Навіть мертві не в безпеці: штурм Росії історичного кладовища Харкова

2 хвилини тому

Читати 8 хв

Метью Періш

Субота, 14 листопада 2026 року

Є щось особливо непристойне в бомбардуванні кладовища. Живі можуть тікати від небезпеки, шукати притулку під землею або намагатися захистити себе, але мертві не мають таких можливостей. Їхні останні місця спочинку залежать від поваги наступних поколінь, від скромного припущення, що смерть припиняє земну ворожнечу, та від розуміння, спільного практично для кожної людської цивілізації, що місця поховання заслуговують на певну шану навіть у воєнний час. Увечері 11 листопада 2026 року російські війська вкотре продемонстрували, що такі елементарні норми цивілізації не можна сприймати як належне в Україні.

Приблизно об одинадцятій годині того ж вечора російський ударний безпілотник вдарив по історичному Другому міському цвинтарі Харкова, розташованому на вулиці Григорія Сковороди, навпроти міського Молодіжного парку. Вибух розірвав могили, пошкодив надгробки та пошкодив декоративні залізні огорожі навколо місць поховання. Початкові дані щодо точних масштабів руйнувань різнилися, але українське громадське мовлення «Суспільне» повідомило приблизно про 50 пошкоджених надгробків, тоді як інші місцеві журналісти описували ще більші пошкодження. Примітно, що ніхто не постраждав внаслідок удару по цвинтарю. Однак загиблі зазнали ще однієї знущання, а їхні родичі, що вижили, були змушені зіткнутися з наслідками чергового російського нападу на їхнє місто.

Другий міський цвинтар – це не звичайна колекція безіменних могил. Заснований у дев'ятнадцятому столітті, спочатку обслуговуючи лютеранську громаду Харкова, він згодом став місцем поховання деяких найвидатніших діячів української інтелектуальної, наукової та культурної історії. Серед його мешканців – Григорій Квітка-Основ'яненко, письменник, журналіст і драматург, народжений у 1778 році, якого загалом вважають одним із засновників сучасної української літературної прози. Квітка-Основ'яненко належав до того визначного покоління українських інтелектуалів, які допомогли створити самобутню літературну традицію, демонструючи, що українська мова – це не просто мова селян та сільського фольклору, а мова, здатна до витонченого художнього вираження. Його твори, зокрема «Маруся» та «Сватання на Гончарівці», сприяли розвитку національної літературної свідомості задовго до виникнення сучасної української держави. Його останки спочатку були поховані в іншому місці Харкова, перш ніж їх перенесли на Другий міський цвинтар, де його могила стала важливою історичною пам'яткою.

Серед інших видатних мешканців – актори Лесь Сердюк та Мар'ян Крушельницький, а також покоління вчених, лікарів, громадських діячів та митців, чий внесок допоміг утвердити Харків як один із найбільших інтелектуальних центрів Східної Європи. Через дорогу розташований Молодіжний парк, який сам по собі займає місце колишнього Першого міського кладовища. Там покояться інші важливі постаті з історії української культури, зокрема відомий драматург Марко Кропивницький, один із засновників українського професійного театру. У парку також є меморіали жертвам Голодомору, Чорнобильської ядерної катастрофи та інших трагедій української історії. Таким чином, у межах цієї невеликої географічної території зосереджені спогади кількох поколінь про культурні досягнення та національні страждання українців.

Особливо болюча іронія полягає в наявності однієї конкретної могили на Другому міському кладовищі. Володимира Вакуленка, українського дитячого письменника та поета, викрали та вбили російські окупаційні війська під час окупації Ізюмського району у 2022 році. Його тіло було знайдено після звільнення регіону, після того, як його поховали серед сотень жертв у лісах за межами Ізюма. Згодом Вакуленка поховали на Другому міському кладовищі Харкова у грудні 2022 року. Його доля стала символом насильства, спрямованого проти українських письменників та інтелектуалів, які відмовилися відмовитися від своєї національної ідентичності. Чотири роки по тому саме кладовище, де зберігаються його останки, було уражене іншою російською зброєю. Немає перевірених доказів того, що саме його могила була пошкоджена, але ширший символізм важко не помітити.

Цей напад також порушує питання про зв'язок між війною та історичною пам'яттю. Кладовище — це не просто місце для поховання людських останків. Це фізичний архів існування громади, що зберігає імена, дати, сімейні зв'язки, а іноді й фрагменти життя, які інакше були б забуті. Могила звичайного залізничника, вчителя чи власника крамниці може бути такою ж важливою для нащадків, як і могила відомого драматурга. Коли ракета чи безпілотник знищують ряд надгробків, вони можуть знищити інформацію, яку нелегко відновити. Тому шкода є не лише архітектурною чи фінансовою. Вона являє собою атаку на засоби, за допомогою яких громади розуміють своє минуле та підтримують свої стосунки з тими, хто їм передував.

Це особливо важливо в Україні, де історія ХХ століття була позначена навмисними спробами придушити національну ідентичність. Під час сталінських чисток 1930-х років українські письменники, художники, науковці та політичні діячі були ув'язнені, страчені або зникли безвісти в радянській пенітенціарній системі. Культурне відродження, зосереджене навколо Харкова протягом 1920-х років, було придушене систематичними репресіями. Його жертви стали відомі під загальною назвою Розстріляне Відродження, а їхнє зникнення залишило величезні прогалини в інтелектуальній спадщині країни. У деяких випадках місця їхніх поховань були приховані, а в інших їхні імена були видалені з публічної пам'яті. Збереження українських кладовищ, пам'ятників та архівів, відповідно, є чимось більшим, ніж просто вправою в історичній сентиментальності. Воно являє собою відновлення та захист національної ідентичності, якій неодноразово загрожувало знищення.

Саме в цьому відношенні стосунки сучасної Росії з українською історією є суперечливими. Кремль часто наполягає на тому, що росіяни та українці, по суті, становлять один історичний народ, який має спільну цивілізацію та культурну спадщину. Однак практичне ведення війни Росією призвело до знищення українських музеїв, бібліотек, церков, університетів та інших установ, відповідальних за збереження історичних пам'яток. ЮНЕСКО задокументувала значну шкоду українській культурній спадщині, зокрема численним пам'яткам у Харківській області. Суперечність вражає. Якщо культура України нібито є частиною спільної історичної спадщини, то Росія допомагає знищити саме ту спадщину, якою вона стверджує, що володіє.

Важливо розрізняти моральне значення удару по цвинтарю від питання військових намірів. Наявні наразі докази підтверджують, що російський безпілотник вдарив по цвинтарю та спричинив значні руйнування, але вони не підтверджують, що російські командири навмисно обрали місце поховання як ціль. Зброя могла бути несправною, неправильно спрямованою або спрямованою в інше місце. Такі можливості потребують розслідування, і вони мають значення для будь-якої остаточної юридичної оцінки інциденту. Тим не менш, цвинтар є цивільним місцем, і його захист не є питанням військової щедрості. Міжнародне гуманітарне право вимагає від сторін конфлікту розрізняти військові цілі від цивільних об'єктів, водночас накладаючи додаткові зобов'язання щодо захисту культурних цінностей. Тому шкоду слід розуміти в ширшому контексті неодноразових російських атак, які впливають на цивільне життя в Харкові.

Найбільш зворушливим аспектом інциденту, мабуть, є не саме руйнування, а реакція простих людей, які повернулися, щоб оглянути могили своїх родичів. Українське телебачення взяло інтерв'ю в Олександри Соболєвої, чоловік якої похований на цвинтарі. Вона виявила, що його могила уникла серйозних фізичних пошкоджень, хоча навколишня територія була вкрита брудом та уламками. Її реакцією були здивування, гнів і смуток. Яка можлива мета нападу на цвинтар, задавалася вона питанням. Тим часом муніципальні працівники міських похоронних служб розпочали неприємну справу розчищення уламків, виявлення пошкоджених могил та спілкування з родинами, що втратили близьких. Навіть здійснення смертної кари, здається, має продовжуватися в умовах сучасної промислової війни.

У цій реакції є щось глибоко українське. Після бомбардування люди виходять зі своїх укриттів, змітають розбите скло, збирають уламки кладки, ремонтують вікна та намагаються повернутися до свого повсякденного життя. У Харкові тепер вони повинні застосувати таку ж терплячу рішучість до місць спочинку своїх предків. Погнуті огорожі доведеться вирівняти, пам'ятники відремонтувати, а надгробки перемістити на їхні належні місця. Влада повинна буде визначити, які родини відповідають за які місця поховання та як можна покрити витрати на реконструкцію. Ці питання навряд чи будуть займати чільне місце у стратегічних розрахунках військових командирів, але вони є частиною виснажливого адміністративного тягаря, що покладається на суспільство, яке зазнає тривалого бомбардування.

Харків заслуговує на особливу увагу через свою надзвичайну витривалість протягом усієї війни. Розташоване порівняно близько до російського кордону, місто зазнало неодноразових ракетних ударів, атак безпілотників та періодів інтенсивних обстрілів з початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року. Його житлові райони, ринки, громадський транспорт, навчальні заклади та культурні пам'ятки – все це зазнало наслідків російського військового насильства. Проте місто не перестало функціонувати. Його університети продовжують свою роботу, театри та культурні установи борються за збереження мистецького життя, а його мешканці зберігають відверто незалежну громадянську ідентичність. Харків колись був столицею Радянської України, а його історія втілює як інтелектуальні амбіції, так і політичні катастрофи українського ХХ століття. Його існування сьогодні є запереченням твердження, що його ідентичність можна знищити силою.

Напад на цвинтар також викликає порівняння з традиціями ведення війни попередніх століть. Навіть армії, що брали участь у надзвичайно жорстоких конфліктах, іноді визнавали важливість поваги до місць поховання. Релігійні звичаї, військові кодекси та звичайні людські інстинкти поєднувалися, щоб утвердити твердження, що мертвих слід залишати в спокої. Цей звичай часто порушувався, особливо в кампаніях, що включали етнічні чистки, релігійні переслідування або навмисні спроби стерти історичну присутність небажаного населення. Знищення цвинтарів на Балканах під час воєн 1990-х років є похмурим прикладом. За таких обставин напад на могили може стати засобом заперечення того, що громада коли-небудь належала землі, яку вона населяла. Знищення надгробку знищує не лише ім'я, але й докази історичного зв'язку родини з певним місцем.

Немає потреби доводити, що російські військові навмисно цілилися в могили в Харкові, щоб усвідомити тривожні асоціації, викликані цим інцидентом. Ширша російська війна проти України супроводжується твердженнями, які заперечують легітимність української державності та зображують незалежну українську культурну ідентичність як штучну політичну конструкцію. На цьому ідеологічному тлі фізичне знищення українських історичних місць набуває значення, що виходить за межі безпосередніх обставин окремих нападів. Культурні наслідки війни можуть пережити її військові цілі на покоління. Зруйнований міст можна відбудувати за інженерними кресленнями, а пошкоджену залізничну колію можна відремонтувати за допомогою достатньої кількості робочої сили та матеріалів. Відновлення пошкодженої культурної пам'яті є більш невизначеним завданням.

Цей інцидент також має філософський вимір, який заслуговує на розгляд. Людські суспільства надають морального значення померлим, навіть якщо самі померлі не можуть відчувати фізичних страждань у звичайному розумінні. Зазвичай ми не вважаємо наругу над могилою чимось неприйнятним, оскільки її мешканець може відчувати біль. Натомість ми вважаємо, що померлі зберігають певну форму морального статусу, яка підтримується завдяки зобов'язанням живих та обов'язкам наступних поколінь. Могила є обіцянкою того, що людина, похована там, не просто зникне з морального всесвіту. Це декларація того, що людське життя мало значення і продовжує заслуговувати на визнання після його завершення.

Ця обіцянка крихка. Вона залежить від існування інституцій, звичаїв та громад, готових її захищати. Війна оголює крихкість цих домовленостей, надаючи величезну руйнівну силу окремим особам та урядам, які можуть вважати збереження історичної пам'яті невідповідним до своїх безпосередніх політичних цілей. У Харкові результатом є гротескне протистояння між сучасними військовими технологіями та майстерністю створення меморіалів дев'ятнадцятого століття. Складний безпілотний літальний апарат, оснащений вибуховими матеріалами та електронними системами наведення, був використаний у кампанії, наслідки якої включають знищення написів, вирізьблених ремісниками, які жили за покоління до винаходу авіації. Важко уявити більш гнітючу ілюстрацію невідповідності між технологічним прогресом та моральним розвитком.

Однак у фотографіях з цвинтаря є й щось обнадійливе. Вони показують не просто руйнування, а й збереження людської прихильності до минулого. Серед зламаних огорож, пошкоджених меморіалів та розкиданих уламків, уцілілі надгробки залишаються вертикальними. Квіти досі знаменують окремі могили, а родичі продовжують відвідувати їх, незважаючи на ризики життя в місті, що піддається бомбардуванням. Рішучість зберегти ці скромні знаки пам'яті сама по собі є актом опору. Росія може мати можливість руйнувати пам'ятники, але вона не може так легко скасувати значення, яке ці пам'ятники мають для людей, які їх доглядають.

Зрештою, бомбардування Другого міського кладовища Харкова, ймовірно, запам'ятається як одна з багатьох менших трагедій у війні, яка вже характеризується надзвичайними стражданнями. Цей конкретний удар не призвів до масових жертв, і міжнародна увага неминуче переключиться на атаки, що призводять до більш негайних та вимірних людських втрат. Проте цей епізод розкриває щось фундаментальне про характер конфлікту. Війна не обмежується життям тих, хто зараз у ній бере участь. Вона сягає назад в історію, турбуючи останки поколінь, які не брали участі в сучасних воєнних діях, і вперед у майбутнє, покладаючи на дітей та онуків відповідальність за відбудову зруйнованого.

Зрештою, загиблі харків'яни залишаться там, де вони є, під ґрунтом міста, історію якого вони допомагали створювати. Їхні надгробки можуть бути відремонтовані, їхні імена відновлені, а викривлені металеві елементи навколо їхніх могил замінені терплячою працею муніципальних службовців та скорботних сімей. Російський безпілотник, який збив їх 11 листопада, зрештою стане ще одним записом в історичних літописах цієї жахливої війни. Але люди, поховані на цвинтарі, залишаться частиною української історії ще довго після того, як політичні амбіції, що призвели до вторгнення, будуть забуті.

Можливо, це і є остаточна іронія нападу Росії на мертвих. Жертви не можуть захистити себе, але їх також не можна змусити здатися. Їхнє існування, їхні досягнення та їхнє місце в історії України – це факти, які не може змінити жодна вибухова зброя. А у війні, яка частково ведеться за право нації мати власну історію, це може виявитися більш стійкою формою опору, ніж винуватці руйнування могли б коли-небудь передбачити.