполучені Штати більше не захищені від відцентрових сил, які колись розривали Веймарську Німеччину. Деталі відрізняються, але емоційна палітра тривожно схожа: культ сили; піднесення харизматичної політичної фігури як єдиного тлумачача національної долі; наратив про приниження з боку іноземців; готовність зобразити парламентський компроміс як слабкість; пошук внутрішніх ворогів, яких можна звинуватити у зовнішньому занепаді. Це складові фашистського руху, навіть якщо вони загорнуті в символіку старої демократії. Не потрібно стверджувати, що Америка фашистська , щоб помітити, що вона заграє з ідеями, які Європа знає надто добре.

Для Європи стратегічна небезпека виникає не лише через ідеологічну заразу таких рухів, а й через їхні практичні наслідки. Коли велика держава поглинається політикою образи, вона може відмовитися від союзів, відмовитися від колективних зобов'язань та переосмислити свої міжнародні обов'язки як тягар, від якого потрібно позбутися, а не як проекти, які потрібно плекати. Поява ультранаціоналістичних течій в американській політиці вже призвела до загроз відмови від європейських зобов'язань щодо безпеки, підриву оборони України під час війни та заохочення ультраправих партій у Європі, які вороже налаштовані до конституційного врегулювання Європейського Союзу. Європа зрозуміла в 1930-х роках, що іноземна держава, яка заохочує екстремістські угруповання на континенті, не є доброякісним актором. Інструменти можуть відрізнятися від тих, що були в міжвоєнні роки, але намір розбити єдність Європи не менш потужний.

Деякі європейські коментатори шепочуть, що цей момент нагадує кінець 1930-х років, з однією різницею: ідеологічна агресія тоді виходила зсередини Європи. Сьогодні вона приходить з іншого боку Атлантики, з країни, чий політичний дискурс довго вважався оплотом проти авторитарної романтики. Проте форми руйнування залишаються впізнаваними. Це метод фашистської політики — експлуатувати демократичні тривоги з метою ослаблення самої демократії. І це звичка фашистської ідеології маскуватися мовою свободи, одночасно беручи участь у роботі з ліквідації свобод. Ті, хто носить такі ідеї, не завжди повністю усвідомлюють традиції, які вони успадковують. Це робить їх не менш небезпечними.

Реакція Європи має бути тверезою, колективною та ґрунтуватися на пам'яті про її власний майже розпад. Бачити фашистські тенденції за кордоном — це не означає вдаватися до істерії. Це означає пам'ятати, що захист демократії вимагає постійних зусиль. Європа повинна зміцнювати власні інституції, поглиблювати єдність свого Союзу та прискорювати розвиток автономних можливостей безпеки. Вона повинна навчитися протистояти періодам, коли підтримка Америки зростає та спадає, бо колесо історії може залишати її беззахисною на кілька сезонів. Понад усе, вона повинна підтвердити свою відданість плюралізму, поміркованості та повільній праці дипломатії, бо саме ці якості перемогли фашизм раніше і переможуть його знову.

Це не вимагає відмови від Атлантичного альянсу. Це вимагає визнання того, що альянси залежать від спільних цінностей, і що ці цінності можуть опинитися під тиском, коли одна зі сторін піддається спокусі авторитаризму. Завдання Європи полягає не в тому, щоб карати Америку, ані в тому, щоб наслідувати її. Це полягає в тому, щоб розвивати стійкість, щоб, якщо Сполучені Штати захитаються у своєму демократичному покликанні, Європа не захиталася разом з ними. Континент вже долав кризи єдності раніше. Він повинен зробити це знову зі спокоєм, пам'яттю та розумінням того, що історія — це не сходи, а колесо.

Якщо 1930-ті роки й навчили Європу чогось, то це тому, що фашизм процвітає, коли демократії стають самовдоволеними. Трагедія сьогодення полягає в тому, що нація, яку довго вважали охоронцем свободи, може вступати у власний період демократичної небезпеки. Обов'язок Європи є одночасно оборонним і моральним: протистояти трансатлантичному привиду авторитарних образ, зберігати інституції, які захищають її мир, і діяти з упевненістю, що, як би не оберталася історія, Європа може вирішити не повторювати свої найпохмуріші години.