З Грузії до Харкова: Людмила Гвенетадзе та все життя волонтерства

Метью Періш

Понеділок, 2 листопада 2026 року

«Львівський вісник» бере інтерв’ю у грузинки, яка втекла від однієї війни, зробила Україну своїм домом і присвятила майже два десятиліття допомозі переміщеним особам та збіднілим через іншу.

Існує особливий вид трагедії, властивий людям, які пережили не одну війну. Уникнувши першої, вони облаштовуються деінде, будують нове життя і поступово починають вважати свою нову країну своїм домом. Потім насильство знову наздоганяє їх. Для Людмили Гвенетадзе, грузинки, яка прожила в Харкові 36 років, це не абстрактне філософське твердження. Це історія її життя.

Людмила Гвенетадзе — давня волонтерка Харківського волонтерського центру, організації, яка з 2007 року допомагає вразливим людям на сході України. Вона працює з переміщеними сім'ями, людьми з інвалідністю, збіднілими матерями та тими, чиє життя було спустошене постійними нападами Росії на українські міста. Вона — одна з тих надзвичайних людей, чий внесок у воєнні зусилля України полягає не в носінні гвинтівки чи управлінні дроном, а в забезпеченні їжею, одягом, ліками та емоційною підтримкою, без яких суспільство, що зазнає тривалої війни, може зрештою розвалитися.

«Львівський вісник» взяв інтерв’ю у Гвенетадзе 1 листопада 2026 року шляхом письмового обміну інформацією російською мовою, мовою, якою вона обрала для розповіді про свій досвід. Її відповіді були перекладені англійською мовою та злегка відредаговані для ясності та читабельності, зберігаючи при цьому суть та характер її слів. Результатом розмови є надзвичайно особистий погляд на стосунки між Грузією та Україною, повсякденну роботу гуманітарних організацій у Харкові та надзвичайну стійкість людей, які зробили допомогу іншим своїм життєвим покликанням.

Дитинство, розділене між Росією, Грузією та Абхазією

Особиста історія Гвенетадзе починається несподівано. Вона народилася в Читі, місті у східному Сибіру, за тисячі кілометрів від грузинської батьківщини, з якою вона себе ототожнює. Її родина переїхала до Грузії, коли вона була ще маленькою, спочатку оселившись у Ткібулі, рідному місті її батька, Автанділа Силовановича Гвенетадзе.

Згодом вони переїхали до Приморського, що в Гальському районі Абхазії, регіону, який став одним з головних театрів насильницького розпаду Радянського Союзу. Історія Абхазії складна, вона включає конкуруючі національні ідентичності, сепаратистські прагнення, етнічні переміщення та послідовне втручання Росії. Однак для Гвенетадзе ці історичні процеси невіддільні від руйнування її родини та втрати будинку, де вона провела дитинство.

«Я народилася в Читі, в Росії», – пояснила вона. – «Коли ми були маленькими, нас забрали до Грузії. Тому Грузія – моя батьківщина. Деякий час ми жили в Ткібулі, звідки родом мій батько, а потім переїхали до Гальського району Абхазії».

Грузино-абхазький конфлікт переріс у повномасштабну війну в 1992 році після зростання напруженості в останні роки існування Радянського Союзу. Конфлікт досяг кульмінації в 1993 році поразкою грузинських військ в Абхазії та масовим переміщенням етнічних грузинів. Роль Росії була складною і включала військову, політичну та матеріальну підтримку абхазьких сепаратистів, хоча війна також мала важливі місцеві причини та учасників. У 2008 році чергова російсько-грузинська війна закріпила військову присутність Москви в Абхазії та Південній Осетії, територіях, міжнародно визнаних частиною Грузії.

Гвенетадзе згадує послідовні конфлікти як епізоди тривалої національної катастрофи. Вона називає насильство 1989 та 1990 років, війни в Абхазії та російське втручання 2008 року частинами одного й того ж історичного досвіду. Її спогади включають розповіді родичів про радянські репресії в Тбілісі, де війська жорстоко розігнали демонстрантів у квітні 1989 року, вбивши мирних жителів та залишивши тривалий шрам у грузинській національній свідомості.

«Мої батьки померли», – розповіла вона «Львівському віснику». «Моя сестра втекла до родичів у Тбілісі. Я поїхала до Харкова, в Україну».

Їй було лише чотирнадцять, коли вона приїхала до Харкова, де вступила до професійно-технічного училища номер шостий на навчання за спеціальністю інспектор з контролю якості. Згодом вона працювала на заводі імені Малишева, одному з найважливіших промислових підприємств України та давньому центрі виробництва бронетехніки.

Хронологія втрат її родини та її від'їзду з Грузії потребує подальшого уточнення, зокрема тому, що різні конфлікти, які вона описує, відбувалися протягом кількох десятиліть. Тим не менш, суттєве значення її розповіді зрозуміле. Її роки становлення були сформовані переміщенням, втратою близьких та досвідом пошуку притулку в країні, яка спочатку не була її рідною.

Доброта незнайомців

Історію Гвенетадзе особливо вражає пояснення, яке вона дає, чому стала волонтеркою. Вона почала свою гуманітарну роботу не через політичну ідеологію, призначення в установу чи раптовий ентузіазм до благодійної діяльності. Вона почала, тому що, коли була молодою та вразливою, їй допомагали інші люди.

«Коли я приїхала до Харкова у чотирнадцять років, волонтери допомогли мені з одягом, взуттям та ліками», – згадала вона. «Ось чому я сама почала волонтерити. Я працювала з різними організаціями, і я працюю у Харківському волонтерському центрі майже двадцять років».

У цьому поясненні є потужна моральна простота. Хтось допоміг їй, коли вона потребувала допомоги, і вона вирішила, що належним чином присвятити своє життя допомозі іншим. В епоху, коли благодійні організації іноді переймаються стратегіями збору коштів, брендингом установ та бюрократичними вимогами міжнародних донорів, варто пам’ятати, що основний імпульс до волонтерства може бути таким же простим, як вдячність.

Її розповідь також ілюструє характерну рису українського громадянського суспільства. Мережі взаємодопомоги не виникли раптово в лютому 2022 року, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення. Вони існують десятиліттями, часто функціонуючи зі скромними ресурсами та незначним міжнародним визнанням, підтримуючись людьми, які з власного досвіду розуміють, що означає нічого не мати.

Співпраця Гвенетадзе з Харківським волонтерським центром поміщає її в цю довшу традицію. Це традиція, в якій допомога іншим людям стає не просто епізодичною благодійною діяльністю, а постійною частиною особистості.

Харківський волонтерський центр

Організація, з якою Гвенетадзе працює майже двадцять років, сама по собі є цікавою установою. Харківський волонтерський центр був заснований у квітні 2007 року, задовго до повномасштабного вторгнення Росії та, власне, до початку війни на сході України у 2014 році. Це некомерційна громадська організація, яку очолює Світлана Сітник, чия робота розвинулася від заохочення молодіжного волонтерства та допомоги малозабезпеченим групам до широкої програми гуманітарної допомоги, соціальної інтеграції та підтримки людей, постраждалих від війни.

Згідно з опублікованими даними, організація надала допомогу понад 90 000 людей з лютого 2022 року, мобілізувала понад п'ятдесят волонтерів та реалізувала понад тридцять проектів. Це власні дані організації, але вони дають певне уявлення про масштаби її діяльності. Центр також розвинув інституційні партнерства, включаючи проекти, що підтримуються структурою «ООН Жінки» та Жіночим фондом миру та гуманітарної допомоги, підтримуючи при цьому місцеві зв'язки, які дозволяють гуманітарній допомозі досягати людей, яких інакше можна було б ігнорувати.

Робота організації виходить за рамки розподілу гуманітарної допомоги. Вона розробила програми, пов'язані з безпекою жінок, гендерною рівністю, участю молоді та інтеграцією вразливих груп у життя громади. Ці програми відображають той факт, що гуманітарні кризи – це не просто нестача матеріальних благ. Вони також пов'язані з руйнуванням соціальних мереж, розмиванням особистої безпеки та втратою впевненості, необхідної людям для відновлення свого життя.

Гвенетадзе описує свої обов'язки як такі, що включають головним чином розповсюдження одягу, психологічну підтримку та практичні семінари для дітей та дорослих. Вона каже, що пройшла відповідне навчання та працює разом з іншими організаціями, зокрема групами, які вона називає «Єдність та сила» та «Обійми», або «Обійми».

«Кожен день спланований», – пояснила вона. «Я співпрацюю з різними організаціями. Ми допомагаємо людям з інвалідністю, внутрішньо переміщеним особам, Збройним силам України та всім, хто цього потребує. Ми надаємо психологічну допомогу, їжу, одяг, взуття та ліки».

На прохання описати свою конкретну роль, вона відповіла:

«Я відповідаю за сектор одягу та психологічну підтримку. У нас є сертифікати про проходження навчання, і ми організовуємо семінари для дітей та дорослих».

Розрізнення між матеріальною та психологічною допомогою є особливо важливим. Людині, яка втекла від бомбардування, може знадобитися зимове пальто, але їй також може знадобитися запевнення, що її не покинули. Переміщеній дитині може знадобитися їжа та притулок, а також можливості брати участь у звичайних дитячих заходах. Гуманітарна допомога є найефективнішою, коли вона визнає, що люди мають емоційні та соціальні потреби, а також фізичні.

Люди, що стоять за статистикою

На запитання, хто найбільше потребує допомоги, Гвенетадзе називає внутрішньо переміщених осіб, матерів з великими сім'ями та людей з інвалідністю. Це одні з груп, найбільш вразливих до сукупних наслідків війни, особливо коли переміщення супроводжується безробіттям, хворобами або втратою сімейної підтримки.

«Я допомагаю всім, але на першому місці внутрішньо переміщені особи», – сказала вона. «Потім є багатодітні матері, люди з інвалідністю та всі інші, хто цього потребує. Мешканці Харкова та навколишнього регіону потребують ліків, їжі, засобів гігієни та одягу».

Вимоги можуть здатися елементарними, але саме їхня простота і є головним. Після років війни тисячі українців продовжують залежати від благодійних мереж у питаннях товарів, які зазвичай можна придбати в супермаркеті чи аптеці. Руйнування будинків і робочих місць, руйнування місцевої економіки та неодноразове переміщення цивільного населення створили гуманітарну кризу, яку неможливо вирішити однією доставкою товарів першої необхідності.

На запитання, чи є одна сім'я, обставини якої особливо вплинули на неї, Гвенетадзе розповіла про жінку на ім'я Людмила, яка страждає на запущений рак молочної залози.

«Усім сім’ям, яким ми допомогли, дуже не пощастило», – пояснила вона. «Ми продовжуємо працювати з ними та допомагати їм. Я особливо пам’ятаю Людмилу, у якої рак молочної залози четвертої стадії. Ми допомагали їй усім, чим могли. Її рішучість продовжувати жити була надзвичайною, і їй стало трохи легше».

Але історія не мала цілком задовільного завершення.

«На жаль, я не зміг подолати систему, щоб допомогти їй отримати необхідні документи для внутрішньо переміщених осіб, знайти житло чи пройти операцію. Це було поза моїми можливостями».

У цьому визнанні є щось особливо зворушливе. Гуманітарних працівників часто зображують як героїчних фігур, які прибувають, роздають постачання та змінюють життя людей. Реальність складніша. Волонтери стикаються з проблемами, які неможливо вирішити лише доброю волею, зокрема з бюрократичними перешкодами, неадекватним забезпеченням житлом та медичними потребами, що виходять за рамки можливостей благодійних організацій.

Обставини Людмили ілюструють межі індивідуального співчуття перед обличчям інституційних недоліків. Гвенетадзе могла б надати практичну допомогу та емоційну підтримку, але вона не обов'язково могла б переконати відповідні органи влади видати документи, виділити житло або організувати спеціалізоване медичне лікування. Чи виникли труднощі через адміністративні процедури, вимоги до участі, нестачу ресурсів чи якесь поєднання цих факторів, її розповідь не встановлює.

Тим не менш, її розчарування показове. Завдання волонтера полягає не лише в тому, щоб розподілити пожертвуване. Воно також полягає в тому, щоб зіткнутися з незручним усвідомленням того, що, як би багато він не робив, завжди знайдуться люди, чиї потреби перевищують його можливості їм допомогти.

Грузинський зв'язок

Для Гвенетадзе відносини між Грузією та Україною – це не питання дипломатичних відносин між урядами. Це відносини між народами, чия історія була сформована одним і тим самим могутнім сусідом, а досвід переміщення створив почуття взаємного обов'язку.

«Грузія та Україна – одне ціле», – сказала вона «Львівському віснику». «Україна завжди допомагала Грузії. Зараз Грузія прийняла переміщених українців, а грузинські чоловіки захищають нашу улюблену Україну, яка стала моєю другою батьківщиною. Я прожила тут тридцять шість років».

Її згадка про грузинських добровольців, які служать у Збройних силах України, є показовою. Громадяни Грузії беруть участь в обороні України з початку війни у 2014 році, деякі мотивовані власним досвідом російського військового втручання, а інші — ширшими зобов'язаннями щодо незалежності України. Грузинський легіон та інші формування, до яких залучені грузинські добровольці, стали визначними символами солідарності між двома країнами, хоча окремі грузинські бійці служать у різних військових структурах.

Політичні відносини між Грузією та Україною не завжди були однозначними. Уряд Грузії проводив більш обережну політику щодо Росії, ніж хотіли б багато українських чиновників, а внутрішня політика країни стає дедалі суперечливішою щодо питань європейської інтеграції, демократичного управління та російського впливу.

Однак, розповідь Гвенетадзе показує, що стосунки між пересічними грузинами та українцями не можна звести до позицій, зайнятих їхніми відповідними урядами. Її власне життя перетинає межі національної ідентичності таким чином, що робить звичайні категорії неадекватними. Народжена в Росії, частково вихована в Грузії та Абхазії, а більшу частину життя прожила в Україні, вона ототожнює себе як з грузинським, так і з українським досвідом національних страждань.

Той факт, що вона дала інтерв'ю російською мовою, додає цій історії ще один вимір. Російська мова залишається мовою повсякденного спілкування для багатьох мешканців Харкова, зокрема для людей, чия відданість українській незалежності є беззаперечною. Свідчення Гвенетадзе ілюструють різницю між мовою та політичними амбіціями держави, яка з нею найтісніше пов'язана.

Ця відмінність має значення в країні, де російськомовні українці зазнали величезних страждань від російської військової агресії. Мова не визначає політичної лояльності, а російську мову можна використовувати для вираження найрішучішого засудження російського імперіалізму.

Волонтерство під вогнем

Географічна близькість Харкова до Росії зробила його особливо вразливим до ракетних атак, обстрілів безпілотниками та інших видів бомбардувань. Місто роками зазнавало атак на житлові будинки, комерційні приміщення, транспортну інфраструктуру та енергетичні об'єкти. Наслідки відчувають не лише ті, хто безпосередньо постраждав або втратив близьких, а й гуманітарні організації, відповідальні за допомогу постраждалим.

«Волонтери постійно ризикують своїм життям», – зауважив Гвенетадзе.

Вона пояснює, що Харківський волонтерський центр подорожує громадами по всьому навколишньому регіону, надаючи будь-яку можливу допомогу. Вона особисто надсилає посилки по всій Україні переміщеним особам та іншим нужденним, що ілюструє географічне охоплення волонтерських мереж, які можуть бути розташовані в одному місті, але підтримувати зв'язки з бенефіціарами, розкиданими по всій країні.

«Наша організація подорожує громадами Харківської області та допомагає, де це можливо», – сказала вона. «Я надсилаю посилки по всій Україні нашим переселенцям та всім, хто потребує допомоги».

Ця робота вимагає значної логістичної організації. Пожертви необхідно збирати, сортувати, зберігати та розподіляти. Необхідно визначити бенефіціарів, оцінити їхні потреби та підібрати наявні ресурси відповідно до цих потреб. У регіоні, який зазнає неодноразових нападів, гуманітарні операції також передбачають прийняття рішень щодо особистої безпеки та ризиків, пов'язаних з поїздками до громад, що знаходяться ближче до місць бойових дій.

Однак найвражаючою особливістю опису Гвенетадзе є різноманітність людей, які беруть у ньому участь.

«У нас є волонтери, яким за вісімдесят п’ять», – пояснила вона. – «Вони шиють спідню білизну для солдатів, в’яжуть шкарпетки та камуфляжні сітки, а також діляться їжею з військовими завдяки донорам та спонсорам з-за кордону».

Образ літніх волонтерів, які шиють та в'яжуть для солдатів, є знайомим у воєнній Україні, але ця знайомість не повинна затьмарювати його значення. Це люди, які могли б обґрунтовано очікувати, що проведуть свої останні роки, насолоджуючись пенсією, але натомість присвячують свій час підтримці військової боротьби, від якої, на їхню думку, залежить виживання їхньої країни.

Їхній внесок не є лише символічним. Теплий одяг, основні особисті речі та інші предмети першої необхідності залишаються важливими для солдатів, які живуть у складних польових умовах. Цивільні волонтери допомагають заповнити прогалини, які системи військового постачання не завжди вирішують швидко чи всебічно.

Психологія витривалості

Коли Гвенетадзе запитали, як війна змінила її, вона не описала відчай чи покору. Натомість вона говорила про солідарність та дедалі безкомпромісніше почуття відповідальності.

«Роки війни зробили нас сильнішими та згуртованішими», – сказала вона. «Ми не маємо права на відпочинок. Знаючи, як наші хлопці та дівчата борються за свободу, ми не маємо права здаватися».

Це почуття часто зустрічається серед українських добровольців. Жертви, принесені солдатами на фронті, створюють потужний моральний обов'язок серед цивільного населення продовжувати підтримувати їх, навіть коли виснаження стає непереборним.

Однак у цій філософії є певна суперечність. Людям потрібен відпочинок, а тривала гуманітарна робота може призвести до психологічного виснаження, втоми від співчуття та вигорання. Переконання, що людина не має права зупинятися, може підтримувати надзвичайні зусилля, але воно також може накладати майже непосильний тягар на людей, які вже зазнали років особистих жертв.

Розповідь Гвенетадзе дає уявлення про те, як справляються з цим тягарем. Вона описує мережу організацій, які виконують різні види роботи, від ремонту будівель та забезпечення гарячим харчуванням до медичної допомоги та психологічної підтримки.

«Усе залежить від волонтерів», – сказала вона. «Кожна організація допомагає по-своєму. Деякі виконують будівельні роботи, інші забезпечують гарячим харчуванням або ліками, а ще інші пропонують психологічну допомогу».

Сила таких мереж частково полягає в їхньому різноманітті. Жодна організація окремо не може задовольнити всі гуманітарні потреби, а розподіл обов'язків між різними групами дозволяє застосовувати ресурси та досвід там, де вони найбільш корисні.

Існує також психологічна перевага колективних дій. Волонтер, який почувається безсилим перед обличчям війни, може відновити відчуття власної волі, допомагаючи іншій людині. Це не усуває травму, але може надати сенсу та структури в обставинах, які в іншому випадку здаються хаотичними.

Власна біографія Гвенетадзе свідчить про те, що цей процес розпочався задовго до нинішньої війни. Отримавши допомогу як молода переміщена особа, вона знайшла сенс у наданні аналогічної допомоги іншим. Акт волонтерства став засобом перетворення особистих страждань на практичну солідарність.

Послання до Британії

Ближче до кінця інтерв'ю Гвенетадзе запитали, що вона хотіла б сказати британським читачам та іншим міжнародним прихильникам України. Її відповідь поєднувала вдячність із наполегливим закликом до продовження гуманітарної допомоги.

«Британським та іншим іноземним організаціям я висловлюю свою найщирішу подяку, а також усім, хто продовжує нам допомагати», – сказала вона. «Усі виснажені, але ми повинні продовжувати допомагати, коли це можливо, їжею, ліками та одягом, тому що щодня невинні люди страждають від нападів на цивільну інфраструктуру. У них закінчуються палаючі будинки, і вони залишаються ні з чим».

Її опис людей, які тікають з палаючих будівель без речей, відображає повторювану гуманітарну проблему. Навіть коли служби екстреної допомоги успішно рятують мешканців, цим мешканцям може негайно знадобитися житло, одяг, ліки, документи, що посвідчують особу, та основні предмети домашнього вжитку.

Таким чином, наслідки нападу тривають ще довго після того, як полум'я загашено, а машини екстреної допомоги від'їхали. Волонтери часто беруть на себе відповідальність за задоволення цих довгострокових потреб.

Гвенетадзе також застеріг від важливості вибору надійних організацій.

«Звичайно, люди повинні допомагати організаціям, які пройшли належну перевірку», – сказала вона. «Є багато шахраїв, які нажилися на цій війні, і які продовжують це робити».

Варто серйозно поставитися до її застереження. Міжнародна щедрість створює можливості для гуманітарної допомоги, але вона також створює стимули для нечесних осіб перекручувати свою діяльність або перенаправляти пожертви. Тому донорам слід шукати докази правового статусу організації, її діяльності, фінансової підзвітності та фактичного надання допомоги.

Харківський волонтерський центр має публічно відому історію та задокументовані програми за участю міжнародних партнерів. Його офіційний вебсайт містить інформацію про його проекти, керівництво та діяльність, що дозволяє потенційним спонсорам провести принаймні початкову оцінку, перш ніж вирішити, чи робити внесок.

Заключне слово Гвенетадзе до британських читачів було особливо щедрим.

«Британці дуже сильні духом», – сказала вона. «Вони розумні, мудрі та щедрі. Я глибоко вклоняюся їм за їхню допомогу, а також усім країнам, які не покинули сильний духом народ України, нації, що складається з багатьох народів і національностей».

Її згадка про Україну як країну, що складається з різних народів та національностей, особливо доречна, якщо почути її від грузинки, яка більшу частину свого життя провела в Харкові. Національна ідентичність України ніколи не була виключно питанням етнічної приналежності. Це також громадянська ідентичність, побудована навколо спільної відданості незалежності країни та захисту її мешканців.

Значення другої батьківщини

Історія Людмили Гвенетадзе містить кілька визначальних подій пострадянського світу. Це розпад Радянського Союзу, насильство в Грузії та Абхазії, переміщення сімей, промислове життя Харкова та становлення українського громадянського суспільства як джерела надзвичайної стійкості.

Однак найважливішим аспектом її біографії може бути щось простіше. У чотирнадцять років вона приїхала до незнайомого міста та отримала допомогу від незнайомців. Вона пам’ятала цю доброту і протягом більшої частини свого дорослого життя намагалася поширювати її на інших людей.

Війни, що сформували її існування, велися за територію, суверенітет, політичну приналежність та майбутнє націй. Вона сама стала турбуватися про нагальні потреби людей: матері-переміщеної особи, яка потребує одягу для своїх дітей, людини з інвалідністю, яка намагається отримати предмети першої необхідності, літньої мешканки, яка потребує їжі, або жінки з запущеним раком, яка стикається з байдужою бюрократією.

Це не ті драматичні події, які зазвичай домінують у описах військових дій. Вони рідко з'являються у військових комюніке чи дипломатичних переговорах. Проте вони є одними з тих, що визначають, чи зможе суспільство пережити тривале насильство, не втративши своєї людяності.

Харківський волонтерський центр є частиною набагато більшої української мережі громадських організацій, робота яких стала незамінною під час війни. Його значення полягає не лише в кількості людей, яким він, за повідомленнями, допомагає, але й у безперервності його діяльності протягом майже двох десятиліть та здатності мобілізувати людей з різних поколінь та з різними середовищами.

Гвенетадзе втілює цю спадкоємність. Її гуманітарна діяльність розпочалася з вдячності за допомогу, яку вона сама отримала, і вона продовжилася крізь послідовні періоди політичної нестабільності та війни. Вона зробила Україну своєю другою батьківщиною, а її розуміння приналежності виражається не стільки в політичних деклараціях, скільки в практичній роботі з турботи про свій народ.

Є іронія в тому, що людина, яка втекла від наслідків конфлікту в Грузії, опинилася в ситуації, коли допомагає жертвам іншої війни в Україні. Але в її реакції є також щось глибоко обнадійливе. Замість того, щоб дозволити своєму досвіду викликати гіркоту чи байдужість, вона зробила його основою довічної відданості іншим.

На завершення нашого обміну репліками Гвенетадзе висловив останню думку про солідарність: «Слава Україні, слава Британії та всім, хто продовжує нам допомагати».

Важко уявити собі більш доречне завершення історії жінки, чиє життя було сформовано кількома країнами, але чий провідний принцип залишився надзвичайно незмінним. Коли інші люди страждають, вона вважає, що ті, хто може допомогти, зобов'язані це зробити.

А в Харкові, де війна продовжує втручатися в найзвичайніші аспекти цивільного життя, це переконання залишається одним із фундаментів, від яких залежить витривалість міста.

---

Метью Паріш, головний редактор «Львівського вісника». Інтерв’ю проведено шляхом письмового листування російською мовою 1 листопада 2026 року. Цитати перекладено англійською та українською мовами та відредаговано для ясності.