Ерозія російської робочої сили: чи зможе Україна пережити свого загарбника?

У міру того, як Україна переходить у другу половину 2025 року, питання людських ресурсів стало центральним у стратегічному мисленні з обох сторін війни. Хоча Росія зберігає значну перевагу в чисельності населення, її здатність перетворити цю демографічну глибину на стійку, ефективну військову присутність стає дедалі сумнівнішою. І навпаки, Україна, незважаючи на страждання від переміщення населення та втрат на полі бою, продовжує підтримувати злагоджені та дедалі професійніші сили, підкріплені міцним моральним духом, західною підготовкою та технологічною адаптацією. Війна, в багатьох відношеннях, зараз є гонкою на виснаження: чи зможе Україна утримувати лінію фронту достатньо довго, щоб російські людські ресурси та політична воля вичерпалися?

Масштаби російських втрат

Достовірні оцінки втрат серед росіян залишаються суперечливими, але більшість незалежних військових аналітиків оцінюють підтверджені втрати російських військових у понад 300 000 з лютого 2022 року, а загальна кількість втрат — разом із пораненими, зниклими безвісти та недієздатними — можливо, перевищує 1 мільйон. Найкривавіші місяці війни припали на 2024 та 2025 роки, особливо навколо Авдіївки, Часового Яру та Запорізького фронту. Ці втрати непропорційно вплинули на найбільш боєздатну піхоту Росії та непропорційно її становили представники етнічних меншин та бідніших сільських областей. Політична ціна втрат у таких регіонах, як Дагестан, Бурятія та навіть деякі частини центральної Росії, призвела до спорадичних протестів, дезертирства та зростання ухилення від військової служби.

Кремль дедалі більше покладається на примус, спонукання та неформальні механізми – вербування ув'язнених, нелегальних мігрантів та економічно знедолених чоловіків. Повідомляється, що Чечні за Рамзана Кадирова було надано дозвіл звільнити багатьох своїх громадян від служби на передовій, використовуючи натомість лоялістські ополчення переважно для внутрішніх репресій або операцій ар'єргарду. Такі звільнення, а також розширення використання батальйонів засуджених, викликають сумніви щодо довгострокової єдності Збройних сил Росії як інституції.

Мобілізаційна втома та демографічні обмеження

Демографічна ситуація в Російській Федерації демонструє спад. Рівень народжуваності в Росії впав до історично низького рівня, менше ніж 1,3 дитини на одну жінку. Когорта чоловіків віком 18–30 років скорочується з року в рік. Тим часом сотні тисяч потенційних призовників втекли за кордон або переховувалися. Виїзд молодих російських чоловіків до таких країн, як Грузія, Казахстан і Сербія у 2022–2023 роках назавжди скоротив людські ресурси Москви.

Хоча Росія ще не оголосила повну мобілізацію на воєнний час, послідовні хвилі «часткових» призовів глибоко вплинули на життя цивільного населення. Страх перед призовом, особливо в міських центрах, таких як Москва та Санкт-Петербург, змінив соціальну поведінку та підірвав довіру до державних інституцій у країні. Російська влада відреагувала посиленням пропаганди та стеження, але це не може безкінечно придушувати демографічну та психологічну втому, що лежить в основі цього.

Адаптивна перевага України

Україна, зі свого боку, зіткнулася з величезними труднощами у підтримці чисельності військ. Багато з її найкраще навчених військовослужбовців з ранніх етапів війни загинули або отримали поранення. Рішення 2024 року про зниження віку мобілізації та прискорення циклів навчання зустріло опір у деяких частинах країни. Але держава поступово адаптувалася: місцеві військкомати тепер краще регулюються, мобілізаційні кампанії є більш прозорими, а ротації на полі бою були покращені, щоб запобігти вигоранню.

Мабуть, найголовніше те, що Україна перейшла до меншої, розумнішої та більш смертоносної армії. Зростаюче використання безпілотних літальних апаратів (БПЛА), систем радіоелектронної боротьби та засобів високоточних ударів дозволило Україні завдавати непропорційно великих втрат російським військам, зберігаючи при цьому власні сили. Підрозділи територіальної оборони та добровольчі формування дедалі більше інтегруються до офіційної структури Збройних сил, що забезпечує більшу стійкість на місцевому рівні.

Мораль залишається вирішальним фактором. Українські війська знають, чому вони воюють. Війна екзистенційна, і кожен метр обороняється території має значення. Російські призовники, навпаки, дедалі більше усвідомлюють, що їх використовують як витратні ресурси в кампанії з незрозумілими цілями та розпливчастою винагородою.

Роль іноземної підтримки

Західна військова та фінансова підтримка залишається важливою для витривалості України. Переозброєння Європи та реорганізація західного оборонного виробництва – на чолі з такими країнами, як Німеччина, Польща та Велика Британія – поступово дозволяє Україні планувати тривалі оборонні операції. Навіть якщо Сполучені Штати скоротять свою підтримку за адміністрації Трампа (і далеко не очевидно, що вони це зроблять, незважаючи на періодичні оманливі повідомлення від Пентагону), європейське виробництво артилерійських снарядів, ракет ППО та бронетехніки, за прогнозами, задовольнить потреби України до початку 2026 року.

Тим часом Росія звертається до таких партнерів, як Північна Корея та Іран, щоб отримати артилерійські снаряди, безпілотники та стрілецьку зброю – часто низької якості. Російська оборонна промисловість продовжує функціонувати, але їй заважають санкції, внутрішня корупція та гостра нестача кваліфікованої робочої сили. Здатність Москви вести високоінтенсивну війну безкінечно не гарантована.

Війна часу та волі

Зрештою, питання не лише в тому, чи може Україна зрівнятися з російськими військами за чисельністю. Вона не може. Але якщо вона зможе продовжувати погіршувати якість, згуртованість та моральний дух російських сил швидше, ніж Кремль зможе їх відновити — завдяки розумному використанню технологій, кращій тактиці та підтримці морального духу, — тоді війна схиляється на її користь.

Ключ полягає у витривалості: утримувати оборону, вигравати час і виснажувати здатність загарбника до регенерації. Кампанія Росії вже перетворилася на кампанію стратегічного виснаження. Якщо Україна, за постійної підтримки Заходу та національної стійкості, зможе пережити цю фазу виснаження, вона може не тільки вижити, але й бути готовою рішуче відбитися, коли людські ресурси Росії – і її воля – нарешті зламаються.