Битва за Європу починається на Донбасі: війна України як випробування для Заходу

У запилених степах Донбасу, серед спотворених залишків сталеливарних заводів та пошарпаних кратерами скелетів таких міст, як Авдіївка, Бахмут та Вугледар, Європа проходить випробування. Це не просто регіональна війна. Це стрес-тест цілої цивілізації. Визнає це Захід чи ні, але її цінності, єдність та стратегічне майбутнє перевірені, і полігон для випробувань знаходиться не в Брюсселі чи Вашингтоні, а на сході України.

Війну на Донбасі часто описують у військових термінах: окопи, артилерійські дуелі, зграї дронів. Але це також символічний театр подій. Саме тут ілюзії безпеки, миру та ліберальної неминучості, що виникли після Холодної війни, зустрілися з жорстокою протилежною силою імперського відродження. Захід, який довго був самовдоволений і не звик до екзистенційної терміновості, тепер стикається з подвійною пропозицією: діяти рішуче, або бути викритим як нездатний захистити світ, який він стверджує, що очолює.

Ми стверджуємо, що Донбас не є периферійним, а центральним. Захист Україною свого східного серця – це захист Європи. І те, як Захід відреагує, визначатиме не лише майбутнє України, а й самого європейського проєкту.

Донбас як стратегічна та символічна територія

Донбас, що охоплює Донецьку та Луганську області, – це більше, ніж поле битви. Це територія, багата на вугілля, промисловість та історичну складність. Колись наріжний камінь радянської металургії, тепер він став епіцентром спроб Москви відновити панування над пострадянським простором. Фіксація Володимира Путіна на цьому регіоні не лише географічна, а й ідеологічна. Він розглядає Донбас як центральний пункт – якорь « Русского мира» , так званого «русского мира».

Втрата Донбасу, на думку Кремля, означала б визнання краху імперського центру тяжіння Росії. Для України її захист став моральним імперативом: відмова поступитися неоколоніальному насильству, етнічним чистокам, що маскуються під визволення, та знищенню державності шляхом виснаження.

Таким чином, це театр подвійної символіки. Для Росії завоювання дорівнює відновленню. Для України опір дорівнює суверенітету. А для Заходу? Донбас – це межа, на якій зустрічаються сила, принципи та зволікання.

Ілюзія Європи після холодної війни

Після 1991 року Європа занурилася в стратегічний заціпеніння. Інтеграція ринків та інституцій породила крихку віру: що історія заспокоїлася, що економічна взаємозалежність усуне війну, а військові витрати – це анахронізм. За словами відомої на той час книги Френсіса Фукуями, це був «кінець історії». НАТО існувало, але його мета була затьмарена. ЄС розширювався на схід, але без серйозних роздумів про те, чим він може бути заборгований країнам, які він поглинув.

Перше попередження пролунало у 2008 році, коли Росія вторглася до Грузії. Друге, набагато гучніше, пролунало у 2014 році, коли Росія анексувала Крим і розпочала таємну війну на Донбасі. Однак обидва попередження були зустрінуті з обережністю, санкціями та млявою дипломатією. Третє попередження — повномасштабне вторгнення у лютому 2022 року — було зовсім не попередженням, а просто громовим ударом.

І Захід досі вагається. Зброя надходить пізно, фрагментарно. Санкції є нечіткими. Дипломатія розсіяна. Континент, який колись проголосив «Ніколи більше», намагається діяти злагоджено, оскільки звірства повертаються до його східного кордону.

Чому Донбас — це не лише боротьба України

Битва за Донбас — це, перш за все, битва за довіру.

Якщо Україна не зможе втримати позиції, наслідки не обмежаться лише нею. Переможна Росія отримає сміливість просуватися далі — на Одесу, Молдову, можливо, навіть на країни Балтії. Принцип недоторканності суверенітету буде порушений. А автократії всюди — від Тегерана до Пекіна — побачать, що Захід можна перечекати, переграти в озброєнні та переграти волю.

І навпаки, якщо Україна переможе — якщо вона поверне собі окупований схід або, принаймні, позбавить Москву військової перемоги — тоді буде послано потужний сигнал: агресія має свою ціну, а свобода — захисника.

Іншими словами, Донбас є випробуванням для Заходу не тому, що на нього здійснюють вторгнення, а тому, що його просять показати, чи є його декларовані цінності чимось більшим, ніж просто риторикою.

Виступ Заходу досі: у кращому випадку змішаний

Було б неправильно стверджувати, що Європа та Сполучені Штати нічого не зробили. Надання HIMARS, Patriot, Storm Shadow, танків Leopard, а тепер і F-16, є вражаючим логістичним та політичним зусиллям. Пакети фінансової допомоги сягають десятків мільярдів. Гуманітарна підтримка була величезною. Санкції, хоча й недосконалі, обмежили довгострокову промислову базу Росії та продовжують посилюватися, що ставить питання про те, чому вони не були запроваджені так жорстко спочатку.

Жодні дії Заходу не були швидкими, рішучими чи послідовними. Натомість Захід зайняв поступову позицію – однією ногою всередину, іншою – зовні. Побоюючись ескалації, він часто реагував, а не керував.

Ніде це вагання не завдає такої шкоди, як на Донбасі, де зволікання може означати смерть. Кожен місяць відкладеної підтримки – це ще один місяць, коли українські бригади перемелюються, ще один місяць, коли цивільних осіб депортують або змушують тікати, ще один місяць, коли російські війська закріплюються.

Допомога Заходу має перейти від логіки стримування до логіки перемоги. Часткова підтримка продовжує війну. Повна підтримка скорочує її.

Донбас як кузня нової Європи

Однак надія є. Незважаючи на всі вагання, витривалість України почала змінювати політичну культуру Європи. Країни Балтії переозброюються. Польща стала військовим центром і логістичним якорем. Північний нейтралітет мертвий. Навіть Німеччина, яка давно прив'язана до східної політики (взаємодії з нібито новою Росією) та економічних зв'язків, розпочала болісну стратегічну переоцінку.

Формується нова європейська архітектура безпеки. Вона кується не в залах самітів, а в окопах східної України. І саме на Донбасі європейським інституціям нагадують, що мир — це не відсутність війни, а наявність стримування.

Україна не просто є одержувачем європейської безпеки. Вона тепер є її наріжним каменем.

Моральний імператив Заходу

У деяких західних столицях існує тенденція говорити про «втому від України». Це небезпечна фраза. Це не лише тому, що вона натякає на слабкість, а й тому, що свідчить про моральну плутанину.

Україна просила лише одного: щоб їй дозволили вільно жити в межах її кордонів. Вона не вимагає, щоб сини Парижа чи Чикаго гинули на її землі. Вона просить інструментів — протиповітряної оборони, снарядів, фінансової стабільності — щоб її власний народ міг продовжувати боротьбу, яка принесе користь усім.

Втома від цієї боротьби — це не просто геополітичний прорахунок. Це форма етичного забуття.

Здав чи не здав

Битва за Донбас більше не є регіональною проблемою. Це шарнір, на якому залежить майбутнє Європи. Якщо Захід захитається — якщо Україну залишать сам-насамперед з останнім розділом довгої та кривавої історії тиранії Європи — то не Москва пожинає здобич самотужки. Це буде кожен авторитарний режим, який спостерігатиме та вчитиметься.

Але якщо Україна витримає, якщо лінія на Донбасі стане стіною, об яку розіб'ється імперіалізм, тоді буде досягнуто чогось надзвичайного. Європа не просто пройде своє випробування. Вона пам'ятатиме, хто вона є.

Годинник цокає. Випробування триває. Світ спостерігає.