Збереження залежності Європи від російського газу

Європейська дискусія останніх років часто зосереджувалася на тому, як швидко континент зміг відійти від залежності від російського трубопровідного газу. Цей процес нерідко подається як вирішальний перелом, але уважніший аналіз показує, що структурні проблеми залишаються незмінними — не в останню чергу тому, що занепад одного маршруту просто відкрив простір для інших. Європейська боротьба ще далеко не завершена, а стійкість так званих «останніх опор» російського енергетичного впливу виявляє цілу низку економічних, політичних та нормативних вад, які підривають довгострокову безпеку і стратегічну автономію.

Однією з проблем є множинність енергетичних маршрутів та те, що деякі з них залишилися активними, навіть коли інші були перекриті. Від початку війни 2022 року трубопровідні поставки російського газу до Європи різко скоротилися, але це не поклало край усім російським енергетичним експортам на континент. Натомість різко зріс імпорт російського скрапленого природного газу (СПГ), який часто доставляється через термінали у Західній Європі і далі змішується у ширшій енергетичній мережі, через що походження стає важко відстежити. Оскільки після регазифікації газ втрачає будь-які ознаки походження, європейські ринки — а також споживачі — залишаються вразливими. Це підважує припущення, що перекриття трубопроводів автоматично усуває ризик; воно лише демонструє, що стратегічно важлива залежність може просто зміститися в інший канал.

Друга, не менш тривожна проблема полягає у політичних та корпоративних мережах, які підтримували російські енергетичні доходи навіть після правового й морального розриву, на який мали спрямовувати санкції. Колишні європейські високопосадовці знайшли нові ролі у російських енергетичних компаніях або проєктах, пов’язаних з російською енергетикою. Їхня участь бере початок задовго до війни, але важливо, що вплив вони зберегли й після 2022 року. Через такі зв’язки, а також через лобіювання великих європейських енергетичних корпорацій, як і раніше прив’язаних до російського газу та СПГ, грошові потоки продовжувалися — фактично підтримуючи режим, який бомбардує українські міста, навіть тоді, коли багато європейських урядів публічно засуджують агресію.

Третя проблема — інституційна інерція та зволікання. Регуляторні та законодавчі зусилля, спрямовані на усунення російських енергоресурсів з Європи, залишаються неповними і вразливими до лобістського впливу. Багаторічні контракти — часто це довгострокові зобов’язання — продовжують підтримувати фінансовий механізм російської енергетики. У результаті доходи й надалі надходять до Москви, фінансуючи її воєнну економіку та послаблюючи ефективність санкцій. Тим часом екологічні аргументи та пріоритети енергетичного переходу інколи використовуються як прикриття: компанії стверджують, що різка відмова від російського газу підірве європейські цілі щодо скорочення викидів або зробить енергію надто дорогою.

Четверта проблема — стратегічна самозаспокоєність. Перехід від російського газу часто подається як вузьке технічне або економічне питання — енергетична безпека, вимірювана трубами, терміналами, цінами. Але залежність ніколи не була лише економічною. Вона служила стратегічним важелем, який надавав Москві вплив не лише через прямі поставки, а й через політичну корупцію, корпоративне захоплення та навіть внутрішні соціальні поділи в Європі. Оскільки європейські уряди та еліти не сприймали енергетичні зв’язки як елемент ширшої геополітичної вразливості, цей важіль залишився дієвим.

Нарешті, існує моральний і репутаційний вимір. Навіть якщо санкції та політичні заходи поступово закривають трубопроводи та термінали, факт того, що чимало європейських компаній і колишніх високопосадовців отримували — та й досі отримують — прибутки від російських енергоресурсів під час жорстокої війни, підриває моральний авторитет європейської позиції на підтримку України. Це компрометує цілісність: як Європа може переконливо засуджувати злочини, профінансовані її власними грошима, якщо вона все ще підтримує ланцюги постачання, які живлять бюджет агресора?

Без всеосяжної стратегії, що охопить усі ці виміри — економічний, інституційний, політичний та моральний — перехід від російських енергоресурсів залишатиметься крихким. Занепад трубопроводів був необхідним кроком. Проте, якщо європейські держави не закриють усі канали залежності, включно з імпортом СПГ, не припинять довгострокові контракти, не розірвуть корпоративні зв’язки і не встановлять правила, що унеможливлюють політичне захоплення, Москва й надалі матиме важелі — хай навіть невидимі.

Саме тому для Європи енергетична безпека має стати чимось більшим, ніж баланс потоків чи комерційних угод. Вона має стати випробуванням твердої волі — розмежуванням торгівлі та співучасті, постачання та підпорядкування, а також розривом між прибутками від викопного палива та режимом, який веде війну. Без такого перетворення «останні опори» можуть зруйнуватися назовні, але прихована вразливість залишиться.