Життя на передовій: що потрібно людям?

Субота, 7 лютого 2026 року

Війна в Україні вступила в фазу, в якій витривалість має таке ж значення, як і маневр. Хоча увага часто зосереджується на постачанні зброї, тактиці бою та дипломатичних ініціативах, повсякденне життя у прифронтових районах розповідає більш детальну історію. Солдати та цивільне населення, які живуть та працюють поблизу місць бойових дій, стикаються з дублюючимися тисками, які неможливо вирішити лише військовими засобами. Для них роль неурядових організацій та ширшої міжнародної спільноти є не допоміжною для воєнних зусиль, а невід'ємною частиною здатності України підтримувати опір та соціальну згуртованість.

Найнагальнішою потребою залишається фізична безпека та стійкість під вогнем. Громади на передовій живуть з постійною артилерійською загрозою, спостереженням за допомогою дронів та ракетними ударами. Для солдатів це означає надійне захисне спорядження, укриття, укріплені медичні пункти та швидку евакуацію поранених. Для цивільного населення це означає укріплені підвали, доступ до систем раннього попередження та основні матеріали для зміцнення будинків, шкіл та муніципальних будівель. Міжнародна підтримка часто є найефективнішою, коли вона дозволяє місцевим суб'єктам швидко адаптуватися, постачаючи модульні укриття, генератори, протипожежне обладнання та ремонтні матеріали, які можна розгорнути без складних логістичних ланцюгів. Гнучкість, а не масштаб, часто є вирішальним фактором.

Медичне обслуговування є другою, не менш нагальною потребою. Бойова медицина для солдатів значно покращилася з 2022 року, але підрозділи передової все ще значною мірою залежать від пожертвуваних джгутів, гемостатичних пов'язок, портативного діагностичного обладнання та евакуаційних транспортних засобів. Цивільні системи охорони здоров'я в конфліктних регіонах стикаються з паралельним навантаженням. Лікарні працюють з пошкодженою інфраструктурою, перебоями з електропостачанням та виснаженням персоналу. Неурядові організації часто найкраще підходять для подолання розриву між військовими та цивільними потребами, підтримуючи навчання з надання допомоги в травмах, послуги з охорони психічного здоров'я та реабілітацію поранених. Це включає довгострокове лікування людей з ампутованими кінцівками та травмами хребта або неврологічними травмами, чиє одужання формуватиме повоєнне суспільство України так само, як і будь-який план реконструкції.

Окрім фізичних травм, криється психологічна шкода, яка непомітно накопичується. Солдати тривало переживають насильство, втрати та моральні травми. Цивільне населення переживає переміщення, втрату близьких та постійне очікування небезпеки. У прифронтових районах спостерігається зростання рівня тривоги, депресії та посттравматичного стресу, що часто посилюється обмеженим доступом до спеціалізованої допомоги. Міжнародна допомога в цій сфері має бути терплячою та культурно обґрунтованою. Короткострокових консультаційних проектів самих по собі недостатньо. Потрібна постійна підтримка українських психологів, соціальних працівників та громадських організацій, що дозволить їм будувати довіру та безперервність у місцях, де населення тимчасове, а травма триває.

Економічне виживання є ще однією критичною проблемою. Багато цивільних осіб у прифронтових районах залишаються не за власним вибором, а через необхідність, що тримає сільське господарство, транспорт, комунальні послуги та базову торгівлю під вогнем. Малий бізнес стикається з порушеними ланцюгами поставок, нестачею робочої сили та фізичним руйнуванням. Цільові гранти, механізми страхування та підтримка місцевих кооперативів можуть мати непропорційний вплив, зберігаючи засоби до існування та запобігаючи повному скороченню населення. Для солдатів економічна стабільність невіддільна від морального духу. Забезпечення опалення, доходу та доступу до послуг для сімей вдома зменшує психологічний тягар, який несуть ті, хто на передовій.

Енергетична та комунікаційна інфраструктура заслуговує на особливу увагу. Електроенергія, опалення та мобільний зв'язок – це не розкіш у зоні бойових дій. Вони є основою медичного обслуговування, командування та управління, цивільного управління та простих людських контактів. Прифронтові регіони отримують величезну користь від децентралізованих рішень, таких як генератори, акумуляторні батареї, супутниковий зв'язок та команди швидкого ремонту. Міжнародні донори часто недооцінюють цінність резервування. Забезпечення кількох невеликих систем, які можна переміщувати або замінювати, часто є ефективнішим, ніж інвестування в окремі, вразливі установки.

Координація та повага до місцевих знань залишаються вирішальними. Українське громадянське суспільство розвинуло виняткову адаптивну здатність з 2014 року, і особливо з 2022 року. Громадські організації та волонтерські мережі розуміють місцевість, соціальну структуру та ризики, що змінюються, набагато краще, ніж більшість зовнішніх учасників. Міжнародні організації є найефективнішими, коли вони першими слухають, гнучко фінансують та визнають, що потреби швидко змінюються. Жорсткі вимоги до звітності та жорсткі рамки проектів можуть ненавмисно уповільнити допомогу тим, хто її найбільше потребує.

Зрештою, гідність має значення. Як солдати, так і цивільні особи у прифронтових регіонах чинять опір наративам, які зображують їх виключно як жертв. Вони потребують партнерства, а не жалю, волі, а не благодійності. Освіта, культурне життя та громадянська участь продовжуються навіть під бомбардуваннями, і підтримка цих вимірів життя підкріплює ідею про те, що прифронтові регіони України – це не просто буфери від агресії, а живі спільноти, які варто захищати самі по собі.

Підтримуючи тих, хто живе та воює поблизу фронту, міжнародна спільнота не просто реагує на гуманітарні потреби. Вона інвестує у здатність України залишатися функціонуючим суспільством під екзистенційним тиском. Ефективність цієї підтримки вимірюватиметься не лише виживанням під час війни, а й соціальними та людськими основами, які витримають, коли гармати замовкнуть.