Заморожена імперія Путіна: чи може Україна послабити російський вплив на пострадянському просторі?
- Matthew Parish
- 3 серп.
- Читати 4 хв
Вторгнення Росії в Україну завжди було чимось більшим, ніж просто територіальним. Це кульмінація тривалого імперського проєкту: зберегти панування Москви над землями та народами, колись пов'язаними з Радянським Союзом. На думку Володимира Путіна, падіння СРСР було не кінцем імперії, а тимчасовим розколом – моментом, який потрібно повернути назад. За допомогою поєднання військового примусу, енергетичної залежності, таємних операцій та економічного залякування Путін прагнув побудувати заморожену імперію: не формальне відновлення СРСР, а неоімперську сферу контролю, загорнуту в мову традицій, пам'яті та долі.
Але імперії не руйнуються одразу. Вони розпадаються повільно, нерівномірно, а іноді криваво. Опір України, який триває вже понад десять років і посилюється з 2022 року, став найсерйознішим викликом для цього російського проекту. Відмовляючись від поглинання — військового, лінгвістичного, економічного чи психологічного — Україна не просто захищає свій суверенітет. Вона розморожує сам фундамент імперської архітектури Росії.
Тут ми досліджуємо, чи зможе непокора України послабити вплив Путіна на пострадянському просторі, і як може виглядати справді постімперська Євразія після цього.
Архітектура Замерзлої Імперії
Імперія Путіна не побудована на прапорах та колоніальних губернаторах. Це більш вільна, правдоподібна конструкція, що тримається разом на страху, залежності, історичних маніпуляціях та неявній загрозі втручання. Вона має п'ять основних стовпів:
Військове втручання: Росія застосовувала силу або погрозу її застосування майже в кожній колишній радянській республіці, яка прагнула стверджувати незалежність від впливу Москви — Грузії (2008), Україні (2014 та 2022), Молдові (Придністров'ї) та навіть Вірменії (шляхом припинення допомоги Нагірному Карабаху).
Заморожені конфлікти: Москва зберегла невирішені територіальні суперечки як важіль впливу — Південну Осетію, Абхазію, Придністров'я та донедавна Нагірний Карабах. Ці «заморожені» війни не є випадковостями, а інструментами російської політики: вони паралізують реформаторські уряди та запрошують російський арбітраж.
Енергетичний шантаж: Від газопроводів через Україну та Білорусь до експорту ядерного палива до Казахстану та Вірменії, Москва вбудувалася в інфраструктуру регіону. Енергетична залежність стала інструментом підкорення.
Ідеологія «Русского мира »: цивілізаційне твердження, що етнічні росіяни та російськомовні утворюють транснаціональну спільноту, яку Москва має як право, так і зобов'язана захищати — часто без їхньої згоди.
Економічне захоплення та корупція: Росія експортувала свою олігархічну модель управління, що гарантувало, що поступливі еліти в таких країнах, як Білорусь, Казахстан та Киргизстан, залишаються залежними від патронажу Кремля та побоюються прозорості Заходу.
Ці важелі, підкріплені м’якою силою – дипломатією православної церкви, пропагандою, зв’язками в галузі освіти – підтримують регіональну першість Росії без формальної імперії. Але вони спираються на одне головне припущення: жодна нація колишнього СРСР не зможе успішно вирватися на волю та процвітати поза орбітою Москви.
Україна як руйнівник імперії
Україна доводить хибність цього припущення. Її непокора є багатовимірною — військовою, лінгвістичною, культурною, дипломатичною та інституційною. З 2014 року, і зі зростаючою швидкістю після 2022 року, Україна проводить повну дерусифікацію своєї ідентичності. Її армія більше не навчається радянській доктрині. Її діти більше не вивчають московську версію історії. Її зовнішня політика більше не узгоджує свої амбіції з російськими інтересами.
Цей опір — не лише акт національного ствердження. Це маяк. У всіх колишніх радянських республіках за війною в Україні спостерігають з пильністю, якщо ще не з відкритим захопленням.
Якщо Україна виживе — і особливо якщо вона переможе — тоді імперія розпадеться не в теорії, а на практиці. Вона стане доказом того, що московську модель можна уникнути, що об'єднання з НАТО та ЄС можливе, і що російський вплив не є незмінним.
Ефектом такої демонстрації був би політичний динаміт.
Тріщини на периферії: реакції по всьому регіону
Війна вже почала розхитувати російську сферу.
Вірменія різко повернула на захід після пасивної позиції Москви під час нападу Азербайджану на Нагірний Карабах у 2023 році. Прем'єр-міністр Вірменії Пашинян розкритикував ОДКБ (російську відповідь НАТО) та прагнув до європейських зв'язків у сфері безпеки.
Казахстан, історично лояльний до Москви, висловив зростаюче занепокоєння. Президент Токаєв відмовився визнати анексію Донецька та Луганська, водночас поглиблюючи зв'язки з Китаєм та ЄС. Нейтралітет Казахстану підриває бачення Росії щодо поступливого Євразійського економічного союзу.
Молдова, очолювана проєвропейським президентом Майєю Санду, подвоїла зусилля щодо вступу до ЄС та почала сміливіше стверджувати себе щодо проросійського анклаву Придністров'я, оточеного проєвропейськими територіями та схильного до поступового розпаду.
Грузія, попри внутрішньополітичний регрес, залишається домівкою для потужного громадянського суспільства, яке вважає справу України своєю власною. Спогади про 2008 рік не згасли.
Білорусь, останній справжній васал Путіна, стає дедалі нестабільнішою. Залежність Лукашенка від підтримки Кремля перетворила Мінськ на військову анексію Росії, але також і на потенційну перешкоду.
Навіть республіки Центральної Азії, які довго перебували в економічних та безпекових обіймах Москви, непомітно диверсифікували свої партнерства — з Пекіном, Анкарою, Брюсселем та країнами Перської затоки.
Жодна з цих держав відкрито не порвала з Росією. Але всі вони підстраховані. І це саме по собі знаменує собою глибокий зсув.
Чому Імперія витримала — і чому вона може ні
Прикладу України недостатньо. Заморожена імперія існує, тому що:
Росія має найбільшу та найжорстокішу армію в регіоні;
Еліти в пострадянських столицях часто особисто виграють від співпраці з Росією;
Багато суспільств вразливі до дезінформації та економічного примусу;
Захід залишається обережним у підтримці цих держав, боячись спровокувати подальшу нестабільність.
Але всі імперії існують доти, доки вони більше не можуть цього зробити. Якщо Росія зазнає поразки — військової, економічної чи моральної — в Україні, тоді її аура неминучості руйнується.
Насправді, російська імперія вже порожня. Її підтримує не віра, а страх.
Роль Заходу у відлизі
Захід має вирішити: чи підтримуватиме він перемогу України як стратегічний інструмент деколонізації, чи просто як операцію стримування? Якщо Україна озброєна лише настільки, щоб витримати, а не перемогти, то послання пострадянському світу зрозуміле: непокора приносить страждання, а не свободу.
Але якщо Україна переможе — якщо вона відновить свої кордони 1991 року, процвітатиме як демократія та вступить до Європейського Союзу — тоді вона стане геополітичним прецедентом. Цей успіх пошириться по всій Євразії.
Для цього Захід повинен:
Забезпечити довгострокове військове домінування України;
Прискорити інтеграцію в західні політичні та економічні інституції;
Інвестувати в боротьбу з корупцією, громадянське суспільство та свободу ЗМІ в усьому регіоні;
Ставтеся до деколонізації як до стратегічної мети, а не просто до академічної примітки.
Розплавлення імперії
Імперії заморожують майбутнє. Вони кальцифікують кордони, ідентичності та долі. Заморожена імперія Путіна прагне позбавити Україну та її сусідів права обрати інший курс. Але заморожені речі крихкі. Коли настає відлига, вони тріскаються.
Україна – це спека. Її опір пропалює фасад непереможності. Кожне звільнене село, кожен удар безпілотника, кожна директива ЄС, імплементована в українське законодавство, руйнує ілюзію імперської сталості.
Чи розтане імперія, чи розпадеться, її час добігає кінця. Україна, за допомогою своїх союзників, зрушила історію з мертвої точки. А історія, колись зігріта мужністю, більше не завмирає.
