Львівський лорд Дракула, епілог: Відвідувач

Поїзд з Кракова прибув у сутінках, його свист луною розносився по засніжених рейках, перш ніж розчинитися в тумані. Мандрівник ступив на платформу старого львівського вокзалу, обтрушуючи іній з пальта. Він приїхав не як паломник і не як вчений, а як той, хто цікавиться красою — і історіями.

Місто постало перед ним, немов сон, запечатаний у бурштині. Ліхтарі вже були запалені, кожен з них тремтячою золотою кулею в темряві. Над дахами вимальовувалися силуети куполів і шпилів — багатошарові, складні та дивні, ніби вони належали кільком століттям одночасно.

Він ходив вулицями з блокнотом у кишені — єдина постійна звичка історика, який давно перестав вірити в привидів. Тротуар виблискував від талого снігу. Десь неподалік скрипка грала мелодію, яка звучала водночас радісно та сумно. З дверей долинав аромат кави, змішуючись із пахощами з каплиці, що проходила повз.

Коли він дістався Ринкової площі, то зупинився перед статуєю архангела, що вінчала фонтан. Під ореолом туману обличчя ангела здавалося напівживим. Мандрівник згадав рядок, який колись прочитав у напівзабутій монографії: Львів живе, бо пам’ятає. Він не міг згадати ім’я автора — лише те, що її написав професор, який зник безвісти.

З площі він почав підніматися. Дорога звивалася вгору через парк до руїн Високого Замку. Повітря ставало холоднішим, рідшим, наповненим шепотом. Іній виблискував на кожній гілці, немов подрібнене скло. Коли він досяг вершини, місто лежало під ним — океан туману та світла ліхтарів, неосяжне та мовчазне.

Він стояв там деякий час, прислухаючись. Не було чути жодного звуку, окрім повільного зітхання вітру, і все ж він міг би поклястися, що почув щось під ним — пульсацію, слабку, але рівномірну, як дихання самого міста.

Потім пролунав ще один звук, тихий, мов падаючий сніг: відлуння кроків позаду нього.

Він обернувся.

Спочатку він подумав, що це просто туман, що рухається, але ні — біля зруйнованої стіни стояв силует жінки, її плащ блідо-сірий на тлі ночі. Її обличчя було нечітким, хоча в очах, здавалося, світилося світло, яке не йшло з неба. Вона підняла одну руку на знак вітання — чи, можливо, на знак попередження.

«Добрий вечір», — невпевнено сказав він. «Ви…?»

Слова замовкли. Її не стало. Туман закружляв і змивався, немов вода над каменем.

Він зачекав ще мить, а потім ледь помітно посміхнувся, хоча й не міг сказати чому. На землі, де вона стояла, лежала єдина пелюстка троянди, примерзла до снігу. Він нахилився, щоб доторкнутися до неї, і виявив, що вона холодна, як мармур.

Коли він спустився з пагорба, міські дзвони задзвеніли — спочатку тихо, потім усі разом, наповнюючи туман звуком. Мандрівник зупинився на стежці й озирнувся. Шпилі Львова пронизували хмари, кожен з яких тьмяно сяяв крізь туман, немов кінчики великої корони.

Він дістав блокнот і написав один рядок:

Є міста, які живуть, і є міста, які мріють. Львів робить і те, і інше.

Потім він закрив книгу й продовжив спускатися до вогнів, а позаду нього, на мовчазному пагорбі, знову почав падати сніг — засипаючи всі сліди, як і завжди, зберігаючи все, чому пам'ять не наважувалася дозволити померти.