Від радянського сірого до національного золота: відновлена архітектурна спадщина

Серед руїн війни та посеред триваючого національного пробудження Україна заново відкриває кольори, лінії та значення свого забудованого середовища. Сірість радянської утилітарної архітектури, колись нав'язаної містам від Харкова до Ужгорода, переоцінюється, перефарбовується, а в багатьох випадках замінюється архітектурним відродженням, яке прагне повернути собі специфічну українську ідентичність. Цей рух виходить далеко за рамки естетики: це культурний та політичний акт відновлення.

Архітектура окупації

За радянської влади архітектурна спадщина України була навмисно пригнічена. Століття європейського, візантійського, османського та регіонального впливу були заглушені бетонною одноманітністю, яка ототожнювала модернізм із послухом. Церкви перетворювалися на склади, палаци — на партійні офіси, а цілі квартали дореволюційних будівель зносилися, щоб звільнити місце для хрущовок — нашвидкуруч збудованих, недорогих багатоквартирних будинків, розроблених для стирання соціальних та культурних відмінностей.

Те, що залишилося — як-от пастельне бароко Львова, конструктивізм Харкова та величні бульвари Одеси — було або занедбано, або поглинуто радянським наративом, який стверджував, що ці міста є російськими, а не українськими. Сталінський імперіалізм втілився в монументальну архітектуру: статуї Леніна, тріумфальні арки, бруталістські урядові будівлі та героїчні фрески мучеників Червоної Армії.

Деколонізація міського ландшафту

З моменту здобуття незалежності в 1991 році, і з дедалі більшою ясністю після Революції Гідності в 2014 році, Україна почала активно дерадянізувати свою архітектурну спадщину. Це охоплювало не лише видалення пам'ятників Леніну та радянських назв вулиць. Це включає дебати про те, що зберегти, що знести та як відновити будівлі, які були занедбані або пошкоджені, особливо під час війни, яка розпочалася в 2022 році.

Муніципальна влада по всій країні здійснила проекти з реставрації дорадянських будівель, від фасадів Одеси у французькому та італійському стилі до козацьких барокових церков у Дніпропетровській області. Львів став лідером у цьому напрямку, використовуючи свою австро-угорську архітектурну спадщину та статус об'єкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО для розвитку самобутньої українсько-європейської візуальної ідентичності. Київ також повертає свої модерністські шедеври, такі як Інститут наукових досліджень «Літаюча тарілка», не як символи радянської слави, а як символи українського творчого потенціалу, пригніченого під час окупації.

Будуємо вперед з руїн

Російська агресивна війна лише прискорила цей процес. Зі пошкодженими або зруйнованими сотнями культурних пам'яток українці з надзвичайною відданістю почали документувати та захищати архітектурні цінності. Такі організації, як Ініціатива реагування на надзвичайні ситуації спадщини , Врятуймо український модернізм та Український військовий архів, каталогізували будівлі, що перебувають під загрозою зникнення, зафіксували руйнування в режимі реального часу та запропонували плани майбутньої реставрації.

Міжнародні партнерства — з польськими, німецькими та італійськими експертами з реставрації — допомагають відбудовувати зруйновані бомбами бібліотеки, пошкоджені оперні театри та зруйновані ратуші. Мета полягає не лише у відновленні будівель до їхнього колишнього вигляду, а й у переосмисленні їх як українських. У місті Тростянець історичний маєток Голіциних 18 століття реконструюється за участю громадськості, з використанням української символіки та нових місцевих матеріалів — процес, який поєднує пам'ять з відродженням.

Мова архітектури

У воєнний час у Україні архітектура стала мовчазною мовою опору. Синьо-жовті мурали, намальовані на багатоквартирних будинках у Херсоні. Народні мотиви, знову введені в реконструкцію сільських будинків у звільненому Чернігові. Мозаїки на дахах, відновлені в Києві, як акти щоденної гідності.

Архітектори та містобудівники відновлюють український архітектурний словник, що черпає натхнення з дорадянських традицій, європейських впливів та функціональних вимог війни. Модульність, пасивне енергопостачання, громадські простори та камуфляж тепер є частиною лексикону післявоєнного планування. Такі міста, як Ірпінь та Бородянка, відбудовуються не лише з бетону та сталі, а й свідомо.

Золоте майбутнє

Архітектурне майбутнє України кується під вогнем російських бомб та рішучістю її народу. Те, що колись було сірим і нав'язаним, замінюється кольором, волею та пам'яттю. Захищаючи свій суверенітет за допомогою танків та безпілотників, Україна також будує національну естетику, яка шанує минуле, протистоїть окупації та мріє про майбутнє.

У повоєнні роки будівлі, що постануть з руїн, будуть не просто сховищами чи офісами. Вони стануть пам’ятниками народу, який ніколи не переставав пам’ятати — і ніколи не переставав уявляти. Так народжується нова Україна.