Право залишатися: війна, власність та правосуддя на звільнених територіях

Коли українські війська повертають територію з-під російської окупації, вони роблять більше, ніж просто перемальовують карту. Вони повертають людські життя, спалені будинки, втрачені спогади та громадські інституції, демонтовані або корумповані іноземним режимом. Але поряд із підняттям синьо-жовтого прапора виникає тихіше та складніше завдання: кому що тепер належить?

Від південних полів Херсона до обстріляних околиць Бахмута, права власності на звільнених територіях стали невидимою лінією фронту в правовій та моральній війні України. Тисячі будинків були зруйновані, розграбовані, конфісковані або просто зайняті чужинцями — росіянами, колаборантами чи переміщеними цивільними особами. Інститути правосуддя — суди, РАЦС, правоохоронні органи — часто руйнуються або їм не довіряють.

У таких умовах питання про те, хто має право залишитися, повернутися чи відбудувати країну, стає центральним для післявоєнного суверенітету України. Це есе досліджує правові, соціальні та етичні аспекти реституції майна та права на проживання на звільнених українських територіях, а також те, як має виглядати правосуддя, коли вщухне пил війни.

Хаос окупації

Під час російської окупації, зокрема у Херсонській, Запорізькій, Донецькій та Луганській областях, права власності регулярно порушувалися та продовжують порушуватися через різні механізми:

• Конфіскація шляхом декрету: окупаційна влада видавала юридичні фікції, в яких оголошувала відсутніх власників такими, що «покинули» свої будинки, та передавала їх колаборантам, російським військовослужбовцям або місцевим адміністраторам.

  
  

• Вимушене переміщення: українські цивільні особи, які тікають від насильства, часто залишають будинки, підприємства та ферми без реальної перспективи збереження документів чи актів цивільного стану.

  
  

• Фальсифікація документів: Російська Федерація видавала нові документи про право власності, кадастрові записи та паспорти, які не мали легітимності згідно з українським законодавством, але фактично діяли .

  
  

• Розграбування та руйнування: майно не просто незаконно привласнювали, а й знищували — виривали сантехніку, забивали худобу, демонтували техніку та вивозили на схід.

  
  

• Етнічне переселення: У деяких районах, зокрема в Криму та частинах Луганської області, росіян навмисно переселяли для «заміщення» українського населення, що є порушенням міжнародного права.

Після звільнення Україна стикається не лише з фізичними руїнами, а й з правовою анархією. Права власності більше не відповідають дійсності. Сусіди звинувачують один одного у співпраці або незаконному вторгненні. Цілі багатоквартирні будинки стоять порожніми через ризик мінування або зруйновану водну інфраструктуру. Навіть там, де право власності є чітким, засоби для відбудови залишаються відсутніми.

Правові основи: що говорить закон

Українське законодавство визнає недоторканність приватної власності, а Україна є учасницею міжнародних документів, що захищають права власності в зонах конфліктів, зокрема:

• Четверта Женевська конвенція, що забороняє конфіскацію приватного майна окупаційними державами.

  
  

• Європейська конвенція з прав людини (стаття 1, протокол 1), що гарантує мирне володіння майном.

Всередині країни Україна веде централізований Державний реєстр прав на нерухоме майно, а кадастрові карти в принципі дозволяють реконструювати записи про право власності.

Однак на практиці існує кілька перешкод, які ускладнюють реституцію після звільнення:

1. Знищена документація: Місцеві земельні та житлові записи могли бути спалені, вкрадені або оцифровані за допомогою російських систем, які Україна вважає незаконними.

   
   

2. Конкурентні твердження: Майно могло бути «продане» під примусом або за фальсифікованими контрактами, особливо російським солдатам чи окупаційним чиновникам.

   
   

3. Самовільне проживання переміщених осіб: українці, переміщені з інших місць, іноді займають порожні будинки, створюючи гуманітарні дилеми.

   
   

4. Втрата спадкоємців: цілі родини могли загинути або емігрувати, не маючи жодних законних спадкоємців, які б претендували на їхнє майно.

   
   

5. Корупційні ризики: місцеві чиновники у звільнених районах іноді використовують правовий хаос для особистої вигоди, ускладнюючи позови.

   
   

Людське питання: право залишатися

Правосуддя не можна звести до таблиці земельних ділянок. Майнові суперечки є глибоко особистими. Для багатьох українців їхній дім – єдиний доказ їхнього існування. Він пов’язаний з ідентичністю, пам’яттю, виживанням.

В основі права власності після звільнення лежить право залишатися: право переміщених осіб повернутися до своїх домівок без страху виселення, судового переслідування чи повторного переміщення.

Українська правова база повинна підтримувати цей принцип без помсти, але й без наївності. Завдання полягає в трьох аспектах:

• Ті, хто повернувся, проти нових мешканців: Якщо сім'я повертається і виявляє, що в їхній квартирі живе інша сім'я, держава повинна винести рішення справедливо, збалансувавши право власності з гуманітарними потребами.

  
  

• Майно колаборантів: Якщо житло було передано колаборантам або російським військовослужбовцям, чи можна повернути майно без колективного покарання? Який поріг доказів потрібен?

  
  

• Знищення та компенсація: Якщо житла більше не існує, на що має право особа, що повертається? Гроші? Земля? Місце в черзі на державне житло?

Справедливість у цьому контексті — це не лише правова ясність, а й моральне бачення. Україна повинна відбудувати не лише структури, а й справедливість.

Механізми вирішення

Для вирішення цих проблем Україна розпочала розробку системи позовів про відшкодування майна після звільнення, хоча прогрес неоднозначний. З'являються або пропонуються такі механізми:

1. Трибунали з майнових позовів: Спеціалізовані адміністративні суди в деокупованих регіонах для швидкого та прозорого розгляду майнових спорів.

   
   

2. Цифрові архіви та портали реституції: Тривають зусилля щодо оцифрування земельних реєстрів та надання можливості особам, що повернулися, подавати заяви дистанційно. Платформа «Дія» (національна українська цифрова ідентифікація) може відіграти ключову роль.

   
   

3. Ваучери на реституцію: Якщо відновлення неможливе, як компенсація можуть бути надані фінансові ваучери або виділення державного житла.

   
   

4. Спеціальне законодавство для окупованих територій: «Закон про деокупацію та реінтеграцію» може кодифікувати конкретні правила щодо оформлення права власності, виселення та вирішення спорів.

   
   

5. Комісії з правди та примирення: Деякі юристи стверджують, що позови про майно повинні розглядатися разом із зізнаннями у співпраці або доказами примусу, щоб запобігти циклам помсти.

Міжнародні порівняння

Інші постконфліктні суспільства пропонують приклади — і застереження:

• Боснія і Герцеговина (1995–2000): План впровадження законодавства про власність (PLIP) контролював повернення 200 000 будинків, хоча це вимагало міжнародного забезпечення та тривало роки.

  
  

• Ірак після 2003 року: конфісковане та розграбоване майно призвело до каскаду претензій, більшість з яких залишаються невирішеними через інституційний колапс.

  
  

• Кіпр: Греки-кіпріоти, переміщені з півночі в 1974 році, досі борються за власність, зайняту турецькими поселенцями, майже через 50 років.

Україна повинна вчитися на цих прецедентах, щоб уникнути застиглої несправедливості. Швидке, справедливе та добре забезпечене ресурсами судове розгляд є ключовим.

Реституція як суверенітет

Повернення вкраденої землі недостатньо. Україна також повинна відновити право на правосуддя на своїх звільнених територіях. Це означає визнання того, що право власності не є абстрактним — воно особисте, політичне та національне.

Справедлива система повинна дозволити українцям повернутися не лише до місця, а й до життя. Вона повинна карати мародерів та фальшивомонетників, так, але й прощати, де це доречно. Вона повинна справедливо компенсувати. І вона має бути побудована так, щоб пережити війну.

У майбутньому довгому мирі сила суверенітету України вимірюватиметься не лише тим, як вона захищатиме свої кордони, а й тим, як вона відновить гідність своїх громадян — один дім, одне поле, одна спірна квартира за раз.