Польща, Україна та ціна європейської безпеки: політика відмови Варшави купувати американську зброю

Метью Періш
Понеділок, 16 листопада 2026 року
Польща оголосила, що наразі припинить надавати додаткові кошти до програми, яку очолюють США, в рамках якої європейські країни закуповують військову техніку Сполучених Штатів для України. На перший погляд, це може здатися надзвичайним рішенням європейської країни, яка, можливо, має більше причин боятися перемоги Росії в Україні, ніж майже будь-яка інша. Однак за цією заявою ховається складна суміш внутрішньої політики Польщі, фінансового виснаження, стратегічних розрахунків, промислової політики та зростаючого обурення Європи щодо того, як Сполучені Штати реструктуризували свою військову допомогу Україні.
Заява була зроблена прем'єр-міністром Польщі Дональдом Туском 13 листопада 2026 року після переговорів з Генеральним секретарем НАТО Марком Рютте. Туск пояснив, що вже значні витрати Польщі на власні збройні сили в поєднанні зі значним дефіцитом бюджету перешкоджають подальшим фінансовим внескам Польщі до Переліку пріоритетних потреб України, або PURL. Це механізм, за допомогою якого європейські уряди фінансують закупівлю зброї американського виробництва для постачання Україні. Це рішення не означає повне припинення польської військової допомоги, а також не скасовує попередній внесок Польщі в розмірі 100 мільйонів доларів США в цю ініціативу. Тим не менш, воно є важливим політичним сигналом у особливо складний момент європейської війни.
Позиція Польщі заслуговує на вивчення не лише тому, що вона є безпосереднім західним сусідом України, а й тому, що Польща стала надзвичайно важливим випробувальним випадком для майбутнього європейської безпеки. Це країна, яка з гіркотою згадує російське панування, періодично з підозрою ставиться до німецького політичного впливу, значною мірою залежить від американської військової потужності, отримує величезні вигоди від європейської інтеграції та залишається глибоко розділеною щодо того, як ці суперечливі міркування слід узгодити. У Польщі геополітичні дилеми, з якими стикається сучасна Європа, загострилися в особливо гостру форму.
Отже, питання не лише в тому, чому Варшава відмовилася фінансувати чергову партію американських ракет для України. Йдеться про те, чи починає вся архітектура європейської безпеки виявляти суперечності, які її архітектори воліли не визнавати.
Щоб зрозуміти це рішення, необхідно почати з надзвичайних масштабів власного військового переозброєння Польщі. Польський уряд виділив приблизно 200,1 мільярда злотих на національну оборону у своєму бюджеті на 2026 рік, що еквівалентно 4,81% прогнозованого валового внутрішнього продукту. Це являє собою величезне зобов'язання для країни з населенням менше 40 мільйонів і значно перевищує частку національного доходу, що виділяється на оборону більшістю західноєвропейських союзників Польщі. Варшава закуповує сучасні літаки, артилерію, танки, ракетні системи та інше обладнання темпами, які було важко уявити до лютого 2022 року.
Обґрунтування просте. Польща не бажає через зіткнення з російськими збройними силами виявити, що американці не бажають виконувати свої зобов'язання щодо колективної оборони згідно зі статтею 5 Північноатлантичного договору. Польський історичний досвід свідчить про те, що великі держави не завжди є надійними охоронцями незалежності малих країн. Розділи Польщі, німецьке та радянське вторгнення 1939 року, післявоєнне встановлення радянського панування та неодноразові придушення польської незалежності створили політичну культуру, в якій національна військова готовність розглядається не просто як розсудливість, а як обов'язок перед мертвими.
Таким чином, існує очевидний парадокс у критиці Польщі за надмірні витрати на власну безпеку та одночасної вимоги, щоб європейські країни взяли на себе більшу частку відповідальності за континентальну оборону. Роками американські адміністрації скаржилися, що європейські члени НАТО надмірно покладаються на військову парасольку, яку надають Сполучені Штати. Польща поставилася до цих скарг серйозно, можливо, серйозніше, ніж будь-яка інша значна європейська країна. Тепер її просять фінансувати не лише власне переозброєння, а й закупівлю американської зброї для сусідньої країни, яка веде руйнівну війну.
Фінансові наслідки стають дедалі суттєвішими. Економічний прогноз Європейської Комісії за травень 2026 року передбачав дефіцит державного бюджету Польщі приблизно 6,5% ВВП у 2026 році, а державний борг зросте до 64,5% ВВП до кінця року. Хоча економіка Польщі продовжує зростати з поважними темпами, поєднання військових витрат, державних послуг, пенсій, соціальних виплат та обслуговування боргу накладає реальні обмеження на фіскальну свободу дій. Це не уявні обмеження, вигадані урядом, який шукає привід залишити Україну.
Однак існує фундаментальна економічна різниця між закупівлею зброї для власних збройних сил Польщі та закупівлею зброї для України. Модернізація військ Польщі – це довгострокова інвестиція в національний військовий потенціал. Обладнання, придбане сьогодні, може залишатися на озброєнні десятиліттями, стримувати майбутню агресію та підтримувати розвиток польських військових інституцій. Зброя, придбана для України, може бути використана проти російських військ протягом кількох днів або тижнів після доставки. Її негайне споживання не є провалом інвестицій, а їхньою самою метою.
З вузько фінансової точки зору, перші покупки створюють довгострокові активи, тоді як другі виглядають як витрати без відповідного придбання майна. Однак зі стратегічної точки зору ця різниця значно менш очевидна. Кожен російський танк, знищений українськими військами, – це танк, який згодом не може загрожувати польській території. Кожна російська ракета, витрачена проти українських військових оборонних споруд, на одну менше доступна для інших цілей, хоча російське виробництво може поповнити її запаси. Кожен український солдат, який успішно зриває імперські амбіції Кремля, опосередковано сприяє безпеці Польщі.
Це вагомий аргумент на користь того, щоб розглядати військову допомогу Україні не як благодійність, а як форму передової оборони. Польський платник податків може ніколи не побачити американську ракету-перехоплювач, придбану за його гроші, але він все ж може отримати вигоду від знищення нею російської ракети за сотні кілометрів на схід. Складність полягає в тому, що такі переваги є непрямими, їх важко виміряти та вони політично менш помітні, ніж ескадрилья винищувачів з польськими розпізнавальними знаками.
Існує ще один аспект, характерний для фінансової структури програми PURL, який заслуговує на значно більшу увагу. Згідно з домовленістю, укладеною у 2025 році, Сполучені Штати постачають військову техніку, визнану вкрай необхідною для України, тоді як європейські союзники та інші партнери надають кошти на її придбання. НАТО координує вимоги та поставки. Ця система особливо важлива там, де американська промисловість має зброю або виробничі потужності, які не можуть бути легко замінені європейськими виробниками, включаючи деякі сучасні боєприпаси для ППО.
Фактично, ця програма являє собою значну трансформацію в трансатлантичних військових відносинах. Сполучені Штати відійшли від моделі, за якою Вашингтон сам фінансує значну частину американської військової допомоги Україні, на користь моделі, за якою європейські уряди платять американським виробникам за постачання українським збройним силам. Програма забезпечує потік американської зброї до України та забезпечує попит для американської оборонної промисловості, водночас зменшуючи пряме фінансове навантаження на казначейство Сполучених Штатів.
Така домовленість має свої переваги. Американські виробничі потужності незамінні в певних військових галузях, європейські країни не можуть миттєво відтворити відповідні технології, а Україна не може дозволити собі чекати, поки Європа створить альтернативні промислові потужності. Проте політичні наслідки важко ігнорувати. Європейські платники податків фінансують контракти, що вигідні американським постачальникам оборонної продукції, тоді як їхні власні уряди одночасно заохочуються витрачати безпрецедентні суми на модернізацію національної армії.
Таким чином, Сполучені Штати займають надзвичайно вигідне становище в європейській економіці безпеки, що розвивається. Вони володіють багатьма важливими технологіями озброєння, зберігають значний вплив на їх доступність і можуть вимагати від своїх європейських союзників фінансування придбання цієї зброї для війни, в якій глибоко задіяні американські стратегічні інтереси. Для американського політика це може здатися розумним застосуванням комерційних принципів до міжнародної безпеки. Для європейського міністра фінансів це може виглядати як дорога система, в якій витрати на стримування Росії поступово переносяться через Атлантику.
Польща особливо чутлива до цього протиріччя, оскільки її власна програма переозброєння передбачає значні закупівлі іноземної військової техніки. Американські виробники оборонної продукції та південнокорейські постачальники зайняли важливі позиції в модернізації польської армії. Ці закупівлі можуть бути виправданими з військової точки зору, але вони також викликають питання щодо витрат іноземної валюти, промислової залежності, передачі технологій та того, якою мірою державні кошти, витрачені на оборону, повертаються до внутрішньої економіки.
Танк, виготовлений за кордоном та імпортований до Польщі, безумовно, зміцнює польський військовий потенціал. Однак танк, зібраний у Польщі з використанням польських компонентів та обслуговуваний польськими інженерними компаніями, може виконувати додаткову економічну функцію. Він створює робочі місця в країні, підтримує виробничий досвід та сприяє створенню промислової бази, здатної підтримувати збройні сили під час тривалого конфлікту. Ці міркування допомагають пояснити, чому європейські уряди дедалі частіше розглядають оборонні закупівлі як питання промислової політики, а не просто як процес закупівлі військової техніки.
Угода про PURL суперечить цим амбіціям. Кошти, виділені на американську зброю для України, не можуть одночасно використовуватися для розширення польського оборонного виробництва, покращення внутрішньої інфраструктури чи фінансування власної програми закупівель Польщі. Це не обов'язково означає, що закупівля американської зброї для України є стратегічно менш вигідною. Це означає, що конкуруючі можливості стали настільки дорогими, що урядам доводиться робити складний вибір між ними.
Європейський Союз спробував вирішити промислові аспекти проблеми за допомогою своєї ініціативи «Дія безпеки для Європи» (SAFE), надаючи значні позики з низькими відсотками на оборонні інвестиції. Польщі було виділено доступ приблизно до 43,7 мільярда євро за цією схемою, що зробило її найбільшим потенційним бенефіціаром. Однак навіть ця, здавалося б, приваблива домовленість призвела до серйозної внутрішньополітичної конфронтації, коли президент Польщі Кароль Навроцький наклав вето на законодавство, спрямоване на реалізацію програми, у березні 2026 року. Згодом уряд намагався запровадити інші виконавчі заходи.
Цей епізод ілюструє надзвичайну складність сучасної польської політики. Прем'єр-міністр Туск очолює загалом проєвропейську правлячу коаліцію, тоді як президент Навроцький політично пов'язаний з націоналістично-консервативним рухом «Право і справедливість», широко відомим під польською абревіатурою «ПіС». Ці двоє чоловіків мають глибокі розбіжності в думках щодо розподілу конституційних повноважень, відносин Польщі з європейськими інституціями та політичного напрямку розвитку польської держави.
Для Туска, європейське фінансування оборони пропонує можливість зміцнення військового потенціалу Польщі, одночасно тісніше інтегруючи польську промисловість у континентальну оборонну економіку. Для Навроцького та його політичних союзників такі домовленості викликають занепокоєння щодо заборгованості, національного суверенітету та можливості того, що європейські інституції можуть отримати надмірний вплив на польські оборонні закупівлі. Їхня розбіжність полягає не в тому, чи повинна Польща мати потужні збройні сили. Вона стосується того, хто повинен контролювати гроші, які іноземні інституції повинні впливати на польські рішення щодо закупівель та як мають розподілятися отримані політичні вигоди всередині країни.
Цей поділ має важливі наслідки для відносин зі Сполученими Штатами. Польські націоналістичні праві традиційно вважали Вашингтон незамінним гарантом безпеки Польщі, водночас з більшою підозрою ставлячись до Європейського Союзу, і зокрема Німеччини. Політичний табір Туска більш комфортно ставиться до європейської інституційної інтеграції, хоча він також усвідомлює, що американська військова присутність у Польщі залишається важливою для польського оборонного планування.
Отже, Польща опинилася між двома моделями європейської безпеки. Одна з них — це, по суті, атлантистська система, в якій американська військова міць залишається вирішальною, а європейські держави закуповують американське обладнання, підтримуючи при цьому двосторонні відносини з Вашингтоном. Інша передбачає поступово ширшу європейську стратегічну автономію зі спільним фінансуванням, інтегрованими закупівлями та більш суттєвою європейською військово-промисловою базою. Жодна з моделей наразі не пропонує Польщі всього, що їй потрібно.
Американська система надає цінні гарантії безпеки та сучасну зброю, але залишає Польщу вразливою до змін у внутрішній політиці Америки. Європейська система пропонує більші можливості для промислового розвитку та колективного фінансування, але поки що не може відтворити весь спектр американських військових можливостей. Вона також вимагає від польських політиків прийняття певного ступеня інституційної залежності від Брюсселя, що залишається дуже суперечливим для частини польського електорату.
Політичний спір стане особливо гострим, коли Польща наближається до парламентських виборів 2027 року. Туск не може дозволити собі здаватися байдужим до національного суверенітету або нездатним контролювати державні витрати. Його опоненти не можуть легко відмовитися від своєї репутації безкомпромісного національного оборонного відомства. Тому обидві сторони мають підстави демонструвати, що польські інтереси важливіші за вподобання посадовців НАТО, європейських бюрократів чи іноземних урядів.
Відмову Туска робити подальші внески до PURL слід частково тлумачити в цьому контексті. Це дозволяє йому наполягати на тому, що його уряд вже робить більше, ніж більшість європейських країн, для зміцнення національної оборони. Це також захищає його від звинувачень з боку польських правих у тому, що його адміністрація розподіляє обмежені національні ресурси за кордон, тоді як польські державні фінанси погіршуються.
Однак, є ще один внутрішньополітичний фактор, який не можна ігнорувати. Ставлення громадськості до України в Польщі зазнало суттєвої трансформації з перших місяців повномасштабного вторгнення Росії. У 2022 році польське суспільство з надзвичайною щедрістю відреагувало на прибуття мільйонів переміщених українців. Приватні сім'ї відкрили свої домівки, благодійні організації мобілізували значні ресурси, а польська держава стала незамінним центром для прийому та подальшого пересування біженців.
Ця початкова солідарність не зникла, але стала складнішою. Тиск, пов'язаний з розміщенням великої кількості новоприбулих, взаємодіяв із давніми тривогами щодо соціального забезпечення, державних послуг, зайнятості, конкуренції в сільському господарстві та національної ідентичності. Політики дедалі більше виявляють, що питання щодо ставлення до українців можуть мобілізувати виборців, які розглядають розподіл державних ресурсів як конкуренцію з нульовою сумою між громадянами Польщі та іноземцями.
За даними Євростату, станом на вересень 2026 року Польща все ще приймала приблизно 858 500 осіб, які втекли з України та мали статус тимчасового захисту. Це була друга за величиною така кількість людей у Європейському Союзі після Німеччини. Ця цифра не охоплює всіх українців, які проживають у Польщі, а також набагато більшу кількість тих, хто проїхав через країну з лютого 2022 року, але вона демонструє постійний масштаб гуманітарної відповідальності Польщі.
Однак економічна картина для Польщі є більш сприятливою, ніж свідчить деяка політична риторика. Дослідження, підготовлене Deloitte для Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, опубліковане в жовтні 2026 року, оцінює, що українські біженці у 2025 році генерували економічну активність, еквівалентну приблизно 2,4% ВВП Польщі, вартістю близько 94 мільярдів злотих. Це не означає, що всі державні витрати, пов'язані з біженцями, відшкодовуються за рахунок оподаткування, але це демонструє, що українці є важливими учасниками польської економіки, а не просто одержувачами польської щедрості.
Польський ринок праці отримав вигоду від українських працівників у будівництві, виробництві, готельному бізнесі, транспорті та багатьох інших секторах. Українські споживачі купують польські товари, орендують польське житло та роблять свій внесок у економічну діяльність Польщі. З часом інтеграція українських працівників та їхніх сімей може допомогти пом'якшити демографічний тиск, пов'язаний зі старінням населення Польщі.
Однак економічні аргументи не обов'язково переважають над емоційними чи політичними міркуваннями. Польську сім'ю, яка бореться з витратами на житло, може не заспокоїти національна економічна статистика, яка демонструє, що імміграція збільшує сукупний обсяг виробництва. Польський фермер, який стикається з конкуренцією з боку української сільськогосподарської продукції, може розглядати переваги відкритої торгівлі як такі, що непропорційно належать споживачам, транспортним компаніям та великим комерційним підприємствам.
Сільськогосподарське питання стало особливо складним джерелом двосторонньої напруженості. Україна має величезний сільськогосподарський сектор, виробничі потужності та структура витрат якого суттєво відрізняються від багатьох польських ферм. Порушення українських експортних шляхів через Чорне море після вторгнення Росії перенаправило значну кількість сільськогосподарської продукції до сусідніх європейських країн або через них, що спричинило суперечки щодо цін, доступу до ринку та розмежування між транзитом та внутрішнім імпортом.
Польща зберегла обмеження на імпорт певних українських сільськогосподарських товарів, незважаючи на зміни в ширших торговельних угодах Європейського Союзу з Україною. Ці обмеження відображають справжнє занепокоєння частини польської фермерської спільноти щодо конкуренції, хоча вони також демонструють політичні труднощі глибшої інтеграції України в європейські сільськогосподарські ринки. Ці суперечки є не просто виявом ворожості до України. Це конфлікти між різними внутрішніми економічними інтересами, що виникають внаслідок перерозподілу комерційних можливостей, спричинених війною.
Це створює значну дилему для Варшави. Польща хоче, щоб Україна вижила як незалежна держава, зрештою стала стабільним європейським партнером і брала участь у регіональному економічному розвитку. Однак чим ближче Україна просувається до європейської економічної інтеграції, тим більше польські підприємства можуть зіткнутися з конкуренцією з боку українських виробників, які мають інші структури витрат та умови ведення бізнесу.
Та ж проблема виникає у зворотному напрямку з відбудовою. Польські будівельні компанії, залізничні оператори, логістичні підприємства, виробники та фінансові установи отримають значну вигоду від відбудови України після війни. Географічне розташування Польщі робить її природними воротами для матеріалів та інвестицій для реконструкції. Однак ці комерційні можливості залежатимуть від якості польсько-українських політичних відносин, регуляторного середовища та здатності обох країн керувати конкуруючими економічними інтересами.
Таким чином, Польща має підстави підтримувати надзвичайно тісні відносини з Україною, які виходять далеко за рамки військової солідарності. Процвітаюча та незалежна Україна могла б стати важливим ринком, торговельним партнером та джерелом промислової співпраці. І навпаки, спустошена, збідніла або політично ізольована Україна становила б постійний економічний та безпековий тягар для своїх західних сусідів.
Ще одне джерело політичної напруженості виникає з особливо складної історії польсько-українських відносин. Хоча обидві країни постраждали від російського імперіалізму, їхній історичний досвід не завжди ставив їх на один бік. Ставлення міжвоєнної польської держави до своєї української меншини, діяльність українських націоналістичних організацій та масові вбивства польського мирного населення на Волині та у Східній Галичині під час Другої світової війни залишаються питаннями глибокого історичного та емоційного значення.
Ці суперечки стали особливо гострими у 2026 році після рішення президента Володимира Зеленського назвати українське військове формування на честь Української повстанської армії, організації, пов'язаної з масовими вбивствами польських мирних жителів під час війни. Президент Навроцький згодом скасував польський орден Білого Орла, яким раніше був нагороджений Зеленський, що призвело до надзвичайно серйозної дипломатичної конфронтації між двома країнами, чиї інтереси безпеки залишаються тісно пов'язаними.
Цей епізод показує, як історична пам'ять може втручатися в сучасну стратегічну необхідність. Для багатьох українців націоналістичний рух воєнного часу асоціюється з опором іноземному пануванню та прагненням до української незалежності. Для багатьох поляків той самий рух невіддільний від убивства польських мирних жителів. Ці перспективи неможливо узгодити, лише посилаючись на сучасну російську загрозу, оскільки жертви історичних злочинів зберігають моральне право на пам'ять незалежно від сучасних геополітичних міркувань.
Політична небезпека виникає, коли законні вимоги визнання історії стають інструментами сучасної партійної конкуренції. Польські політики можуть виявити, що зайняття конфронтаційної позиції щодо Києва забезпечує їм переваги на внутрішніх виборах. Українські політики, зіткнувшись з війною за національне виживання, можуть неохоче погоджуватися на щось, що може бути інтерпретовано всередині країни як зменшення легітимності історичної боротьби України за незалежність.
Наслідки можна виміряти. Дослідження, опубліковане польським інститутом громадської думки CBOS у серпні 2026 року, показало, що 46% польських респондентів негативно ставляться до відносин з Україною, тоді як лише 12% вважають їх позитивними. Однак те саме дослідження показало, що 75% вважають, що Польща та Україна повинні співпрацювати перед обличчям російської загрози, а не зосереджуватися на своїх розбіжностях. Ця очевидна суперечність є показовою: польське суспільство може бути глибоко незадоволеним політичною поведінкою України, залишаючись переконаним у стратегічній необхідності української незалежності.
Дійсно, це може бути центральною характеристикою сучасного польського ставлення до України. Початковий ентузіазм 2022 року, коли український опір широко відзначався як моральний та стратегічний тріумф, поступився місцем більш транзакційному розумінню двосторонніх відносин. Польща допомагатиме Україні, але дедалі більше наполягає на тому, що допомога має відображати чітко визначені польські інтереси, а українські уряди повинні демонструвати більшу чутливість до польських історичних та економічних проблем.
Таке ставлення не є ані обов'язково ірраціональним, ані унікально польським. Кожна країна зрештою піддає дорогі зовнішні зобов'язання внутрішньополітичній перевірці. Важливість польського випадку полягає в тому, що ставки надзвичайно високі. Польща не може ізолювати себе від наслідків поразки України, навіть якщо її електорат стає дедалі скептичнішим щодо вартості підтримки Києва.
Географія є вирішальним аргументом. Східне середовище безпеки Польщі включає Білорусь, російський ексклав Калінінград та стратегічно чутливий Сувалкський коридор, що з'єднує Польщу з Литвою та країнами Балтії. Російське домінування в Україні посилило б вплив Москви на баланс безпеки у Східній Європі та могло б вивільнити додаткові російські військові ресурси для розгортання в інших місцях, особливо після періоду відбудови.
Таким чином, опір України є важливою частиною стратегічного середовища, в якому Польща планує власну оборону. Польські збройні сили не готуються до абстрактного гіпотетичного конфлікту на іншому континенті. Вони готуються стримувати сусідню імперську державу, уряд якої продемонстрував готовність розпочати широкомасштабні війни за територіальне загарбництво.
Логістичний внесок Польщі в оборону України також залишається незамінним. Транспортна інфраструктура навколо аеропорту Жешув-Ясьонка та ширша мережа польських військових і цивільних об'єктів дозволяють постачати вантажі з багатьох країн до України. У вересні 2026 року Міністерство національної оборони Польщі підрахувало, що понад 80 відсотків військових пожертвувань для України проходило через Польщу. Ця роль вимагає інфраструктури, персоналу, заходів безпеки та суттєвої політичної підтримки, яку нелегко звести до цифри в таблиці багатонаціональних фінансових внесків.
Отже, є певна справедливість у аргументі Польщі про те, що її внесок в Україну не слід вимірювати виключно прямими фінансовими виплатами. Країна, яка забезпечує необхідну логістичну інфраструктуру, утримує велику групу біженців, постачає військову техніку та витрачає значні кошти на оборону східного кордону НАТО, робить внесок у колективну європейську безпеку, який може бути значно більшим, ніж її виплати в один конкретний механізм закупівель.
Тим не менш, було б помилкою вважати, що такі внески роблять PURL неактуальною. Власна військова модернізація Польщі та нагальні потреби України спрямовані на вирішення різних стратегічних проблем. Польській армії можуть знадобитися сучасні танки та літаки для стримування майбутнього російського наступу, тоді як Україні сьогодні потрібні ракети-перехоплювачі для захисту своїх міст, енергетичної інфраструктури та збройних сил від існуючих російських атак. Обіцянка зміцнити польський військовий потенціал протягом наступного десятиліття не обов'язково компенсує Україні перехоплювач, який не можна придбати цієї зими.
Отже, безпосередня небезпека полягає не у втраті конкретного польського фінансового внеску. Небезпека полягає в тому, що рішення Варшави може спонукати інші європейські уряди зайняти аналогічні позиції. Кожен міністр фінансів має підстави стверджувати, що національні обставини перешкоджають додатковим витратам. Якщо кожна країна спробує перекласти тягар на своїх сусідів, колективний механізм фінансування може стати недостатнім саме тоді, коли українські військові потреби є найбільш нагальними.
Ця проблема знайома з економіки колективної безпеки. Усі учасники отримують вигоду від успішного забезпечення спільного оборонного блага, але кожен має стимул робити менший внесок, якщо інших можна переконати нести витрати. Це особливо актуально, коли військова допомога є добровільною, а її вигоди розподіляються нерівномірно між державами-учасницями.
Відповідною відповіддю не обов'язково є вимога однакових внесків від кожної європейської країни. Ситуація з безпекою в Польщі принципово відрізняється від ситуації в Португалії чи Ірландії, а фінансові можливості Німеччини та Франції не еквівалентні фінансовим можливостям менших східноєвропейських держав. Розумна система розподілу тягаря повинна враховувати економічний потенціал, існуючі військові витрати, логістичні зобов'язання, допомогу біженцям та прямі переваги для безпеки, отримані різними учасниками.
Слід також визнати, що найбагатші економіки Європи мають більший потенціал для надання фінансової допомоги, не жертвуючи при цьому важливими пріоритетами національної оборони. Німеччина, Франція, Велика Британія та інші великі європейські держави мають вагомі стратегічні причини для запобігання перемозі Росії в Україні. Вони не повинні розглядати географічну близькість Польщі до поля бою як привід залишити Варшаві непропорційну частку безпосереднього фінансового тягаря.
Сполучені Штати також не повинні бути звільнені від такої перевірки. Вашингтон має законні підстави наполягати на тому, щоб європейські країни несли більшу частку відповідальності за власну безпеку. Однак Сполучені Штати також отримують суттєві геополітичні переваги, запобігаючи захопленню України Росією, а американські виробники оборонної продукції отримують комерційну вигоду від домовленостей про закупівлі, встановлених у рамках PURL.
Збалансовані трансатлантичні відносини вимагають визнання того, що військова допомога Україні не є комерційною послугою, яку Америка надає від імені Європи. Це підприємство, що служить стратегічним інтересам обох країн. Сполучені Штати можуть справедливо очікувати від європейських урядів вагомого внеску, але стабільність альянсу буде зміцнена завдяки передбачуваним американським зобов'язанням, прозорому ціноутворенню та промисловій стратегії, яка не залишатиме європейські держави постійно залежними від американських виробничих потужностей.
Рішення Польщі також ставить під сумнів те, як сама Україна повинна розвивати свої військові відносини із сусідніми країнами. Найбільш перспективні події можуть взагалі не передбачати додаткових грошових переказів, а радше промислову співпрацю та обмін технологіями, розробленими під час війни. Україна набула надзвичайного практичного досвіду у використанні безпілотників, радіоелектронних протидіях та швидкій адаптації відносно недорогих технологій до вимог поля бою.
10 листопада 2026 року польські та українські представники оборони підписали угоду про створення спільних робочих груп з питань технологій безпілотників та боротьби з ними. Дві країни також ведуть переговори щодо можливої домовленості, згідно з якою Польща передасть Україні два винищувачі МіГ-29 в обмін на доступ до українського технологічного досвіду. Хоча на момент публікації звіту передачу літаків ще не було завершено, ця ініціатива ілюструє потенційно важливу еволюцію у відносинах.
Україна вже не просто отримує складні військові технології, розроблені в інших сферах. У кількох важливих галузях вона стала новатором, чий бойовий досвід може бути цінним для армій НАТО. Польські військові планувальники, які шукають практичні рішення проблем дешевих ударних безпілотників, радіоелектронної боротьби та розосередженого бойового зв'язку, мають вагомі підстави для співпраці з українськими інженерами та солдатами, які щодня стикаються з цими проблемами.
Такий розвиток подій може зрештою змінити політичну економіку польсько-української співпраці у сфері безпеки. Замість того, щоб ставитися до України переважно як до бенефіціара польської щедрості, Варшава може дедалі більше розглядати її як партнера, який володіє цінним військовим потенціалом. Спільне виробництво, дослідницькі установи, ліцензування технологій та скоординовані закупівлі можуть запропонувати економічні вигоди обом країнам, одночасно зміцнюючи їхню колективну безпеку.
Така співпраця також може допомогти врегулювати конкуруючі політичні проблеми всередині Польщі. Промислові партнерства можуть створити робочі місця та технологічну експертизу в Польщі, одночасно підтримуючи оборону України. Вони можуть забезпечити відчутні внутрішні переваги для польських платників податків, які дедалі більше неохоче фінансують безстрокову іноземну допомогу. Перш за все, вони перетворили б деякі військові витрати з очевидного фіскального трансферту на інвестиції, що приносять помітну економічну віддачу.
Ніщо з цього не скасовує необхідності для України отримувати складну американську зброю, яку європейська та українська промисловість ще не можуть виробляти в достатніх кількостях. Зокрема, у сфері протиповітряної оборони технологічна складність та обмежена доступність певних ракет-перехоплювачів створюють залежність, яку неможливо усунути за допомогою політичних декларацій про європейську автономію. Українське місто, якому загрожують балістичні ракети, неможливо захистити перспективною програмою промислової кооперації, продукція якої стане доступною через п'ять років.
Отже, завдання полягає в тому, щоб відрізнити негайну військову необхідність від довгострокової реструктуризації європейської оборонної економіки. PURL належить переважно до першої категорії. Європейська оборонно-промислова інтеграція належить до другої. Польща виправдано надає значного значення своєму національному промисловому та військовому розвитку, але майбутня ефективність цих інвестицій може залежати від запобігання перемозі Росії до їх завершення.
Існує також ширша дипломатична небезпека, що полягає в тому, щоб дозволити погіршенню польсько-українських відносин. Польща десятиліттями позиціонувала себе як одного з найкомпетентніших європейських прихильників незалежності Східної Європи та опору російському імперіалізму. Її історичний досвід та географічне положення забезпечують їй значну довіру в дискусіях щодо російської політики безпеки. Однак довіра не автоматично перетворюється на дипломатичний вплив.
Якщо Варшава дедалі більше перейматиметься внутрішніми суперечками щодо України, вона ризикує послабити свою здатність впливати на переговори, які зрештою можуть визначити політичне майбутнє України. Інші європейські уряди можуть взяти на себе більшу відповідальність за координацію допомоги, визначення пріоритетів реконструкції та обговорення майбутньої архітектури безпеки Східної Європи. Польща може опинитися географічно незамінною, але політично маргіналізованою.
Такий результат був би особливо невдалим, оскільки Польща має важливі переваги. Вона розуміє регіон, має широкі економічні та культурні зв'язки з Україною та продемонструвала готовність інвестувати значні кошти у військову безпеку. Ці якості повинні зробити її центральним учасником будь-якого довгострокового врегулювання проблем безпеки на сході Європи.
Тут є історична іронія. Протягом більшої частини ХХ століття Польща боролася за відновлення свого суверенітету від конкуруючих амбіцій більших держав. З моменту вступу до НАТО та Європейського Союзу вона досягла такого рівня безпеки та процвітання, який попередні покоління навряд чи могли собі уявити. Однак саме ті інституції, які зробили це досягнення можливим, зараз є предметом запеклих внутрішніх суперечок щодо національної влади, іноземного впливу та належного розподілу економічного тягаря.
Російське вторгнення в Україну загострило ці суперечності. Польща достатньо багата та стратегічно важлива, щоб наполягати на власних інтересах, але недостатньо потужна, щоб гарантувати свою безпеку без союзів. Вона глибоко інтегрована в європейську економіку, залишаючись залежною від американського військового потенціалу. Вона бажає, щоб Україна залишалася незалежною, але не може повністю уникнути історичних образ чи економічних наслідків інтеграції України в європейські ринки.
Тому заяву Туска найкраще розуміти не як відмову від України, а як твердження про політичні та фінансові обмеження Польщі. Вона відображає прагнення уряду продемонструвати, що європейська солідарність не може вимагати необмежених витрат від країни, яка вже виділяє виняткову частку національного доходу на військову готовність. Ця позиція заслуговує на серйозне розгляд, а не рефлекторне засудження.
Однак стратегічний аргумент на користь продовження допомоги залишається переконливим. Майбутнє Польщі буде значно безпечнішим, якщо Росія зазнає невдачі у своїй спробі підкорити Україну. Руйнування, виснаження та політична дестабілізація, спричинені війною Росії, вже завдали значних витрат польському суспільству. Перемога Росії не усуне цих витрат. Натомість вона може створити більш небезпечне геополітичне середовище, що вимагатиме ще більших військових витрат Польщі протягом невизначеного періоду.
Немає суперечності між визнанням фінансових труднощів Польщі та визнанням того, що український опір залишається надзвичайно цінним внеском у національну безпеку Польщі. Проблема полягає у пошуку системи європейського фінансування, яка б зберегла обидві цілі, не заохочуючи кожен уряд-учасник перекласти відповідальність на інші.
Рішення вимагатиме чогось більш витонченого, ніж моральні заклики. Воно вимагатиме справедливого визнання існуючого національного внеску, більшої прозорості щодо американських військових закупівель, прискореного розвитку європейської оборонної промисловості та політики, яка принесе видимі економічні вигоди від польсько-української співпраці. Воно також вимагатиме політичного лідерства, здатного пояснити вітчизняним виборцям, чому витрати, необхідні для збереження європейської безпеки, не завжди можуть принести негайну або видиму віддачу.
Для України належною реакцією на польську заяву не є ні обурення, ні покірність. Київ має визнати справжні фінансові жертви, які пішла Варшава, водночас продовжуючи демонструвати, що польська підтримка незалежності України є інвестицією у власну безпеку Польщі. Їй слід розвивати промислову співпрацю, вирішувати історичні суперечки з більшою чутливістю та визнати, що польський електорат не може безкінечно ігнорувати власні економічні тривоги.
Для Польщі завдання полягає в тому, щоб не допустити, щоб законна фіскальна обачність стала початком стратегічного розмежування. Польська держава має повне право встановлювати пріоритети своїх військових витрат, але ці пріоритети повинні визначатися комплексною оцінкою російської загрози, а не лише внутрішньою політичною конкуренцією. Сильна польська армія та стійка українська армія є взаємодоповнюючими елементами однієї й тієї ж стратегії безпеки.
Зрештою, суперечка щодо PURL розкриває незручну правду про європейську безпеку після більш ніж чотирьох років повномасштабної війни. Європейські уряди дедалі більше звикли заявляти, що виживання України є важливим для їхньої власної безпеки, водночас залишаючись розбіжними у думках щодо фінансових, промислових та політичних наслідків цієї пропозиції. Існує неминуча різниця між визнанням стратегічної необхідності та прийняттям витрат, необхідних для її задоволення.
Польща досягла точки, коли цю відмінність більше не можна приховувати. Її уряд фактично заявляє, що вона вже заплатила значну ціну за європейську безпеку і що інші країни тепер повинні взяти на себе більшу частку тягаря. Це виправдана позиція, але лише за умови, що інші уряди реагуватимуть збільшенням своїх внесків, а не сприйматимуть заяву Польщі як дозвіл зменшити власні.
Кремль давно розуміє, що європейську політичну єдність підтримувати складніше, ніж можна було б припустити, виходячи з декларацій про спільну мету. Розбіжності щодо грошей, історичної пам'яті, національного суверенітету та промислових переваг – це вразливості, які Москва може спробувати використати, особливо коли безпосередні витрати на підтримку України стають дедалі помітнішими, тоді як вигоди залишаються гіпотетичними.
Найбільша небезпека полягає не в тому, що Польща відмовилася закуповувати додаткову американську зброю для України. Вона полягає в тому, що європейські держави колективно не зможуть розробити міцну фінансову та промислову архітектуру, здатну підтримувати опір України стільки, скільки необхідно. Рішення Польщі оголює крихкість існуючих домовленостей, але це не обов'язково означає їх крах.
Успішна європейська відповідь визнала б польські жертви, більш справедливо розподілила майбутні зобов'язання та перетворила б надзвичайний досвід українського опору на основу для сильнішої європейської військово-промислової економіки. Це зберегло б важливу американську військову співпрацю, водночас зменшивши структурну залежність, яка наразі робить європейську безпеку настільки вразливою до змін у внутрішньополітичних пріоритетах Вашингтона.
Безпеку Європи не можна гарантувати нескінченно шляхом низки екстрених зборів коштів для придбання зброї з іншого континенту. Її також не можна забезпечити, дозволяючи її найсхіднішим захисникам виснажувати свої державні фінанси, поки багатші країни обговорюють точне значення солідарності.
Урок Варшави полягає в тому, що європейська безпека має стати стійким економічним та політичним інститутом, а не низкою імпровізованих відповідей на російську агресію. Відмова Польщі робити подальші внески до PURL є попередженням про те, що існуюча система стикається з межами національної фіскальної та політичної толерантності.
Чи призведе це попередження до створення більш справедливої та довговічної системи колективної оборони, чи просто ще однієї можливості для європейських урядів висловити незгоду, поки Росія продовжує свою війну, стане одним із вирішальних питань наступного року.




