Організація Об'єднаних Націй у воєнній Україні: коли гуманітарний рух стає індустрією

Метью Періш

Неділя, 11 жовтня 2026 року

Є щось особливе в тому, щоб їздити по Україні часів війни та стикатися з величезним гуманітарним апаратом, який обрушився на країну. Білі автомобілі, дорогі офіси, процедури безпеки, конференції, абревіатури, консультанти, координатори, субкоординатори, партнери-виконавці та вимоги до звітності складають цілу паралельну економіку. Десь на кінці цього ланцюга має бути український цивільний громадянин, чий будинок зруйновано, літня людина, яку потрібно евакуювати з прифронтового села, або сім'я, яка раптово втратила дохід. Однак між донором і цією особою може стояти надзвичайна кількість бюрократії.

Виникає спокуса описати це явище просто як корупцію. Це слово потрібно використовувати обережно. Немає вагомих доказів загального твердження, що Організація Об'єднаних Націй та її спеціалізовані установи, що діють в Україні, інституційно причетні до хабарництва або крадіжки, а звинувачення у кримінальній корупції проти конкретних осіб потребують доказів. Сама Організація Об'єднаних Націй має механізми розслідування, що охоплюють шахрайство, хабарництво, розкрадання, конфлікт інтересів, порушення правил закупівель та нецільове використання коштів.

Однак існує й інше, ширше значення корупції, давніше за кримінальне право. Інституція стає корумпованою, коли вона поступово перестає служити меті, для якої вона була створена, і натомість розвиває стимули, спрямовані на власне збереження, розширення та відтворення. Згідно з цим визначенням, виникають законні та незручні питання щодо міжнародної гуманітарної системи у воєнній Україні.

Гуманітарна машина

Йдеться про значні суми. Система ООН залишається важливим компонентом гуманітарної допомоги України, і її діяльність, безсумнівно, приносить користь мільйонам людей. Згідно з власними даними Організації Об'єднаних Націй, протягом 2025 року майже сім мільйонів людей скористалися програмами підтримки послуг з електроенергії та опалення, понад 700 000 дітей та молоді отримали освітню або кваліфіковану допомогу, а близько п'яти мільйонів людей отримали екстрену або життєво важливу гуманітарну допомогу.

Ці досягнення не слід ігнорувати. Також не слід ставити під сумнів мужність окремих співробітників ООН, які працюють близько до фронту, лише тому, що вони належать до громіздкої організації. Україні, безсумнівно, було б гірше, якби міжнародна гуманітарна спільнота просто зібрала свої валізи завтра вранці.

Однак важливе питання не в тому, чи робить Організація Об'єднаних Націй добрі справи. Організація, яка витрачає мільярди доларів, повинна робити добрі справи. Питання в тому, чи забезпечує інституційна структура щось, що наближається до максимальної гуманітарної цінності, яку можна обґрунтовано отримати з довірених їй ресурсів.

Тут докази стають значно менш переконливими.

Дослідження, проведене Refugees International у 2024 році, яке вивчало гуманітарну локалізацію в Україні, показало, що місцеві організації можуть реалізовувати програми значно дешевше, ніж міжнародні посередники. Аналіз показав, що місцеві посередники були приблизно на 15,5% ефективнішими з точки зору витрат у розглянутих проектах. У дослідженні було визначено порівняно високі витрати на міжнародний персонал та рівні витрат на посередників як значні джерела неефективності.

Пов’язане з цим опитування, опубліковане пізніше того ж року, змалювало ще більш вражаючу картину. З майже 10 мільярдів доларів гуманітарної допомоги, відстеженої з лютого 2022 року по жовтень 2024 року, лише близько 80 мільйонів доларів — 0,8 відсотка — надійшло безпосередньо українським місцевим та національним неурядовим організаціям. Опитані агентства ООН підрахували, що місцеві організації виконали в середньому 55 відсотків своєї програмної діяльності, отримуючи при цьому в середньому близько 35 відсотків бюджетів агентств.

Ця невідповідність заслуговує на набагато більше уваги громадськості, ніж вона отримує.

Люди, які виконують роботу

Кожен, хто перебував поблизу українського фронту, неодноразово стикається з цим парадоксом. Найбільше ризикують часто українські волонтери та невеликі організації. Вони виганяють людей похилого віку з небезпечних сіл. Вони роздають їжу. Вони знаходять генератори. Вони ремонтують дахи. Вони спускають інвалідів вниз по сходах. Вони знаходять житло для евакуйованих та імпровізують рішення, коли урядові чи міжнародні системи дають збій.

Міжнародні організації можуть фінансувати деякі з цих видів діяльності, але часто вони роблять це через ланцюги контрактів, партнерства та адміністративні вимоги. Організація, що знаходиться найдалі від артилерії, може контролювати гроші, тоді як організація, що знаходиться найближче до артилерії, виконує роботу.

Для цього є законні причини. Уряди, які виділяють сотні мільйонів фунтів, євро чи доларів платників податків, не можуть просто розподіляти гроші організаціям, чиї рахунки вони ніколи не перевіряли. Фінансовий контроль, процедури захисту, перевірки санкцій, аудити та правила закупівель існують не просто так. Сама Україна має давні проблеми з корупцією, а воєнні умови збільшують можливості для шахрайства.

Однак тут є надзвичайна іронія. Міжнародні організації іноді виправдовують небажання фінансувати українські організації безпосередньо, посилаючись на ризик корупції, тоді як опитування локалізації 2024 року показало, що жоден з донорів-учасників чи міжнародних організацій не виявив суттєвого підтвердженого випадку корупції серед своїх українських партнерів-неурядових організацій.

Таким чином, управління ризиками може набути циклічного характеру. Українські організації не можуть отримувати суттєве пряме фінансування, оскільки їм нібито бракує інституційного потенціалу, який би дозволило їм розвивати управління значним фінансуванням.

Тим часом посередник виживає.

Корупція без конвертів

Саме тут стає корисним поняття інституційної корупції. Уявіть, що уряд-донор виділяє 100 доларів на гуманітарну допомогу. Перш ніж кінцевий бенефіціар щось отримає, частина цих грошей може бути використана для фінансування міжнародних зарплат, офісів, забезпечення безпеки, консультантів, транспортних засобів, проживання, функцій штаб-квартири, систем дотримання вимог, аудитів та кількох послідовних організацій, що керують одна однією.

Жодні з цих витрат не обов'язково є шахрайськими. Багато з них можна виправдати окремо. Проблема виникає, коли сукупна структура споживає ресурси, оскільки вона почала вважати власне існування необхідним.

Це корупція без конвертів, наповнених готівкою.

Ця небезпека особливо гостра, оскільки гуманітарні організації зазвичай оцінюють себе за результатами. Вони фіксують кількість бенефіціарів, продуктових наборів, консультацій, грантів, наборів для житла або грошових переказів. Ця статистика може продемонструвати, що діяльність мала місце, але сама по собі вона не може встановити, що інший інституційний механізм не міг би досягти того ж результату дешевше.

Дійсно, міжнародна гуманітарна галузь страждає від незвичайного ринкового провалу. Клієнт — це не особа, яка отримує послугу. Клієнт — це донор.

Переміщена українська сім'я зазвичай не може вибирати між агентствами ООН так, як споживач обирає між супермаркетами. Вона також не може легко вимагати заміни дорогої програми дешевшою українською організацією. Агентство, головним чином, має задовольнити уряд або установу, яка надає його фінансування, а донор, головним чином, потребує гарантій того, що його гроші були розпоряджені відповідно до затверджених процедур.

Таким чином, дотримання вимог може поступово замінити ефективність.

Що нам кажуть аудитори

Є ще одна причина не відкидати ці занепокоєння як окремі скарги. Аудитори системи ООН неодноразово виявляють недоліки, які потребують виправлення.

Внутрішній аудит діяльності Всесвітньої продовольчої програми в Україні, що охоплював період з березня по вересень 2022 року, дійшов висновку, що потрібні «деякі покращення». Наступний аудит, що охоплював період з січня 2023 року по червень 2024 року, дійшов такої ж загальної оцінки. В рамках останнього було розглянуто реалізацію програми, партнерів, що співпрацюють, управління ризиками, бюджетування, логістику та закупівлі. ВПП зафіксувала прямі операційні витрати в Україні на суму приблизно 497 мільйонів доларів США у 2023 році та повідомила про охоплення близько 4,5 мільйона бенефіціарів.

Грошова допомога УВКБ ООН у відповідь на кризу в Україні також була предметом аудиту Управління внутрішнього нагляду ООН у 2023 році, в результаті якого було надано шість важливих рекомендацій. Зовсім недавно, у грудні 2025 року, Управління служб внутрішнього нагляду ООН завершило аудит, спрямований саме на діяльність Управління ООН з гуманітарної допомоги в Україні. Воно надало сім рекомендацій, класифікованих як важливі.

Ніщо з цього не встановлює кримінальну корупцію. Рекомендації аудиту є частиною звичайного механізму управління великими установами, а існування системи аудиту саме по собі свідчить про те, що Організація Об'єднаних Націй визнає необхідність підзвітності. Було б інтелектуально нечесно перетворювати кожну критику аудитора на доказ крадіжки.

Однак повторювана поява недоліків має значення, оскільки Україна не є звичайним середовищем розвитку. Кожен долар, безпідставно витрачений адміністративно, – це долар, який можна було б витратити на придбання ліків, ремонт будинку, підтримку евакуації або забезпечення когось опаленням взимку.

Ефективність у воєнний час — це не бухгалтерська тонкоща. Вона може стати гуманітарним імперативом.

Проблема окупованих територій

А потім виникає найглибша проблема з усіх: доступ.

Організація Об'єднаних Націй була створена на основі переговорів з державами. Відповідно, гуманітарні організації схильні працювати на основі дозволів, угод, визнаних процедур та узгодженого доступу. Окупація Росією території України жорстоко виявила обмеження цієї моделі.

Управління з координації гуманітарних дій (УКГС) ще у 2022 році визнало, що доступ гуманітарної допомоги через лінію фронту до значних територій, контрольованих Росією, був неможливим, незважаючи на неодноразові спроби. У власній документації згадувалося про перешкоди, що перешкоджають доступу до таких міст, як Маріуполь та Херсон, а також були зафіксовані повідомлення про перенаправлення гуманітарної допомоги. Місцеві мережі продовжували працювати за надзвичайно небезпечних обставин, куди міжнародні організації не могли.

Моральна асиметрія, що виникає в результаті, викликає занепокоєння. Міжнародні організації мають гроші та дипломатичний статус, але можуть бути не в змозі дістатися до людей, які перебувають у найбільшій небезпеці. Українські волонтери не мають ні того, ні іншого, але, тим не менш, можуть знайти способи діяти.

Це не обов'язково вина ООН. Росія контролює доступ до території, яку вона окупує, і відповідальність за перешкоди лежить головним чином на стороні, яка їх нав'язує. Однак установу зрештою слід оцінювати не лише за тим, чи є перешкоди, з якими вона стикається, несправедливими, а й за тим, чи залишається її операційна модель корисною, коли вона стикається з ними.

Війна — це середовище, в якому бюрократичні процедури стикаються з необхідністю.

Нейтральність і моральна плутанина

Існує також глибша проблема щодо нейтралітету. Гуманітарні організації справедливо наполягають на тому, що цивільне населення повинно отримувати допомогу незалежно від політики. Голодна людина не перестає заслуговувати на їжу, тому що вона живе не на тому боці лінії фронту, а поранена дитина не несе політичної відповідальності за те, що армія контролює її місто.

Але гуманітарний нейтралітет не повинен перерости в моральну еквівалентність щодо походження війни.

Росія вторглася в Україну. Росія окупує міжнародно визнану українську територію. Будь-яка мова, яка приховує ці елементарні положення в прагненні до інституційного нейтралітету, ризикує перетворити корисну гуманітарну доктрину на дипломатичний евфемізм.

Організація Об'єднаних Націй стикається зі структурною проблемою, оскільки Росія є не просто державою-агресором у цьому конфлікті. Вона також є постійним членом Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з правом вето. Жодна адміністративна реформа не може усунути цю суперечність без реформування самого Статуту.

Таким чином, від організації одночасно очікується дотримання міжнародного права та вона побудована на конституційному рівні, що надає надзвичайні інституційні привілеї державі, звинуваченій у порушенні деяких найфундаментальніших норм міжнародного права.

Україна викриває цю суперечність з незвичайною ясністю.

Гуманітарний клас

Зрештою, існує культурна проблема, яку набагато важче виміряти.

Великі міжнародні організації створюють міжнародний професійний клас. Його члени переміщуються між Женевою, Нью-Йорком, Брюсселем, Києвом та під час різних гуманітарних надзвичайних ситуацій у світі. Вони розвивають досвід, інституційну пам'ять та професійні стандарти, які можуть бути справді цінними.

Вони також можуть відчужуватися від суспільств, у яких працюють.

Зарплати, проживання, транспортні засоби та протоколи безпеки, пов'язані з міжнародною зайнятістю, можуть призвести до життя, яке кардинально відрізняється від життя населення, якому нібито надається допомога. Зустрічі проводяться щодо громад, представники яких відсутні. Стратегії щодо українських проблем пишуться англійською мовою. Рішення щодо фінансування можуть прийматися за тисячі кілометрів.

Небезпека полягає не в тому, що ці люди обов'язково цинічні. Навпаки: багато хто починає займатися гуманітарною роботою саме тому, що вони ідеалісти.

Небезпека полягає в інституціалізації. Людина поступово засвоює, що успіх означає підготовку правильного звіту, задоволення потреб донора, досягнення індикатора, участь у координаційній зустрічі та забезпечення фінансування програми наступного року. Чи міг би український волонтер досягти вдвічі більше з половиною грошей, стає питанням, яке система має надзвичайно мало стимулів ставити.

Що має змінитися

Рішення не полягає в тому, щоб скасувати гуманітарну систему Організації Об'єднаних Націй в Україні. Це було б безрозсудно. Система має логістичний потенціал, міжнародні мережі збору коштів та спеціалізований досвід, які неможливо просто відтворити за одну ніч.

Натомість його метою має бути поступове зменшення його необхідності.

Українські організації повинні отримувати значно більшу частку безпосереднього міжнародного гуманітарного фінансування. Міжнародні агентства повинні публікувати зрозумілі звіти, що показують, яка частина кожного пожертвуваного долара зрештою потрапляє до українських організацій-виконавців та бенефіціарів, а яка частина витрачається на кожному посередницькому рівні. Витрати на заробітну плату, консультації, проживання та адміністративні витрати повинні бути розкриті достатньо чітко, щоб донори та українська громадськість могли оцінити, чи відповідають вони вартості вкладених коштів.

Якщо українські організації можуть виконати те саме завдання безпечно та компетентно за менші гроші, презумпція має бути на їхню користь.

Міжнародні організації також повинні перестати ставитися до локалізації як до програми навчання українців, як стати мініатюрними версіями міжнародних неурядових організацій. Українське громадянське суспільство продемонструвало свою надзвичайну організаційну спроможність у перші дні повномасштабного вторгнення, коли громадяни з вражаючою швидкістю створили мережі евакуації, системи розміщення, військові ланцюги постачання та механізми розподілу гуманітарної допомоги.

Іноді міжнародна спільнота повинна вчитися в України, а не постійно пропонувати нарощувати її потенціал.

Питання довіри

Трагедією було б, якби законна критика системи ООН звелася до твердження, що міжнародна гуманітарна допомога нічого не варта. Це явно не так. Мільйони українців отримали допомогу через програми, що фінансуються або координуються агентствами ООН, і багато окремих співробітників ООН віддано працюють у надзвичайно складних обставинах.

Але вдячність не може замінити пильної уваги.

Насправді, мало б бути навпаки. Чим більший гуманітарний бюджет і чим благородніша місія установи, тим більший обов'язок запитувати, куди йдуть гроші. Організація, яка посилається на страждання цивільного населення під час збору коштів, бере на себе особливо серйозну відповідальність за демонстрацію того, що якомога більше грошей досягає цих цивільних осіб.

Тому найглибшою загрозою для міжнародних організацій може бути не хабарництво. Можливо, це поступове перетворення гуманітарної діяльності з надзвичайної діяльності на постійну галузь: таку, що розвиває власні професійні ієрархії, термінологію, кар'єрні структури, інституційні інтереси та економічну екосистему.

Україна створила надзвичайні приклади волонтерської організації знизу. Звичайні люди на приватних автомобілях евакуювали незнайомців. Ресторани перетворювалися на кухні. Бізнеси перетворювалися на склади постачання. Невеликі благодійні організації придбали машини швидкої допомоги. Волонтери їздили до міст, з яких усі інші намагалися втекти.

Поруч із цим стоїть одна з найбільших бюрократичних гуманітарних систем, які коли-небудь створювало людство.

Обидва рятували життя. Обидва мають своє місце. Але лише один володіє величезним апаратом, призначеним для пояснення, вимірювання та увічнення себе.

Після чотирьох з половиною років повномасштабної війни українці та міжнародні платники податків мають право запитати, чи потрібна саме така велика частина цього апарату. Це не ворожнеча до Організації Об'єднаних Націй. Це саме той вид перевірки, без якого установи, створені для благородних цілей, зрештою перестають пам'ятати, якими були ці цілі.