Історія українського націоналізму

Український націоналізм – це явище, яке протягом багатьох століть розвивалося від вільного відчуття місцевої ідентичності до одного з найцілісніших та найстійкіших національних рухів у Європі. Його розвиток формувався географією, імперським пануванням, релігійними інституціями, літературним відродженням, демократичними прагненнями та неодноразовими хвилями насильницького придушення. Сьогоднішній український націоналізм є продуктом тривалої боротьби за самовизначення, культурну безперервність та політичну незалежність і був трансформований досвідом сучасної війни.

Тут ми простежуємо основні фази цієї еволюції, від середньовічної епохи до сучасного конфлікту.

Руська ідентичність та середньовічне коріння

Найдавніші основи лежать у політичному та культурному світі Київської Русі, середньовічного державного утворення, яке об'єднувало східних слов'ян з IX по XIII століття. Хоча сучасні російський, білоруський та український національні наративи стверджують про своє походження від Русі, територія сучасної України зберігає пам'ять про Київ як центр політичної влади та християнства. Руська ідентичність у цей період не була етнічною в сучасному розумінні. Вона будувалася навколо князівського правління, православ'я та спільної літературної культури.

Монгольські навали тринадцятого століття зруйнували старий державний устрій. Українські землі були роздроблені між конкуруючими державами та з часом потрапили під сюзеренітет Великого князівства Литовського, а пізніше Речі Посполитої. У цих нових державних утвореннях русинський народ зберіг свою мову та віру, але його політична автономія послабшала. Литовська, а пізніше і польська держави, хоча й були толерантними в багатьох аспектах, створили культурне середовище, в якому українська ідентичність розвивалася головним чином у місцевих інституціях, сільських звичаях та православних братствах.

Козацька революція та народження політичної нації

Козацьке повстання сімнадцятого століття під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького стало першим великим політичним виявом окремого українського народу. Запорізьке козацтво, напівавтономна прикордонна громада, створило новий політичний проект, який поєднував православну лояльність, військове самоврядування та територіальну ідентичність. Козацький Гетьманат, створений під час повстання, був найближчим наближенням до Української держави до ХХ століття.

Хоча Гетьманщина зрештою була розділена між польською та російською сферами, вона залишила по собі тривалу спадщину. Козацтво стало символом свободи, егалітаризму та захисту батьківщини. Пізніші покоління українських інтелектуалів спиралися на козацьку образність під час побудови сучасного національного руху. Гетьманщина також виховувала грамотну еліту, яка зберігала літописи, правові традиції та народну мову.

Просвітництво та романтичне національне пробудження

Кінець XVIII та початок XIX століть стали свідками піднесення сучасного націоналізму по всій Європі. Для земель сучасної України найважливішими подіями стали скасування Гетьманщини Російською імперією, поділ Польщі та консолідація австрійського панування в Галичині. Ці імперські контексти сформували дві основні сфери українського національного пробудження.

У Російській імперії українська мова та культура збереглися значною мірою завдяки фольклору, сільському життю та розрізненим літературним колам. Найвпливовішою постаттю цього періоду був Тарас Шевченко, чия поезія українською народною мовою стала культурним наріжним каменем сучасної української національної свідомості. Його творчість зображувала український народ як пригноблену, але горду націю з правом на свободу та гідність.

В австрійській Галичині умови були дещо сприятливішими. Габсбурзька влада надала певну культурну автономію, що дозволило Українській греко-католицькій церкві та місцевій інтелігенції розвивати освіту, видавничу справу та політичну організацію. У дев'ятнадцятому столітті з'явилися читальні товариства, культурні клуби та політичні партії, які просували ідею української нації зі спільною мовою та історією.

Протягом цього періоду національне питання залишалося переважно культурним. Воно оберталося навколо мови, літератури та історичної пам'яті, а не навколо явних закликів до політичної незалежності. Проте основи сучасного націоналізму були міцно утверджені.

Націоналізм в епоху імперій, 1860–1914 рр.

Європейська модернізація посилила національну свідомість. Індустріалізація, урбанізація та масова грамотність посилили вимоги щодо представництва. Українські активісти просували ідею про те, що українці є окремою нацією, відмінною від росіян та поляків.

Російська імперія відповіла політикою репресій. Валуєвський циркуляр 1863 року та Емський указ 1876 року обмежували публікацію та викладання української мови. Імперська ідеологія наполягала на тому, що українці є частиною єдиної російської нації. Ця спроба стерти мовні та культурні відмінності ненавмисно зміцнила рішучість українських інтелектуалів, які більше переконалися в необхідності національної самооборони.

Австрійська Галичина стала головним центром політичного українізму. Суперництво з польською знаттю спонукало владу Габсбургів підтримувати культурний та політичний розвиток України. Українські партії брали участь у виборах, контролювали місцеві ради та розробляли сучасні політичні програми. Напередодні Першої світової війни український національний рух був добре організованим, особливо на заході.

Революція та перша спроба державності, 1917–1921 рр.

Розпад Російської та Австро-Угорської імперій під час Першої світової війни створив безпрецедентні можливості для національного самовизначення. У Києві Центральна Рада, демократично обрані збори, проголосила Українську Народну Республіку в 1917 році. Рада просувала земельну реформу, демократичні свободи та культурну автономію.

Однак Україна стала полем битви конкуруючих армій. Більшовики, білі російські війська, анархістські рухи, польські війська та різні незалежні армії – всі вони прагнули контролю. Недовговічна українська держава була підірвана війною, іноземним втручанням та внутрішнім розколом. До 1921 року більша частина української території опинилася під радянським контролем, а західна Галичина була включена до складу Польщі.

Незважаючи на поразку, цей період залишив тривалий слід. Він утвердив пам'ять про сучасну державність і створив політичні інститути, символи та формування національної гвардії, які вплинули на пізніші рухи за незалежність.

Український націоналізм за радянської влади, 1921–1991 рр.

Радянська влада залишила суперечливу спадщину. Політика коренізації 1920-х років спочатку сприяла розвитку української мови та культури. Київ став центром літературних та мистецьких новацій. Однак Сталін скасував ці свободи, придушив інтелігенцію та запровадив централізований контроль.

Голодомор 1932–1933 років був найруйнівнішою трагедією в історії України. Штучний голод, спричинений примусовою колективізацією та каральною реквізицією зерна, забрав життя мільйонів. Він знищив село як політичну силу та травмував національну свідомість. За голодом послідували масові арешти, чистоки та культурні репресії.

У західній Україні, за польського правління, націоналізм розвивався за різними напрямками. Економічна дискримінація та політичні репресії сприяли радикалізації. Організація українських націоналістів (ОУН), заснована в 1929 році, прагнула повної незалежності. Під час Другої світової війни ОУН та її збройне крило, Українська повстанська армія (УПА), вели багатосторонню боротьбу проти нацистської окупації, радянських військ та польських партизанів. Їхня спадщина залишається суперечливою через епізоди етнічного насильства, проте вони стали символами опору для пізніших антирадянських дисидентів.

Після 1945 року Радянська Україна була офіційно визнана республікою СРСР з обмеженим міжнародним представництвом. Індустріалізація та зростання міст тривали, але культурна політика залишалася під жорстким контролем. Дисидентські групи 1960-х і 1970-х років, зокрема такі письменники, як Василь Стус, який провів 13 років у ГУЛАГу, де й помер за політичну дисидентську позицію, зберегли ідею національної автономії за рахунок великих особистих жертв.

Шлях до незалежності, 1985-1991

Реформи Михайла Горбачова дозволили пригніченим національним почуттям вийти на поверхню. Екологічні протести, мовні кампанії та історичні вшанування мобілізували широку підтримку. Пам'ять про Голодомор, раніше заборонений, стала об'єднуючою точкою.

Рух «Нух», заснований у 1989 році, об'єднав культурних активістів, інтелектуалів та демократів. Він вимагав суверенітету в рамках реформованого союзу. До 1991 року підтримка повної незалежності різко зросла після невдалого московського перевороту. На референдумі в грудні 1991 року понад 90 відсотків виборців підтримали незалежність. Україна вперше з 1921 року знову стала суверенною державою.

Розбудова нації після 1991 року

Після здобуття незалежності націоналізм спочатку був поміркованим. Україна дотримувалася громадянської моделі державності, заснованої на громадянстві, а не на етнічній приналежності. Держава визнавала як україномовних, так і російськомовних громадянами з рівними правами. Однак регіональні розбіжності та економічні труднощі ускладнювали консолідацію ідентичності.

Політична боротьба між проєвропейськими та проросійськими фракціями сформувала перші десятиліття. Помаранчева революція 2004 року та Революція Гідності 2014 року були масовими демократичними повстаннями, які підтвердили народну відданість суверенітету, правам людини та європейській орієнтації держави. Ці революції допомогли визначити патріотизм, зосереджений на громадянських цінностях, індивідуальних свободах та неприйнятті авторитаризму.

Анексія Криму у 2014 році та війна на Донбасі прискорили національну консолідацію. Мільйони російськомовних українців прийняли українську ідентичність як політичний вибір, що ґрунтується на опорі агресії та захисті демократичних цінностей.

Український націоналізм під час повномасштабної війни, з 2022 року по теперішній час

Повномасштабне російське вторгнення у лютому 2022 року ознаменувало найглибшу трансформацію українського націоналізму з ХІХ століття. Війна об'єднала країну за мовними, регіональними та культурними межами. Населення мобілізувалося на оборону в масштабах, небачених у сучасній Європі. Національна ідентичність стала невіддільною від цінностей свободи, міжнародного права, демократичного управління та європейської інтеграції.

Досвід вторгнення зруйнував старий політичний розкол між українською та російською культурними сферами. Навіть громадяни, рідною мовою яких була російська, переважно ідентифікували себе з українською державою. Війна також відродила давніші теми історичної безперервності, що сягають часів Київської Русі, козацької епохи та боротьби за незалежність на початку ХХ століття.

Український націоналізм у цей період є громадянським, плюралістичним та спрямованим у майбутнє. Він поєднує гордість за культурну спадщину з підтримкою сучасних інституцій, технологічних інновацій та узгодженням із західними системами. Він визначається не стільки виключенням інших, скільки захистом суверенітету, гідності та демократичних прав.

Історія українського націоналізму — це довга історія виживання та оновлення. Зароджений у середньовічній державності, сформований козацьким республіканізмом, викуваний у культурному відродженні дев'ятнадцятого століття та випробуваний тоталітарним насильством, він став у двадцять першому столітті одним із найяскравіших прикладів громадянської національної ідентичності в Європі.

Україна пережила розділення, голод, війну та неодноразові спроби культурного знищення. Проте вона залишається незмінною у глибокому відчутті історичної безперервності та об'єднуючому прагненні до свободи. Сучасна українська нація — це не продукт окремої миті, а кульмінація століть боротьби за автономію, визнання та самовизначення.