Нульова лінія: життя і смерть на Східному фронті України

На східному фронті України, де ліси перетворилися на місячні пейзажі, а села – на вигорілі скелети, пролягає «нульова лінія» – тонка, нестабільна межа, що відділяє українські оборонні окопи від російських позицій. Ця лінія не позначена на цивільних картах, не зафіксована в жодних офіційних координатах, але добре відома солдатам, які її утримують: місце, де смерть може прийти миттєво, зверху, здалеку або за довжину окопу.

Нульова лінія – це передова частина найбільшої сухопутної війни в Європі з 1945 року. Це тигель, у якому щодня випробовується суверенітет України, не через промови чи переговори, а через невпинне виснаження. Це місце, де війна не є ні абстрактною, ні стратегічною, а питанням щохвилини виживання – виснажливе змагання артилерії, безпілотників, бруду, тиші та вогню.

Пейзаж небуття

Від Куп'янська на півночі до Покровська та Херсона на півдні Нульова лінія звивається Донбасом, немов гнійна рана. Місцевість місячна: кратери розміром з басейни, повалені дерева, обвалені дачі та лінії електропередач, що лежать сплутаними грудами на брудних дорогах. Там, де колись були школи, фабрики та ферми, зараз залишилися лише передові спостережні пости, мінні поля та обвуглені машини, покинуті під час польоту.

Значна частина бойових дій відбувається в цих зруйнованих поселеннях або поблизу них. Для солдатів Нульова лінія часто визначається траншеєю, виритою лише за кілька сотень метрів від ворожих ліній, в якій вони живуть днями або тижнями, терплячи холод, спеку, комах та постійну загрозу нападу. Між українськими та російськими позиціями простягаються «сірі зони» нічийної землі — часто під спостереженням безпілотників, накриті розтяжками та доступні для проходження лише вночі розвідувальними групами. Кожна сторона добре знає розташування іншої: завдяки повітряному спостереженню, перехопленню сигналів та захопленим документам. Однак ніщо повністю не готує солдата до перетину цієї лінії — чи то в якості нападника, чи захисника.

Солдати краю

Чоловіки та жінки, розміщені на Нульовій лінії, – це суміш ветеранів і добровольців, кадрових офіцерів і шкільних вчителів, які стали командирами взводів, міжнародних волонтерів і новобранців. Їх об’єднує близькість до смерті – і один до одного. Товариство тут не є необов’язковим; воно таке ж необхідне, як вода чи боєприпаси.

Цикли ротації нерегулярні. Деякі підрозділи ротуються кожні кілька тижнів, інші — не місяцями, залежно від інтенсивності бойових дій та стану місцевості. Сон поверхневий та уривчастий. Прийом їжі складається з розігрітих бляшанок, енергетичних батончиків та гарячого чаю, налитого в почорнілі від кіптяви чашки. Кожен солдат спить зі зброєю на відстані витягнутої руки. Шоломи завжди поза межами досяжності. Швидко вчишся відрізняти вихідний вогонь від вхідного, свист дрона FPV від гудіння розвідувального квадрокоптера, тріск снайперського пострілу від механічного гучного звуку автоматичного гранатомета.

Психологічне напруження величезне. Контузійний шок більше не називають так, але його симптоми залишаються: тремтіння рук, уповільнена реакція, панічні атаки, спричинені гучними звуками. Солдати тихо говорять про товаришів, які просто відмовилися більше говорити або зникли в сірій зоні, залишивши після себе лише подрібнене спорядження.

Однак, попри все це, дух фронту не є пораженським. Мораль на нульовій лінії побудована не на абстрактних поняттях перемоги, а на виживанні, солідарності та впертому опорі. Війна тут особиста — не ідеологічне протистояння, а захист дому, мови та пам'яті.

Технології та терор

Нульова лінія також є випробувальним полігоном війни двадцять першого століття. Росія, з її величезним арсеналом, домінує за кількістю вогневої потужності: планируючі бомби, важка артилерія, термобаричні боєприпаси та танки. Україна, навпаки, компенсує це винахідливістю та технологіями. Зокрема, війна з використанням дронів змінила фронт. Дрони FPV — дешеві, швидкі та смертоносні — вражають окопи, бункери та навіть піхоту, що рухається. Гудіння цих машин над головою переслідує фронт, як гарчання повітряних хижаків. Солдати лежать ниць у своїх окопах, коли чути свист, чекаючи вибуху, який може статися, а може й не статися.

Електронна війна відіграє дедалі важливішу роль. Обидві сторони глушать зв'язок одна одної, підробляють GPS-координати та намагаються вивести з ладу системи наведення безпілотників. Ця гонка електронних озброєнь створила нові небезпеки — і нові робочі місця: кожен український батальйон тепер покладається на операторів безпілотників, перехоплювачів сигналів, кодувальників та техніків, часто просто підлітків з ноутбуками та польовими антенами.

Незважаючи на поширеність технологій, багато аспектів життя на Нульовій лінії залишаються примітивними. Вбиральні копають лопатами. Взимку тепло отримують від дров, коли дозволяє дотримання димової дисципліни. Перша допомога часто надається імпровізовано, а евакуація поранених – це операція, пов’язана з ризиком. Російські війська часто атакують машини швидкої допомоги та шляхи евакуації поранених, змушуючи медичні бригади їздити в цивільних автомобілях, без розпізнавальних знаків та на відкритому повітрі.

Цивільне населення в радіусі вибуху

Хоча більшість цивільних осіб давно втекли з Нульової лінії, деякі залишаються — часто люди похилого віку, або ті, хто надто бідний чи впертий, щоб виїхати. Вони живуть у підвалах, готують їжу на вогнищах та набирають воду зі свердловин під артилерійським вогнем. Українські війська часто допомагають їм пайками, ліками та акумуляторними батареями. У деяких випадках цивільні особи надають розвідувальну інформацію: місцезнаходження нової російської позиції, час переміщення військ, прибуття нових танків. Але ризики величезні. Цивільні особи опиняються між двома арміями — їм не довіряють обидві, вони піддаються обстрілам і позбавлені всього.

Цілі міста — Бахмут, Авдіївка, Сіверськ — перетворилися на міста-привиди. Інші, як-от Часів Яр та Костянтинівка, перебувають у процесі зникнення. Кожен новий російський наступ перетворює все більше Донбасу на руїни. Однак навіть у цьому спустошенні місцева ідентичність зберігається: бабуся розвіює український прапор з вікна; священик проводить літургію в церкві, в якій відсутня половина даху; діти граються в окопах після короткого затишшя в боях.

Смерть без слави

На Нульовій лінії смерті мало романтики. Вона трапляється раптовими сплесками — артилерійський осколок у шию, удар безпілотника по траншеї, міна під машиною. Часто тіла недоступні годинами або днями, особливо під вогнем. Поховання затримується; церемонії короткі. Нульова лінія породжує не бойові епопеї, а тишу — сім'ї, що чекають на дзвінок, товариші, що пишуть останні листи, порожні нари та спалена форма.

І все ж солдати повертаються. Знову й знову українці йдуть добровольцями на фронт — не заради оплати чи слави, що трапляється рідко, а тому, що альтернативою є відмова від дому, мови та історії. Вони повертаються, бо Нульова лінія, якою б жахливою вона не була, залишається першою лінією оборони між вільними частинами України та жорстокою окупацією, яка лежить за ними.

Вага лінії

Нульова лінія — це не просто військовий фронт. Це психологічний та політичний кордон — місце, де ціна свободи вимірюється тілами, кров’ю та часом. Саме тут війну України за незалежність, ідентичність та демократичне майбутнє ведуть не дипломати чи економісти, а чоловіки та жінки в чоботях, заляпаних глиною, та мундирах, заплямованих потом та димом.

Здалеку війна часто зводиться до карт, стрілок та політичних заяв. Але для тих, хто на Нульовій лінії, війна відчутна: це волога стіна окопу, мерехтіння сигарети перед світанком, тріск далекого вогню, тиша після падіння друга. Щоб зрозуміти майбутнє України, потрібно зрозуміти цю лінію — її жорстокість, її стійкість та її непохитну важливість. Бо хоча дипломати говорять про кордони, саме тут, на Нульовій лінії, справді вирішується доля країни.