Окуповані та забуті: Голоси з територій України, що контролюються Росією

У тіні повномасштабної війни величезні території України залишаються під російською окупацією — місця, де українська держава була насильно знищена, де верховенство права розпалося, а повсякденне життя позначене страхом, злиднями та мовчанням. Це утримувані Росією території Луганська, Донецька, Запоріжжя, Херсона та Криму, де мільйони людей колись жили як громадяни суверенної України, але тепер опинилися в пастці сутінків репресій та пропаганди. Їхні голоси рідко доходять до зовнішнього світу. Відрізані від Києва, відрізані від західних ЗМІ, вони виживають під контролем окупаційної держави, яка прагне нав'язати власний наратив та переписати їхню ідентичність.

Тут ми досліджуємо життя та боротьбу тих українців, які залишаються за лінією окупації. Завдяки свідченням втікачів, перехопленим повідомленням та звітам правозахисних організацій ми можемо почати усвідомлювати реальність окупації: систему стеження, примусу та насильницької асиміляції, спрямовану не лише на утримання території, а й на руйнування самої ідеї України в свідомості її народу.

Життя під наглядом

Найбезпосереднішою рисою життя під російським контролем є повсюдний страх перед державою. У таких містах, як Мелітополь, Токмак і Генічеськ, місцеві адміністрації були замінені призначеними Москвою чиновниками, яких підтримують озброєні співробітники ФСБ (Федеральної служби безпеки Росії). Українські прапори були зірвані, замінені російськими триколорами та портретами Володимира Путіна. Вулиці патрулюють солдати, які вимагають пред'явлення документів, обшукують будинки та заарештовують будь-кого, хто підозрюється у висловлюванні проукраїнських настроїв.

Місцеві жителі розповідають про життя під постійним наглядом. Телефони регулярно перевіряються на наявність слідів контактів з родичами на територіях, контрольованих Україною. Випадкове зауваження, український патріотичний символ або навіть лайк допису в соціальних мережах можуть призвести до затримання або навіть до гіршого. Багато цивільних осіб навчилися жити мовчки, знижуючи голос, коли говорять про війну, ховаючи українські книги та пам'ятні речі, а також видаляючи цілі історії зі своїх телефонів.

Механізм пропаганди

В окупованих містах і селах російська державна медіа-машина працює на повну потужність. Школи змушені викладати за російською програмою, яка заперечує українську історію та ідентичність. Дітям кажуть, що Росія «звільнила» їх від «нацистів» у Києві. Українське телебачення та радіо глушать, замінюючи їх контрольованими Кремлем каналами, які транслюють постійний потік дезінформації про війну, Захід та життя в Україні.

Білборди, плакати та графіті пропагують одне й те саме послання: «Росія тут назавжди». У Криму та Маріуполі це гасло намальовано на стінах громадських місць та автобусних зупинках, щоб передати неминучість анексії. Однак під поверхнею опір триває. Листівки та графіті українською мовою іноді з'являються вночі, але їх забирають або зафарбовують протягом кількох годин.

Примус та асиміляція

Ця окупація має не лише військовий, а й демографічний характер. Російська влада запровадила власну паспортну систему, змушуючи мешканців приймати російське громадянство для доступу до основних послуг, таких як охорона здоров'я, пенсії чи навіть базові комунальні послуги. Без російського паспорта багато хто не може працювати чи подорожувати. Тих, хто відмовляється, називають «нелояльними» та стикаються з переслідуваннями чи дискримінацією.

Ситуація особливо важка для українських вчителів, журналістів та колишніх державних службовців. Багатьох із них затримали, допитали або «зникли безвісти» — термін, який використовується, коли люди зникають після того, як їх російські війська забрали, часто до таємних центрів утримання під вартою. Правозахисники задокументували випадки тортур, примусових зізнань та позасудових страт.

Крим пропонує похмурий план того, що станеться, коли окупація закріпиться. З 2014 року півострів зазнав систематичної русифікації. Україномовні школи практично зникли, незалежні ЗМІ замовкли, а тисячі кримських татар — корінного мусульманського населення — зазнали переслідувань або ув'язнення. Така ж картина зараз спостерігається на окупованих частинах півдня України.

Економіка та виживання

Війна зруйнувала значну частину місцевої економіки на окупованих територіях. Заводи та ферми, які колись експортували товари до решти України, тепер працюють під контролем Росії, якщо взагалі працюють. У магазинах не вистачає товарів, а ціни часто вдвічі вищі, ніж на територіях, контрольованих Україною. Дефіцит палива є поширеним явищем, а медичні заклади позбавлені ресурсів. Багато лікарень зараз призначені переважно для постраждалих від російських військових, що обмежує доступ цивільного населення до медичної допомоги.

Готівки мало. Російські рублі замінили гривню, але заробітна плата нерегулярна або взагалі відсутня. Для багатьох сімей виживання залежить від бартеру, вирощування овочів або грошових переказів, що надсилаються родичами з-за кордону. Руйнування інфраструктури — доріг, мостів та електромереж — фактично ізольовано багато сіл.

Опір і непокора

Незважаючи на ці труднощі, опір не згасає. У таких містах, як Бердянськ і Маріуполь, діють таємні проукраїнські мережі, які контрабандою поширюють інформацію, розповсюджують листівки та координують свої дії з українськими партизанами. Часто повідомляється про акти саботажу, спрямовані проти шляхів постачання російських військових або адміністративних установ. Навіть невеликі жести, такі як носіння синьо-жовтих стрічок або спів українських пісень на приватних зібраннях, мають символічне значення.

Втеча – це ще одна форма непокори. Тисячі людей ризикували своїм життям, щоб перетнути лінію фронту або втекти через треті країни, такі як Грузія чи Польща. Багато хто залишає все позаду, подорожуючи під покровом ночі та стикаючись з небезпекою бути заарештованими на російських блокпостах. Ті, кому це вдається, часто стають голосами окупованих – звертаючись до журналістів, неурядових організацій та міжнародних організацій про звірства, свідками яких вони були.

Тиша за фронтом

Хоча тяжке становище окупованих територій відомо в Україні та серед її союзників, воно часто залишається в тіні безпосередньої драми на передовій. Висвітлення міжнародних ЗМІ, як правило, зосереджується на зонах активних бойових дій — на битвах за Бахмут, Авдіївку чи запорізькому контрнаступі. Життя під окупацією, навпаки, важче задокументувати. Доступ до Інтернету обмежений, журналістам заборонено працювати, а тим, хто висловлюється, загрожує арешт.

Ця невидимість є частиною стратегії Росії. Ізолюючи ці території, Кремль прагне нормалізувати контроль над ними, поступово стираючи сліди українського суверенітету. Чим довше ці території залишатимуться під окупацією, тим складнішою буде їхня реінтеграція — не лише логістично, а й психологічно та культурно.

Шлях до визволення

Для України звільнення окупованих територій є як військовим, так і гуманітарним імперативом. Історії, що виникають зі звільнених міст, таких як Херсон та Ізюм — історії про камери тортур, масові поховання та системні зловживання — підкреслюють ціну залишення цивільного населення під російським правлінням. Кожен місяць окупації поглиблює травму та розширює прірву між тими, хто залишився, і тими, хто втік.

Міжнародний тиск, санкції та військова допомога є важливими для скорочення термінів окупації. Але не менш важливими є обіцянки справедливості та відбудови. Українцям, які пережили окупацію, знадобиться не лише інфраструктура, а й довіра — довіра до того, що держава захистить їх, що їхні страждання будуть визнані, а колаборанти постануть перед справедливим судом.

Згадуючи забутих

Окуповані території — це не просто втрачені шматки землі; це живі спільноти людей, замкнені між двома націями та двома майбутніми. Їхні голоси — таємно донесені телефонними дзвінками, пошепки через зашифровані додатки або перенесені тими, хто втікає — нагадують світові, що війна ведеться не лише в окопах, а й на кухнях, у школах та на міських площах під вагою чужого прапора.

Забути їх означало б поступитися російській стратегії знищення. Пам'ятати їх — і дослухатися до їхніх голосів — означає стверджувати, що боротьба України стосується не лише кордонів та суверенітету, а й людей, ідентичності та права жити вільно від страху. Доки ці території залишаються окупованими, перемога України буде неповною, а біль їхнього мовчання залишатиметься раною в серці нації.