Вибори Генерального секретаря 2016 року та підрив авторитету Організації Об'єднаних Націй

Обрання Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй – це рідкісний момент, коли ця інституція ненадовго опиняється в центрі світової політики. У 2016 році, коли другий термін Пан Гі Муна добігав кінця, широко розповсюдилися очікування, що новий Генеральний секретар може бути представником Східної Європи, єдиної регіональної групи ООН, яка ніколи не обіймала цю посаду. Було висунуто кілька кандидатів, серед яких колишній міністр закордонних справ сербів Вук Єремич, який того року здобув значну підтримку в неформальних «солом'яних опитуваннях» Ради Безпеки і часто посідав друге місце. Однак його кандидатуру зрештою було відхилено, і переможцем став Антоніу Гутерріш, колишній прем'єр-міністр Португалії від соціалістичної партії та колишній голова Управління Верховного комісара ООН у справах біженців.

Вето та його політичне значення

Сполучені Штати за президентства Барака Обами чітко заявили, що кандидатура Єремича є неприйнятною. Вашингтон вважав його занадто близьким до Москви, занадто наполегливим у питанні Косова та занадто готовим виставляти себе речником амбівалентної позиції Сербії між Сходом і Заходом. Одного голосу «проти» від постійного члена Ради Безпеки достатньо, щоб заблокувати будь-якого кандидата на посаду Генерального секретаря, і Єремича було виключено.

Результатом стало підвищення Гутерріша, який постійно демонстрував високі результати в опитуваннях і сприймався як компромісний кандидат. Його політичний досвід у Соціалістичній партії Португалії та його професійний досвід в УВКБ ООН отримали широке визнання. Однак з самого початку деякі спостерігачі непокоїлися щодо його політичних уподобань: як європейський соціаліст з досвідом діалогу з Москвою, він був прийнятним для Росії та Китаю і навіть підтримувався ними. Це означало, що Вашингтон, наклавши вето на Єремича, фактично забезпечив встановлення кандидата, чия глобальна орієнтація більш тонко схилялася на користь Росії.

Гутерріш та сприйняття упередженості

З 2017 року критики Гутерріша звинувачують його в надмірній обережності перед обличчям російської наполегливості. Наприклад, після вторгнення в Україну у 2022 році Генеральний секретар ООН докладав активних дипломатичних зусиль, але рідко однозначно засуджував російську агресію. Його акцент на гуманітарних коридорах, обміні полоненими та угодах про експорт продовольства був цінним, але також ілюстрував обмеженість його готовності до прямої конфронтації з Москвою.

Чи справедливо називати Гутерріша «російським активом» – це питання інтерпретації. Безсумнівно, Росія постійно вважає його стерпним співрозмовником, а українські та східноєвропейські дипломати часто сприймають його як надто поступливого. У період, коли легітимність ООН і так перебуває під загрозою, таке сприйняття підриває довіру до нейтралітету Секретаріату.

Повторювана структурна проблема

Результати виборів 2016 року не є поодиноким випадком геополітики, яка формує посаду Генерального секретаря. Вони радше є частиною тривалішої схеми, коли великі держави неодноразово використовували право вето, щоб формувати або скорочувати кар'єри Генеральних секретарів.

У 1953 році, під час Холодної війни, несподіване обрання Дага Хаммаршельда відбулося після глухого кута між Сходом і Заходом. Його обрали саме тому, що він здавався безбарвним компромісом, хоча згодом він став одним із найнезалежніших лідерів ООН. Його випадкове підвищення підкреслило, що ця посада ніколи не була ізольована від торгу силою.

У 1981 році Курт Вальдхайм з Австрії балотувався на третій термін. Хоча спочатку його підтримували багато членів, Китай неодноразово накладав вето, наполягаючи на кандидаті від Азії. Після шістнадцяти голосувань, які не дали жодного результату, Хав'єр Перес де Куельяр з Перу став консенсусною фігурою. Знову ж таки, вето сформувало посаду не завдяки заслугам, а завдяки арифметиці прерогатив постійних членів.

Мабуть, найпоказовішим прецедентом є невдала спроба Бутроса Бутроса-Галі балотуватися на другий термін у 1996 році. Він користувався широкою повагою в Африці та на Близькому Сході, і в першому ж турі голосування він здобув підтримку чотирнадцяти членів Ради Безпеки. Однак Сполучені Штати наклали вето, оголосивши його лідерство незадовільним, і змусили шукати наступника. Це був перший і єдиний випадок, коли Генеральному секретарю відмовили у другому терміні, і це стало чітким сигналом: той, хто обіймає цю посаду, зрештою виживає лише за бажанням великих держав.

На цьому тлі процес 2016 року був радше типовим, ніж аномальним. Сполучені Штати наклали вето на сербського кандидата, Росія та Китай підтримали Гутерріша, і було досягнуто компромісу. Результат продемонстрував, як Генеральний секретар є не стільки представником «міжнародної спільноти», скільки залишком силової політики в мініатюрі.

Наслідки для Організації Об'єднаних Націй

Наслідки виходять за рамки персоналій. Епізод 2016 року проілюстрував структурні недоліки вибору керівництва ООН: постійні члени Ради Безпеки, діючи відповідно до національних уподобань, можуть накладати вето на кандидатів незалежно від регіональної ротації чи глобальних настроїв. Те, що політика сили призвела до того, що Генеральний секретар, якого деякі вважають зобов'язаним Росії, є симптомом ширшої девальвації цієї інституції.

Сьогодні Організація Об'єднаних Націй опинилася маргіналізованою в ключових кризах безпеки. Щодо України справжня дипломатія відбувається у Вашингтоні, Москві, Брюсселі чи Анкарі, а не в Нью-Йорку. Щодо Сирії, Лівії та Судану ООН намагається встановити свій авторитет. Уявлення про те, що Генеральний секретар прийнятний для Москви, а отже, обмежений у критиці, підсилює відчуття, що ООН не може бути нейтральним моральним арбітром. Це не лише вина Гутерріша; це відображає глибший структурний дисбаланс організації, в якій домінує право вето. Однак символізм вибору 2016 року залишається: наклавши вето на Єремича і тим самим досягнувши компромісу, вигідного для Росії, Сполучені Штати ненавмисно послабили моральний авторитет цієї посади.

Результати 2016 року

Обрання Антоніу Гутерріша у 2016 році стало поворотним моментом у виключенні Східної Європи з найвищої посади в ООН, але воно також підтвердило довшу історію: Генеральних секретарів обирають за допомогою політики вето, а не глобального консенсусу. Так само, як Бутроса-Галі звалили у 1996 році американським вето, так і Єремича заблокували у 2016 році; так само, як Перес де Куельяр з'явився у 1981 році після глухого кута з вето, так і Гутерріш виник завдяки компромісу. Наслідком цього, вісім років потому, став Генеральний секретар, якого Москва вважає терпимим, якому Київ не довіряє, і чий авторитет відповідно зменшується.

Довіра до Організації Об'єднаних Націй страждає не через одну людину, а тому, що сама ця установа структурно підпорядкована вето небагатьох. Щоразу, коли процес відбору розглядається як геополітично маніпульований, претензії ООН на універсальність підриваються. Таким чином, обрання Гутерріша є не лише продуктом свого часу, але й символом інституції, авторитет якої неухильно підривається тими ж державами, які її створили.

Порівняльні роздуми: як інші установи обирають своїх лідерів

Спотворення в процесі відбору Генерального секретаря ООН стають ще разючішими, якщо їх порівняти з механізмами керівництва інших великих міжнародних організацій.

Наприклад, Європейський Союз обирає Президента Європейської Комісії шляхом поєднання парламентської легітимності та міжурядових переговорів. Європейська Рада висуває кандидата, але Європейський парламент повинен схвалити його більшістю голосів. Ця двоетапна процедура пом'якшує домінування найбільших держав-членів і забезпечує певний рівень демократичної підзвітності. Навіть якщо процес є по-своєму непрозорим, жодна країна не має права прямого вето.

НАТО дотримується конвенції консенсусу, але в межах меншого клубу. Генерального секретаря призначає Північноатлантична рада, що складається з постійних представників усіх держав-членів. Вибір зазвичай здійснюється за неформальною домовленістю, але після досягнення консенсусу постійне вето не застосовується. Такі кандидати, як Єнс Столтенберг чи Андерс Фог Расмуссен, були обрані, оскільки вони могли задовольнити як Вашингтон, так і європейців, але призначення не ґрунтується на рішенні однієї столиці.

На відміну від цього, Організація Об'єднаних Націй покладає своє рішення щодо лідерства на Раду Безпеки, де п'ять держав мають право вето на будь-яку номінацію. Генеральна Асамблея потім повинна схвалити обраного кандидата, але лише після того, як вибір буде зроблено Радою. На практиці Асамблея ніколи не відхиляла кандидатуру, висунуту Радою. Отже, на відміну від ЄС чи НАТО, де існують певні інституційні противаги, процес ООН структурно залежить від геополітичних пріоритетів п'ятірки постійних членів.

Ця різниця значною мірою пояснює девальвацію посади Генерального секретаря. У той час як лідери ЄС та НАТО можуть претендувати на певну легітимність, що випливає з колективного схвалення, Генеральний секретар ООН часто вступає на посаду, вже будучи затаврованим як компроміс між суперниками. Саме тому незалежність Дага Хаммаршельда в 1950-х роках була радше винятком, ніж правилом.

Висновок

Обрання Антоніу Гутерріша у 2016 році ще раз підтвердило, що Генерального секретаря обирають не як морального трибуна міжнародної спільноти, а як найменш небажаного кандидата до п'ятірки постійних членів Ради Безпеки. Заблокувавши сербського кандидата та сприяючи компромісу, Сполучені Штати та їхні партнери досягли результату, який вважав комфортним для Росії, наслідки якого досі помітні в нерішучій позиції ООН щодо України.

У порівнянні з практикою вибору керівництва Європейського Союзу чи НАТО, структурні недоліки ООН очевидні: система вето гарантує, що посада Генерального секретаря залишатиметься підпорядкованою політиці великих держав. Результатом є ерозія тієї самої універсальності, яку ООН мала втілювати. Якщо організація хоче відновити довіру, вона повинна колись реформувати спосіб вибору своїх лідерів, щоб голова Секретаріату представляв не лише толерантність можновладців, а й голос світу в цілому.