Гендерна динаміка в Україні: виклики та прогрес у сфері рівності

Українська ідентичність завжди була багатогранною, визначалася складною історією опору, традицій та оновлення. Посеред війни та соціальних трансформацій питання гендерної рівності займає ключове, хоч і іноді недооцінене, місце в національній дискусії. Останнє десятиліття, і особливо роки після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році, стали свідками тихої еволюції гендерної динаміки. Хоча жінки та чоловіки стоять пліч-о-пліч у захисті держави, нерівність у статусі, владі та можливостях зберігається. Тут ми досліджуємо зміну ролей гендеру в українському суспільстві, структурні та культурні виклики, що залишаються, та кроки, зроблені на шляху до більш справедливого майбутнього.

Історична спадщина та культурні установки

Успадкувавши як радянську спадщину, так і традиційні патріархальні норми, Україна після здобуття незалежності зіткнулася з суперечністю. Радянська політика формально підтримувала гендерну рівність, залучаючи жінок до робочої сили та заохочуючи професійне зростання. Однак справжньої рівності так і не було досягнуто. Ухвалення політичних рішень залишалося переважно чоловічим, а очікування від жінок виконувати домашні обов'язки зберігалися. Після 1991 року крах радянських гарантій захисту зробив багатьох жінок економічно вразливими. Водночас консервативні цінності, особливо у сільській місцевості, знову утвердилися. В результаті склалося середовище, в якому професійні та громадські ролі жінок часто терпілися, але рідко надавали пріоритет.

Протягом 1990-х та 2000-х років жінки були активними в українському громадянському суспільстві, зокрема в соціальних службах, освіті та громадській організації. Але їхня присутність на найвищих рівнях політики, у військовій владі та у процесі прийняття рішень залишалася маргінальною. Фемінізм як політичний рух часто неправильно розуміли або висміювали, а гендерна рівність рідко вважалася ключовою національною проблемою.

Вплив війни: зрив та перегрупування

Російська агресія змінила українське суспільство в безлічі аспектів, зокрема у сфері гендерних ролей. Жінки вступили до лав Збройних сил у безпрецедентній кількості, десятки тисяч з них зараз служать, зокрема на бойових позиціях. Інші очолюють гуманітарні операції, керують громадами та підтримують логістичні та комунікаційні мережі, життєво важливі для воєнних зусиль.

Ці ролі воєнного часу в деяких випадках поставили під сумнів глибоко вкорінені уявлення про те, на що здатні жінки. Проте інтеграція не була безпроблемною. Жінки-солдати часто повідомляють про неадекватне спорядження, відсутність відповідної форми та сексуальні домагання. Багато з них служать під керівництвом чоловіків-начальників, маючи обмежене усвідомлення гендерно-специфічних потреб. Жінки-ветерани, які повертаються з фронту, також стикаються з невизначеністю щодо того, як суспільство їх реінтегруватиме, особливо з огляду на застарілі стереотипи щодо жіночності та бойових дій.

З цивільного боку, війна посилила непропорційний тягар, який жінки часто несуть у кризові часи: від евакуації дітей та догляду за літніми родичами до управління домашнім господарством під час бомбардувань або переміщення. Водночас жінки стали ключовими фігурами у відбудові громад, координації міжнародної допомоги та наданні психологічної підтримки травмованому населенню.

Війна, як не парадоксально, одночасно поглибила певні традиційні очікування та прискорила ширше соціальне переналаштування, в якому внесок жінок є більш помітним і дедалі ціннішим.

Правовий прогрес та політичне представництво

Протягом останніх двох десятиліть Україна досягла значного правового прогресу в галузі гендерної рівності. Було прийнято законодавство, що стосується домашнього насильства, дискримінації на робочому місці та гендерних квот у місцевому самоврядуванні. У 2022 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію, зобов'язавши країну дотримуватися європейських стандартів у запобіганні насильству щодо жінок та боротьбі з ним. Хоча впровадження є нерівномірним, а правозастосування часто слабким, ці правові рамки закладають основу для подальших реформ.

У політичному світі жінки зараз займають приблизно 21% місць у Верховній Раді, національному парламенті України. Хоча цей показник все ще нижчий за паритет, він відображає поступову тенденцію до зростання. На муніципальному рівні запровадження гендерних квот збільшило представництво жінок у місцевих радах, хоча залишаються труднощі з перетворенням чисельної присутності на політичний вплив.

Відомі жіночі постаті в українській політиці та громадянському суспільстві, такі як перша леді Олена Зеленська, народний депутат Інна Совсун та колишня заступниця міністра оборони Ганна Маляр, також зробили свій внесок у зміну громадського сприйняття жінок на керівних посадах. Їхня позиція під час війни допомогла нормалізувати присутність жінок біля керма національних справ.

Постійна нерівність та культурний опір

Незважаючи на прогрес, структурна нерівність зберігається в економічній, соціальній та культурній сферах. Жінки залишаються недостатньо представленими на керівних корпоративних посадах, особливо у фінансовому та технологічному секторах. Гендерний розрив в оплаті праці, хоча й важко виміряти під час війни, залишається суттєвим. Домашнє насильство продовжує турбувати багато українських домогосподарств, і ця проблема посилюється стресом, пов'язаним з війною, переміщенням та економічними труднощами.

Традиційні гендерні норми, особливо щодо материнства, шлюбу та чоловічої влади, залишаються глибоко вкоріненими. Багато українців продовжують асоціювати головну соціальну роль жінки з турботою, незалежно від її професійних досягнень. Війна ще більше ускладнила цю динаміку, оскільки чоловіки-солдати, які повертаються, часто звеличуються, тоді як жінки-ветерани повинні виправдовувати свою участь або применшувати свою службу.

Український фемінізм, хоча й стає дедалі голоснішим, все ще стикається зі значним опором у деяких колах. Зберігаються хибні уявлення про те, що феміністична пропаганда підриває сім'ю, церкву чи державу. Однак поява феміністичних неурядових організацій, правозахисників та культурних коментаторів, особливо серед молодих українців, свідчить про те, що такий опір більше не є домінуючим.

Шлях уперед: Рівність як національна стійкість

У той час, як Україна продовжує боротьбу за свій суверенітет і незалежність, гендерна рівність має бути визнана важливим елементом національної стійкості. Суспільство, яке повною мірою цінує таланти та внесок усіх своїх громадян, незалежно від статі, краще підготовлене до того, щоб протистояти негараздам і відбудовуватися в мирі. Це вимагає більше, ніж просто законодавства; це вимагає інституційної реформи, культурного діалогу та зміни поколінь.

Конкретні напрямки розвитку включають:

• Покращені умови для жінок у війську, включаючи доступ до керівних посад, належне спорядження та ефективні механізми повідомлення про домагання.

  
  

• Збільшення інвестицій у притулки, послуги з охорони психічного здоров’я та правову допомогу для жертв гендерно зумовленого насильства.

  
  

• Забезпечення гендерної рівності в оплаті праці та просування жінок на керівні посади в бізнесі та державному управлінні.

  
  

• Реформа освіти для подолання стереотипів та просування навчальних програм, що враховують гендерні аспекти.

  
  

• Постійна громадська підтримка жіночого політичного лідерства на всіх рівнях управління.

Новий договір між рівними

Історія гендеру в Україні — це не лише про перешкоди, а й про можливості. Жінки неодноразово доводили, що вони незамінні для оборони, економіки та морального устрою країни. Оскільки країна переосмислює себе всупереч імперіалізму, вона також має шанс переосмислити гендерні відносини — не як поступку Заходу, а як підтвердження гідності, справедливості та взаємної поваги.

Мета полягає не в тому, щоб перевернути владу чи стерти відмінності, а в тому, щоб побудувати суспільство, в якому партнерство між жінками та чоловіками є нормою, а не винятком. У цій новій Україні, що викувалася в мужності та боротьбі, рівність — це не дар. Це право, яке давно заявляють і яке дедалі більше усвідомлюють.