Ендемічні проблеми в судовій системі України

Поки Україна веде титанічну битву за свій суверенітет проти російської агресії, всередині її власних кордонів точиться інша, більш тиха боротьба: боротьба за справедливість. Це війна інституцій, а не зброї; прецедентів, а не території. І в центрі цього поля бою стоїть судова система України — формально незалежна, конституційно уповноважена, але на практиці давно дискредитована спадщиною корупції, політичного втручання та системної дисфункції.

Щоб зрозуміти проблему, необхідно дослідити глибоко вкорінені проблеми, що переслідують українську судову систему, простежити їхнє історичне походження, вивчити стійкість сучасного судового захоплення, проаналізувати спроби та відмови від реформ, а також запропонувати шлях до надійного верховенства права, яке є настільки важливим для повоєнної відбудови України та її європейських амбіцій.

Система, що відродилася на ім'я, але не на практиці

Україна успадкувала свою судову систему від Радянського Союзу — систему, де суди служили виконавцями державної влади, а не незалежними суддями з дотримання прав. Судді були бюрократами, а не юристами. Судові процеси часто були формальними заходами з легітимізації дій держави. Хоча незалежність у 1991 році принесла конституційну обіцянку розподілу влади, на практиці судова система України залишається глибоко політизованою та непрозорою інституцією.

Сьогоднішня судова система України включає:

• Місцеві та апеляційні суди, що розглядають цивільні, адміністративні та кримінальні справи.

  
  

• Верховний Суд з кількома спеціалізованими палатами.

  
  

• Конституційний Суд, який має на меті захищати Конституцію.

  
  

• Вища рада правосуддя (ВРП) та Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС), які регулюють призначення суддів та дисциплінарні стягнення.

Однак, попри інституційне розмаїття, всю систему вражає гниль недовіри. Опитування громадської думки постійно показують, що менше 20% українців довіряють судам, тоді як звинувачення у хабарництві, політичних маніпуляціях та вибірковому правосудді рясніють.

Симптоми дисфункціональної судової системи

Судова система України не просто неефективна. Її широко вважають скомпрометованою та страждає від кількох постійних структурних проблем:

1. Корупція в судовій системі

Хабарництво залишається поширеною рисою судових рішень, особливо у комерційних спорах, земельному праві та кримінальних справах з високою вартістю. Цьому сприяє:

• Непрозоре призначення справ окремим членам судової влади

• Низькооплачувані судді (особливо на нижчих рівнях)

• Відсутність моніторингу активів суддів у режимі реального часу

Такі реформаторські зусилля, як електронні декларації про активи, допомогли, але багато суддів досі працюють у неформальних мережах взаємного захисту.

2. Політичне втручання

Хоча Конституція гарантує незалежність судової влади, суди часто є інструментами політичної влади. Судді у резонансних справах (наприклад, за участю олігархів чи посадовців) можуть підлягати:

• Тиск з боку Офісу Президента

• Вплив через Службу безпеки України (СБУ)

• Узгоджені рішення, прийняті на основі неформальних телефонних дзвінків або погроз дисциплінарним стягненням

Судова гілка влади ще не інституційно ізольована від виконавчої еліти України.

3. Відсутність підзвітності

Суддів рідко стягують з дисциплінарних посад або звільняють з посад, навіть у випадках очевидних порушень службових обов'язків. Вища рада правосуддя — головний дисциплінарний орган — часто слугувала щитом, а не наглядовим органом. Спроби її реформувати зіткнулися з внутрішнім саботажем.

Примітно, що судді, які виносили відверто незаконні рішення під час протестів Євромайдану у 2013–2014 роках, залишаються на своїх посадах і донині.

4. Затримки та неефективність

Звичайні учасники судових процесів стикаються з багаторічними затримками у цивільних справах. Система управління доказами є поганою. У залах суду бракує базової технологічної інфраструктури. Вартість юридичних послуг може бути непомірно високою. Процеси апеляції зловживаються для затримки.

Для багатьох українців суди настільки байдужі або свавільні, що вони взагалі їх уникають.

5. Вибіркове правосуддя у справах боротьби з корупцією

Незважаючи на створення нових інституцій, таких як Вищий антикорупційний суд (ВАКС), впливові фігури залишаються здебільшого недоторканими. Обвинувачення затягуються, докази відхиляються, або звинувачення випаровуються в судових лабіринтах.

Результатом часто є гучні судові процеси без жодних гучних ув'язнень.

Розірваний трубопровід: як призначають суддів

Конституція України гарантує суддям довічну посаду, що є важливою гарантією в теорії. Але процес їхнього відбору та перевірки став джерелом глибокої дисфункції.

Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) оцінює кандидатів, тоді як Вища рада правосуддя (ВРП) здійснює остаточні призначення. Ця система підлягала:

• Кумівство: перевага надається кандидатам, які мають зв'язки з чинними суддями або впливовими мережами

• Відсутність прозорості: співбесіди та оцінювання часто є довільними або суб'єктивними

• Провальна люстрація: спроби очистити суддів часів Януковича (відомого своєю корумпованістю проросійського президента України до 2014 року) або колабораціоністів зазнали невдачі через правову неоднозначність та бюрократичний опір.

У 2019–2021 роках ініціатива з реформ, підтримана ЄС та групами громадянського суспільства, пропонувала залучити міжнародних експертів до відбору суддів. Але це викликало запеклий опір з боку зацікавлених сторін і було реалізовано лише частково.

Конституційний суд: опікун чи саботажник?

Конституційний Суд України (КСУ) відіграє вирішальну роль у тлумаченні законів країни. Однак він неодноразово викликав суперечки, зокрема:

• Скасування антикорупційного законодавства у 2020 році, яке знищило декларації про активи державних службовців та розлютило реформаторів

• Блокування судових реформ, запропонованих президентом Зеленським, зокрема тих, що пов'язані з умовами ЄС

• Бути переповненим суддями, лояльними до колишніх урядів, або впливовими олігархами

Хоча Венеційська комісія та органи ЄС закликали до реформ, КСУ залишається головною перешкодою для структурного оновлення судової системи.

Надзвичайний стан війни та судова реформа

Повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році створило парадокс. З одного боку, надзвичайні повноваження зменшили контроль за діяльністю судової влади. З іншого боку, екзистенційна загроза державі посилила попит на національну єдність та легітимність верховенства права.

Надання Україні у 2022 році статусу кандидата в ЄС зробило судову реформу наріжним каменем на шляху до членства. Це включає:

• Відновлення Вищої ради юстиції та Вищої комісії суддів з міжнародними комісіями з перевірки

• Цифровізація судових процесів для зменшення можливостей для корупції

• Зміцнення незалежності Вищого антикорупційного суду та прокурорського нагляду

Однак реалізація залишається нестабільною, а політична воля нерівномірна. Деякі судді, побоюючись пильної уваги Заходу, достроково пішли у відставку або шукали заміни через горизонтальні внутрішні призначення.

На шляху до надійної судової системи: що потрібно зробити?

Якщо Україна хоче виграти не лише війну проти Росії, а й мир, який після цього настане, вона повинна переосмислити свою систему правосуддя. Для цього потрібно:

1. Повний міжнародний контроль за призначенням суддів, зокрема у Вищій раді юстиції

   
   

2. Створення нового органу суддівської етики з обов'язком публічного звітування

   
   

3. Конституційна реформа КСУ для деполітизації призначень та запобігання саботажу антикорупційного законодавства

   
   

4. Масова діджиталізація та прозорість: відстеження справ у режимі реального часу, показники ефективності роботи суддів та прямі трансляції засідань суду

   
   

5. Захист викривачів для працівників суду, клерків та адвокатів

   
   

6. Ротація або перепідготовка суддів з регіонів високого ризику та кадрів колишнього СРСР

Це не просто технічне питання. Довіра до системи правосуддя України визначатиме життєздатність післявоєнної відбудови, іноземних інвестицій та довіру громадськості до демократичного управління.

Битва всередині

Поки українські солдати воюють на околицях Бахмута та в Роботиному, у залах судів Києва, Харкова та Одеси розгортається інша битва — битва за цілісність, незалежність та сам сенс права в пострадянській республіці.

Судову реформу не можна відкладати до закінчення війни. Вона має відбуватися паралельно, як акт національної оборони. Бо жодна іноземна допомога, військова перемога чи патріотична риторика не матимуть значення, якщо суди все ще вважатимуться виставленими на продаж.

Зрештою, саме справедливість, а не зброя, визначатиме, чи витримає українська демократія.