Життя на передовій: подорож нідерландського ветеринара Україною

Анжела Ступ , спеціальний кореспондент «Львівського вісника»

Коли перші зображення повномасштабного вторгнення в Україну досягли мого села в Нідерландах, мене вразили масштаби руйнувань. Інстинкт допомогти переміг усі вагання. Я пройшов підготовку на ветеринарного медика, а не на солдата, дипломата чи гуманітарного працівника. Однак за кілька тижнів я вже добровольцем працював у конвоях, які доставляли їжу та медикаменти до країни, що зазнає невпинних атак. Це був початок подорожі, яка вела мене вздовж і вниз по охопленій бойовими діями лінії фронту України, де моя ветеринарна підготовка була випробувана так, як я ніколи не очікував.

Тварини як рятівні круги у воєнний час

Багато сторонніх людей не усвідомлюють, наскільки тварини залишаються центральною частиною повсякденного життя в сільській місцевості України. У мирний час худоба є основою дрібномасштабних фермерських господарств. У воєнний час вона стає ще важливішою: одна корова може означати молоко для сім'ї, кінь може бути єдиним надійним засобом пересування по полях, поцяткованих вирвами від снарядів, а сторожовий собака може забезпечувати захист, коли зникли електрика, паркани чи навіть двері.

Один фермер у Харківській області, чию корову я лікував після того, як вона була поранена осколками, схопив мене за руки і сказав: «Ви врятували не лише нашу корову, ви врятували нас. Вона — наше єдине джерело молока, і без неї ми не змогли б пережити зиму».

У Донецькій області солдат на блокпосту гордо стояв поруч зі своїм собакою, коли я робив щеплення від сказу. «Вона була зі мною з самого початку», – сказав він мені. «Якби вона тут не була, я не знаю, як би я пережив цю війну. Вона підтримує мене живим, якщо не тілом, то духом».

А в Херсоні я зашивала бік коня, ураженого осколками вибуху, що стався неподалік. Молода дівчина, якій він належав, прошепотіла: «Вона моя найкраща подруга. Якщо ти врятуєш її, ти врятуєш і мене».

Від тварин до людей

Я швидко зрозумів, що медичні знання в зонах бойових дій не визнають професійних меж. Коли пов'язок бракує, а лікарів далеко, будь-кого з клінічною підготовкою просять допомогти. Я очищав рани як солдатів, так і цивільних осіб, навчав волонтерів основам зупинки кровотечі та лікування шоку, а також сидів довгі ночі поруч із пораненими чоловіками, єдиною втіхою яких була присутність їхніх окопних собак.

Як сказав мені один медик-волонтер у Запоріжжі: «Тут ми всі лікарі, коли це необхідно. Ви лікуєте корів і собак, але ви також лікуєте нас. Це та сама робота — підтримувати життя».

Волонтерські мережі та європейська солідарність

Я не один у цій роботі. Нечітка, але зростаюча мережа ветеринарів з усієї Європи знайшла свій шлях до України. Деякі приїжджають на короткі ротації, інші залишаються на місяці. Наші зусилля координуються з українськими неурядовими організаціями та місцевою владою, які знають, де найбільша потреба. Постачання надходить від голландських, німецьких та польських благодійних організацій, часто за рахунок звичайних громадян, які хочуть допомогти, але не можуть подорожувати самостійно.

Український гуманітарний працівник у Миколаєві сказав мені: «Ми не очікували, що сюди приїдуть ветеринари з Європи. Але ви показали нам, що кожна навичка корисна. Ви піклуєтеся про тварин, і ви піклуєтеся про нас. Це солідарність».

Небезпеки та сумніви

Небезпеки реальні. Подорожувати поблизу фронту означає перетинати військові блокпости, долати заміновані дороги та прислухатися до раптового свисту снарядів, що летять. Бувають ночі, коли я сплю в сараях поруч із тваринами, яких лікую, повітря важке від диму, а горизонт блимає далеким вогнем. Бувають ранки, коли я сумніваюся, чи може один ветеринар щось змінити на тлі таких руйнувань.

Однак моменти сумнівів переважує вдячність тих, кому я служу. Маленький хлопчик у зруйнованому селі обійняв свою рудову кішку після того, як я обробив її від опіків. «Вона єдине, що ми врятували з нашого будинку», – тихо сказав він. «Дякую, що врятували її».

Стійкість різних видів

Я зрозумів, що стійкість — це не лише людська риса. Українці та їхні тварини витримують разом, кожен зміцнюючи волю іншого до виживання. Зцілити одного — означає зміцнити іншого. Співчуття в цьому контексті не сентиментальне, а стратегічне: воно підтримує домогосподарства, громади і навіть бойові підрозділи.

Спадщина, яку можна принести додому

Одного дня я повернуся до своєї практики в Нідерландах. Але я не повернуся незмінним. Я поверну історії про мужність і крихкість, про поля, перетворені на поля битв, але все ще лунаючі муканням худоби та іржанням коней. Я розповідатиму про надзвичайну стійкість українців, які борються за збереження не лише своєї свободи та своїх домівок, а й істот, які роблять ці домівки цілісними.

Зрештою, урок простий. На війні все змовляється звести життя до статистики та стратегії. Однак те, що дає людям сили продовжувати, часто є глибоко буденним: тепло собаки в окопі, молоко від корови на подвір’ї, товариство кота в руїнах будинку. Це ті деталі, які підтримують цивілізацію, навіть коли сама цивілізація зазнає нападу.

Я сподіваюся, що, розповідаючи ці історії, я зможу нагадати іншим у Європі, що співчуття – це сама по собі форма опору, і що бути поруч з Україною – це не лише захищати територію, а й захищати пута самого життя.