Вшанування України з нагоди її тридцять четвертого Дня Незалежності

У цю тридцять четверту річницю незалежності України світ свідчить про надзвичайну стійкість нації, яка за свою коротку сучасну історію пережила більше випробувань, ніж багато інших за століття. Сьогодні не просто вшановуємо день 1991 року, коли Україна проголосила свій суверенітет від розпаду Радянського Союзу; це вшанування народу, який відмовився поступитися своєю ідентичністю, свободою та гідністю, незважаючи на невпинні зусилля щодо їх знищення.

Нація, сформована в боротьбі

Незалежність ніколи не була простою спадщиною для України. Протягом поколінь українці боролися за збереження своєї мови, культури та духу проти імперій, які прагнули їх придушити. Від Голодомору 1930-х років до довгих десятиліть радянського правління її народ терпів гноблення та труднощі, водночас несучи незламне прагнення до свободи. Тому акт 1991 року був не лише політичним, а й глибоко моральним: декларацією про те, що українці більше не будуть виступати від імені інших, а натомість писатимуть свою власну історію.

Цей вибір дорого обійшовся. Від Революції Гідності 2013–2014 років, через незаконну анексію Криму, до повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року, Україна зазнала більших випробувань, ніж будь-яка європейська держава сучасності. Однак кожне випробування поглиблювало її рішучість і прояснювало її роль як передової свободи на континенті.

Народна мужність

Цей День Незалежності робить визначним не лише плин років, а й поведінка українського народу перед обличчям війни. Фермери, які збирають урожай під обстрілами, вчителі, які проводять уроки в підвалах під час повітряних нальотів, волонтери, які доставляють припаси солдатам та переміщеним сім'ям, митці, які перетворюють горе на музику та поезію — усі вони втілюють дух незалежності краще, ніж будь-яка політична прокламація. Вони нагадують світові, що незалежність — це не просто відсутність іноземного панування, а щоденна практика гідності, солідарності та віри в краще майбутнє.

Лідерство посеред війни

У центрі цієї боротьби стоїть президент Володимир Зеленський. Коли історія закликала, він не втік; він залишився в Києві. Його лідерство — це не лідерство незламного державного діяча, що стоїть над народом, а лідерство громадянина серед громадян, який поділяє їхні страхи, надії та рішучість. Завдяки незліченним зверненням до міжнародних парламентів, своїй непохитній присутності на передовій та відмові покинути свою країну навіть під загрозою вбивства, Зеленський уособлював боротьбу України за виживання та надихав демократії по всьому світу. Його роль не лише політична: вона символізує істину, яку довго ігнорували, — що доля Європи залежить від витривалості України.

Дивлячись у майбутнє

У цей тридцять четвертий День Незалежності Україна святкує не миром, а боротьбою. Однак це саме по собі є глибоким свідченням для її народу: навіть серед бомбардувань, жалоби та невизначеності Україна все ще піднімає свій прапор і проголошує себе вільною. Незалежність України — це не статичне досягнення, а постійний захист свободи, що щодня оновлюється через жертви.

Майбутнє залишається невизначеним. Але безсумнівно, що Україна вже забезпечила собі вічне місце у свідомості світу. Вона довела, що свободу можна цінувати більше, ніж саме життя, що навіть перед обличчям непереборної сили людську волю до свободи неможливо зламати.

Тож сьогодні належна шана очевидна: мужності українського народу, жертвам як її солдатів, так і мирних жителів, а також лідерству її Президента, які разом стверджують, що незалежність не дається, а заробляється — і одного разу зароблена, її потрібно захищати без кінця.

Слава Україні.