Великоднє припинення вогню між Україною та Росією: які перспективи для ширшого миру?

Субота, 11 квітня 2026 року

Оголошення про припинення вогню між Україною та Росією на період православного Великодня несе в собі символізм, який є одночасно давнім і глибоко сучасним. Великдень у православній традиції знаменує воскресіння, оновлення та можливість спокути після страждань. Тому важко встояти перед надією, що навіть короткочасне замовкання гармат може сповістити про щось більш тривале. Однак, як і багато чого в цій війні, символізм необхідно зважувати з урахуванням складних розрахунків військової необхідності, економічної витривалості та геополітичних амбіцій.

Війна, яка вже триває п'ятий рік у своїй повномасштабній фазі, перетворилася на війну на виснаження в класичному сенсі. Жодна зі сторін не має вирішальної переваги, необхідної для досягнення остаточної перемоги на полі бою, проте жодна з них не є достатньо ослабленою, щоб змусити до капітуляції. Натомість обидві адаптувалися: Україна завдяки винахідливості, децентралізованим командним структурам та швидкій інтеграції західної військової допомоги; Росія — завдяки масовій мобілізації, промисловій переорієнтації та похмурій готовності понести надзвичайні втрати.

На цьому тлі тимчасове припинення вогню є радше ознакою стратегічного зближення, ніж паузою, що виникла внаслідок взаємного виснаження та політичних сигналів. Для Києва, очолюваного Володимиром Зеленським, припинення вогню є демонстрацією розсудливості перед його міжнародними партнерами, особливо в Європі та Північній Америці, де політична втома від війни стала прихованою течією у внутрішньому дискурсі. Для Москви, за Володимира Путіна, це дає можливість продемонструвати великодушність та перевірити згуртованість підтримки України Заходом, водночас дозволяючи обмежену оперативну перегрупування.

Не слід недооцінювати гуманітарний вимір навіть короткочасного припинення вогню. Цивільним особам на передовій — тим, хто зазнав артилерійських обстрілів, ударів безпілотників та постійної загрози переміщення — надається, хоч і швидкоплинна, відстрочка. Може бути сприяння обміну полоненими, вилученню тіл та ремонту критично важливої інфраструктури. Це не тривіальні питання; це фрагменти нормальності, які підтримують суспільства в умовах тривалого стресу.

Однак питання, яке неминуче виникає, полягає в тому, чи можна таку паузу перетворити на щось більш тривале. Тут перспективи є тривожними.

З точки зору України, фундаментальні цілі війни залишаються незмінними. Вона прагне відновлення своєї територіальної цілісності, включаючи регіони, анексовані або окуповані Росією з 2014 року. Будь-яке припинення вогню, яке заморожує конфлікт на нинішніх рівнях, ризикує закріпити фактичний розділ, який буде політично неприйнятним у внутрішньому плані та стратегічно небезпечним у довгостроковій перспективі. Заморожений конфлікт дасть Росії час переозброїтися, відновити та, у обраний нею момент, відновити наступальні операції.

Росія, зі свого боку, інвестувала забагато — кров’ю, скарбами та політичним капіталом — щоб погодитися на врегулювання, яке можна було б інтерпретувати як поразку. Анексовані території були включені до її конституційної бази, що зробило їх відмову не просто стратегічною поступкою, а конституційною та ідеологічною неможливою. Більше того, кремлівський наратив про опір зазіханню Заходу став центральним стовпом його внутрішньої легітимності. Передчасний мир, за відсутності відчутних здобутків, підірве цей наратив.

Економічні міркування ще більше ускладнюють картину. Економіка України, хоча й надзвичайно стійка, залишається значною мірою залежною від зовнішньої допомоги. Тому постійна підтримка Заходу — фінансова, військова та гуманітарна — є надзвичайно важливою. Тривале припинення вогню без чіткого політичного врегулювання може парадоксально послабити цю підтримку, оскільки втома донорів посилюється, а конкуруючі глобальні кризи вимагають уваги.

Тим часом російська економіка адаптувалася до санкцій шляхом імпортозаміщення, переорієнтації на енергоносії та розвитку альтернативних торговельних відносин, особливо з Азією. Хоча санкції, безсумнівно, стримували її зростання та технологічний розвиток, вони не призвели до краху, про який свідчили деякі ранні прогнози. Ця відносна стабільність зменшує економічні стимули для Москви прагнути негайного та всеохоплюючого миру.

Геополітично війна стала частиною ширшого протистояння між Росією та Заходом. Участь Європейського Союзу та Сполучених Штатів – через військову допомогу, санкції та дипломатичну підтримку – означає, що будь-яке тривале припинення вогню вимагатиме не лише двосторонньої угоди між Києвом та Москвою, але й перекалібрування цього ширшого протистояння. Наразі мало що вказує на те, що таке перекалібрування неминуче.

Тим не менш, було б помилкою нехтувати значенням навіть тимчасового припинення вогню. Війни на виснаження часто закінчуються не рішучим проривом, а поступовим накопиченням пауз, переговорів та часткових угод, які з часом змінюють стратегічний ландшафт. Довіра, яка колись повністю зникла, може почати формуватися у вузьких та специфічних контекстах — гуманітарних коридорах, локальних перемир'ях чи угодах щодо критично важливої інфраструктури. Ці поступові кроки можуть, за певних умов, перетворитися на ширші рамки для миру.

Щоб це сталося в Україні, необхідно виконати кілька умов. По-перше, обидві сторони повинні визнати, що витрати на продовження бойових дій переважають вигоди від потенційних здобутків — розрахунок, який наразі залишається оскаржуваним. По-друге, для України потрібні надійні гарантії безпеки, які б відповідали її законним побоюванням щодо майбутньої агресії. По-третє, необхідно розробити механізми управління або врегулювання спірних територій — питання, пов'язане з правовими, політичними та емоційними складнощами.

Тому Великоднє припинення вогню слід розуміти не як передвісник неминучого миру, а як момент можливості в рамках конфлікту, який в іншому випадку визначався б непохитністю. Це нагадування про те, що навіть серед найжорстокіших і затяжних війн бувають проміжки часу — якими б короткими вони не були — коли логіка насильства призупиняється, а альтернатива, якою б далекою вона не була, стає уявною.

Ми повинні сподіватися, що символізм Великодня не зовсім недоречний. Воскресіння, у своєму богословському значенні, не відбувається без страждань; воно також не гарантує негайної трансформації мирських умов. Це радше обіцянка того, що оновлення можливе, навіть коли обставини здаються невиправними.

Для України та Росії шлях до сталого миру залишається довгим і невизначеним. Однак кожне припинення вогню, кожен обмін, кожна мить стриманості, хоч і скромно, вносить свій внесок у архітектуру майбутнього врегулювання. Слід сподіватися, що ці фрагменти, накопичені з часом, одного дня можуть об'єднатися в щось більш тривале — мир, який не просто проголошено, а буде підтримуватися.