Лорд Дракула зі Львова, Розділ №8: Вічне місто

Роки минали. Пори року перегорталися, немов сторінки в книзі, яку ніхто не пам'ятав, щоб писав. Пошрамовані війною прапори імперій з'являлися та зникали, але Львів вистояв — як і завжди — спостерігаючи зі своїх шпилів очима зі скла та каменю.

Люди забули імена, але не почуття. Вони забули Луціяна Драгуля, шляхтича зниклого роду; вони забули професора Грицька, чиї твори розвіялися, як сніжинки на вітрі. Навіть історія Катерини перетворилася на легенду, яку переповідали лише дуже старі дуже молодим, пошепки перед сном. І все ж щось із цього залишилося.

Бо в сутінках, коли між дахами починав збиратися туман, місто змінювалося. Повітря ставало важким від спогадів. Дзвони дзвонили без певного порядку. Туман піднімався з невидимої Полтви і вився вулицями, немов вуаль, що натягується на обличчя сплячого. А ті, хто йшов на самоті площею Ринок чи повз Домініканський костел, клялися, що відчувають поруч чиюсь присутність — ніжну, пильну, безмежно сумну.

Місто стало таким, яким Дракула завжди хотів її бачити: живим у пам'яті.

У крипті Латинського собору, де колись вчені проводили нараду, свічки тепер горіли, не запалюючи. Їхнє світло падало на стіну, де під шарами сажі та штукатурки було виявлено фреску: чоловік у темному плащі та жінка у світлому одязі, їхні руки майже торкалися одне одного, їхні очі були спрямовані не до неба, а до міста внизу. Жоден художник не претендував на неї, і жодної дати не було знайдено, проте ті, хто бачив її, казали, що фігури ніби дихали, коли світло мерехтіло.

На землі життя тривало. Купці відчиняли свої крамниці, студенти поспішали на лекції, закохані зустрічалися під вуличними ліхтарями. Але коли ніч була тихою і туман низько зникав, можна було почути ледь чутну музику — ноти такі тихі, що, здавалося, піднімалися з самого каміння. Дехто казав, що це вітер; інші — відлуння забутих дзвонів.

А іноді, перед самим світанком, на вершині Високого Замку можна було побачити постать — жінку в сірому плащі, яка стояла там, де колись була фортеця, її погляд був спрямований у бік сплячого міста. Вона не рухалася, не говорила, а коли сходило сонце, зникала разом з туманом.

Старі кивали головами й казали, що це Катерина чергує. Молоді сміялися й називали це марновірством. Але місто знало. Вона пам’ятала.

Бо Львів завжди був містом привидів — не неспокійним, а вірним. Живі будували на кістках мертвих, а мертві, у свою чергу, благословляли живих красою. Кожна вежа, кожна арка, кожен дзвін були фрагментом тієї нескінченної розмови між минулим і сьогоденням.

З плином століть історія львівського лорда Дракули перетворювалася не на історію жаху, а на історію відданості. Він був хранителем пам'яті, охоронцем душі міста, чия любов до неї була настільки повною, що навіть смерть не могла їх розлучити.

І тому, коли з річки накочує туман, а у вікнах розмивається світло, його все ще можна відчути — гудіння під камінням, серцебиття давньої обітниці:

Цього Львів ніколи не забуде.