Водна криза в Ірані та її геополітичні наслідки для Близького Сходу

Іран, країна, що характеризується пустелями, горами та річками, що підтримували давні цивілізації, зараз стикається з однією з найсерйозніших водних криз на Близькому Сході. Ця криза — не просто питання гідрології; вона стала вирішальним фактором у формуванні внутрішньої стабільності Ірану, регіональної політики та міжнародного становища. Зі зростанням дефіциту води його наслідки поширюються на сільське господарство, енергетику, урбанізацію, міграцію та навіть дипломатію. Розуміння водної кризи в Ірані, таким чином, дає критичне уявлення про геополітику Близького Сходу, де екологічний стрес часто перетворюється на політичну нестабільність та конфлікти.

Коріння кризи

Водна криза в Ірані має як природні, так і антропогенні причини. Країна розташована переважно в посушливих та напівпосушливих зонах, де річна кількість опадів становить менше третини від середньосвітового показника. Однак століття перської винахідливості в управлінні водними ресурсами, особливо за допомогою підземних канат, дозволили підтримувати населення в інакше негостинній місцевості. Що змінилося, так це величезні масштаби сучасного споживання. Швидке зростання населення, індустріалізація та державна політика, що сприяє самозабезпеченню сільського господарства, створили безпрецедентне навантаження на обмежені запаси.

Греблі та іригаційні проекти, особливо після Ісламської революції 1979 року, були побудовані для збільшення сільськогосподарського виробництва та забезпечення засобів до існування сільського населення. Однак багато з цих проектів були погано розробленими, політично мотивованими або екологічно нестійкими. Надмірний видобуток підземних вод призвів до опустелювання, засолення та просідання земель у таких провінціях, як Ісфахан та Йезд. Озеро Урмія, колись одне з найбільших солоних озер у світі, катастрофічно скоротилося, що є помітним символом поєднання неефективного управління та кліматичного стресу.

Внутрішні наслідки

Найбезпосереднішими наслідками нестачі води є соціальні та політичні. Протести через нестачу води спалахнули в Хузестані, Ісфахані та інших провінціях, іноді поєднуючись із ширшими скаргами на економічні зловживання та політичні репресії. Ці протести особливо небезпечні для режиму, оскільки вони залучають як сільських фермерів, так і міське населення, підриваючи традиційну соціальну базу Ісламської Республіки.

Дефіцит води також прискорює міграцію. Через руйнування засобів до існування в сільському господарстві сільське населення переїжджає до міст, що створює навантаження на інфраструктуру та підживлює безробіття. У деяких випадках цілі села залишаються покинутими. Таке переміщення посилює і без того нестабільну міську політику Ірану та посилює конкуренцію за дефіцитні ресурси в розлогих мегаполісах, таких як Тегеран. Цей дефіцит навіть призвів до того, що президент Ірану нещодавно запропонував Ірану перенести свою столицю з Тегерана: ймовірно, щоб захистити правлячі політичні структури від народних повстань, які можуть повалити режим.

Енергетика та економіка

Водна криза Ірану має прямі наслідки для його енергетичної економіки. Гідроенергетика робить значний внесок у виробництво електроенергії, але водосховища висихають. Самі теплові електростанції потребують води для охолодження, що посилює дефіцит. Сільське господарство, яке споживає майже 90 відсотків води Ірану, є особливо нестійким. Зусилля щодо досягнення продовольчої самозабезпеченості, особливо пшеницею, призвели до масштабних проектів з відведення води, які часто приносять незначну економічну віддачу, водночас незворотно виснажуючи водоносні горизонти.

Криза також впливає на регіональну торгівлю Ірану. Водоємні культури, такі як фісташки та рис, є основними експортними статтями, але їхня життєздатність скорочується. Водночас сусіди Ірану — Туреччина, Ірак та Афганістан — будують дамби, які зменшують річковий стік на іранську територію, розпалюючи транскордонні суперечки.

Регіональна геополітика

Водні проблеми Ірану перетинаються з ширшою геополітикою Близького Сходу кількома способами. По-перше, спільні річки, такі як Тигр, Євфрат і Гільменд, стають джерелами напруженості. Суперечки Ірану з Афганістаном щодо річки Гільменд вже призвели до військових сутичок, тоді як проект Анкари в Південно-Східній Анатолії (GAP) скоротив надходження води нижче за течією як до Іраку, так і до Ірану, посилюючи опустелювання та пилові бурі в усьому регіоні.

По-друге, дефіцит води посилює вразливість Ірану в його багатій на нафту провінції Хузестан, де значна частина населення є арабами та історично висловлює сепаратистські настрої. Це робить Хузестан стратегічно слабким місцем як для внутрішньої стабільності, так і для ролі Ірану в Перській затоці.

Зрештою, оскільки Близький Схід загалом стає посушливішим, конкуренція за воду може перетинатися з традиційними конфліктами щодо ідеології, кордонів та ресурсів. Іран, як і інші регіональні держави, може прагнути забезпечити безпеку води, розглядаючи її як питання національної оборони, а не екологічного менеджменту. Це ризикує мілітаризацією суперечок із сусідами та придушенням внутрішнього інакомислення.

Міжнародні виміри

У світовому масштабі водна криза Ірану підживлює ширші дебати щодо зміни клімату та безпеки. Іран зображує себе жертвою глобального потепління, оскільки зростання температури прискорює випаровування та відступ льодовиків. Однак західні санкції також відіграють свою роль, обмежуючи доступ Ірану до сучасних водозберігаючих технологій та інвестицій. Водночас військові витрати та прагнення Ірану до регіональної гегемонії часто мали перевагу над екологічною адаптацією, посилюючи враження про неефективне управління.

Водна криза також може вплинути на дипломатію Ірану. Наприклад, Китай, в рамках своєї ініціативи «Один пояс, один шлях», виявив зацікавленість у інфраструктурних та водних проектах в Ірані, що поглиблює залежність Тегерана від Пекіна. Аналогічно, Росія запропонувала технічну співпрацю щодо будівництва дамб, хоча такі проекти часто погіршують, а не вирішують дефіцит.

Перспективи та висновки

Водна криза Ірану не є нерозв'язною, але вона вимагає фундаментального переосмислення державних пріоритетів. Рішення включатимуть скорочення водоємного сільського господарства, інвестування в опріснення води вздовж Перської затоки, відновлення традиційних канатів та впровадження сучасних іригаційних технологій. Однак ці реформи вимагають політичної волі та прозорості, і те, й інше Ісламська Республіка намагається забезпечити.

На ширшому Близькому Сході криза в Ірані ілюструє зростаючу роль екологічного стресу у формуванні геополітики. Так само, як нафта визначила політику регіону у двадцятому столітті, дефіцит води може визначити двадцять перше. Скрутне становище Ірану віщує майбутнє, в якому нецільове використання довкілля, зміна клімату та політичні репресії разом загрожуватимуть стабільності держав. Адаптується Іран чи зазнає краху під цим тиском, це матиме наслідки не лише для його власного народу, але й для балансу сил на Близькому Сході.