Плани Європейського Союзу стати світовим гігантом

П'ятниця, 13 лютого 2026 року

Коли президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн говорить про перетворення Європейського Союзу на «глобального гіганта», вона не має на увазі, що Європа повинна раптово набути звичок імперії. Швидше, вона посилається на щось більш технократичне та водночас більш амбітне: Європейський Союз, який довгий час був регуляторною наддержавою та економічним колосом, повинен навчитися діяти зі стратегічною узгодженістю великої держави.

Ця фраза виникла на тлі війни на європейському континенті, загострення суперництва між Сполученими Штатами та Китаєм, а також постійного відчуття, що Європа занадто часто була об'єктом, а не суб'єктом геополітичних маневрів. Для Брюсселя російське вторгнення в Україну стало не просто гуманітарною катастрофою, а й екзистенційним тривожним дзвінком. Комфортні європейські припущення щодо миру, енергетичної взаємозалежності та захисної парасольки американської верховенства похитнулися. Реакцією під головуванням фон дер Ляєн у Європейській Комісії стало переосмислення європейського проекту як чогось більш потужного.

Історично Європейський Союз досяг успіху в ринковій інтеграції. Від єдиного ринку до євро, його геній полягав у руйнуванні внутрішніх бар'єрів та експорті стандартів у світ. Цей так званий «брюссельський ефект» дозволив йому формувати глобальні норми у сфері захисту даних, конкурентної політики та екологічного регулювання. Однак, незважаючи на всю свою економічну вагу, він часто виглядав геополітично боязким — розділеним в питаннях оборони, залежним від іноземної енергії та вагаючимся перед обличчям авторитарної наполегливості.

Риторика фон дер Ляєн про «глобального гіганта» прагне скоротити розрив між економічним розміром та стратегічною активністю.

Першим стовпом цієї амбіції є економічна безпека. Європейський Союз перейшов від майже доктринальної віри у відкриті ринки до більш обережного підходу — перевірки іноземних інвестицій, ретельного вивчення ланцюгів поставок та відкритого висловлювання про «зменшення ризиків» з боку Китаю. Війна в Україні виявила, наскільки глибоко Європа стала залежною від російського газу. Подальша боротьба за диверсифікацію поставок енергії була дорогою, але вона також прискорила інвестиції у відновлювані джерела енергії та інфраструктуру зрідженого природного газу. Наслідок очевидний: світовий гігант не може дозволити собі стратегічної наївності.

По-друге, є оборона. Протягом десятиліть європейська оборонна співпраця була предметом пишномовних комюніке та скромних бюджетів. Це змінилося після 2022 року. Європейський Союз почав фінансувати спільні закупівлі боєприпасів для України та заохочувати держави-члени до більш серйозних інвестицій у виробництво оборонної продукції. Хоча НАТО залишається наріжним каменем європейської безпеки, Брюссель все частіше говорить мовою стратегічної автономії. Мета полягає не в тому, щоб витіснити Атлантичний альянс, а в тому, щоб у разі зміни пріоритетів Америки Європа могла захищати власні інтереси.

Таке перекалібрування має геополітичні наслідки. У Вашингтоні сильніша Європа вітається в принципі, але на практиці іноді сприймається з неоднозначністю. Американські адміністрації давно закликають європейців взяти на себе більше відповідальності, проте вони залишаються обережними щодо будь-яких домовленостей, які можуть послабити верховенство НАТО. Тим часом у Пекіні нова наполегливість Європейського Союзу ретельно перевіряється на наявність ознак узгодження з американською політикою стримування.

Третій стовп – це промислова політика. За часів фон дер Ляєн Європейський Союз підтримав державні ініціативи, які колись вважалися підозрілими в брюссельській ортодоксальності. Промисловий план «Зелена угода» та значні субсидії на чисті технології відображають розуміння того, що глобальну конкуренцію в галузі батарей, напівпровідників та штучного інтелекту неможливо виграти лише завдяки регуляторній витонченості. Якщо Європа хоче стати «глобальним гігантом», вона повинна не лише виробляти, але й законодавчо приймати рішення.

Критики попереджають, що цей шлях ризикує протекціонізмом та внутрішньою фрагментацією. Європейський Союз не є унітарною державою; це складна федерація суверенітетів, кожен з яких має власні виборчі цикли та фіскальні обмеження. Багатші держави-члени можуть легше субсидувати свою промисловість, ніж бідніші, що потенційно спотворює єдиний ринок. Більше того, стратегічна автономія може виявитися недосяжною, якщо у ключових сферах зовнішньої політики залишається обов'язкова одностайність.

Однак кризи часто просувають європейську інтеграцію далі, ніж грандіозний задум. Криза єврозони призвела до банківського союзу. Пандемія призвела до спільного випуску боргу безпрецедентних масштабів. Війна в Україні відсунула оборонну та енергетичну політику в сфери, які колись вважалися політично недоторканними. Фон дер Ляєн робить ставку на те, що необхідність продовжуватиме об'єднувати Союз.

Для України ця еволюція має глибоке значення. Європейський Союз, який усвідомлює себе як світового гіганта, швидше за все, серйозно сприйматиме розширення як геополітичний акт, а не просто бюрократичний процес. Залучення Києва до європейської родини не лише стабілізувало б східний кордон Європи, але й продемонструвало б, що агресія не може накласти вето на інтеграцію. У цьому сенсі глобальні амбіції Європи перетинаються з її моральними зобов'язаннями.

Також постає питання цінностей. Фон дер Ляєн сформулювала піднесення Європи в явно нормативних термінах — захист демократії, підтримка верховенства права та формування глобальних стандартів цифрового управління та кліматичної політики. Бути світовим гігантом, на її думку, означає не наслідувати авторитарні сили, а доводити, що ліберальна демократія може забезпечити процвітання та безпеку в неспокійні часи.

Чи буде це бачення реалізовано, залежить не стільки від виступів у Брюсселі, скільки від політичної волі в Берліні, Парижі, Римі та Варшаві. Це вимагає стабільних витрат на оборону, глибших ринків капіталу, швидшого прийняття рішень та сміливості говорити єдиним голосом за кордоном. Це також вимагає переконання європейських громадян, що інтеграція — це не технократичне нав'язування, а стратегічна необхідність.

Європа вже давно є гігантом у торгівлі та регулюванні. Проект фон дер Ляєн полягає в тому, щоб вона також була гігантом у стратегії — здатною захищати свої інтереси, підтримувати своїх союзників та формувати світовий порядок, а не просто адаптуватися до нього.

У світі відроджених імперій та крихких союзів ці амбіції — не марнославство. Це виживання, завуальоване мовою влади.