Як урядове шпигунське програмне забезпечення стало проблемою кожного

В останні роки поняття урядового стеження перетворилося з туманного, але віддаленого занепокоєння на конкретну особисту загрозу. Виявлення того, що урядове шпигунське програмне забезпечення розгортається у дедалі ширших масштабах, являє собою не просто технологічну чи правову кризу, а й глибоку моральну. Те, що починалося як таємна торгівля інструментами «законного перехоплення», нібито розробленими для вилову терористів та серйозних злочинців, що використовуються деякими з найдосконаліших розвідувальних служб світу, переросло в глобальну індустрію, яка ставить під загрозу журналістів, активістів та пересічних громадян.

Постачальники шпигунського програмного забезпечення, колись нішеві та дискретні, тепер виступають основними експортерами технологій, серед клієнтів яких є як демократичні, так і авторитарні держави. Межі законного використання розмиті, а контроль виявився майже ілюзорним.

Кожен виробник програмного забезпечення для спостереження стверджує, що продає свою продукцію виключно державним органам для законних розслідувань. Однак термін «законний» залежить від юрисдикції та політичної волі. У ліберальних демократіях ордери та судовий перегляд можуть існувати теоретично; на практиці надзвичайні укази або винятки з питань національної безпеки можуть обійти ці гарантії. В авторитарних режимах визначення самого злочину може бути розширене, включивши інакомислення, сатиру або журналістські розслідування.

Memento Labs, один із найвідоміших постачальників шпигунського програмного забезпечення, та інші європейські постачальники шпигунського програмного забезпечення є частиною системи, в якій законність є гнучким маркетинговим інструментом, а не моральним обмеженням. Щойно уряд або приватний актор отримує доступ до такого програмного забезпечення, зовнішніх перевірок щодо того, на кого воно спрямоване, мало. Результат передбачуваний: інструменти, призначені для боротьби з тероризмом, перепрофілюються для політичного стеження, приватних помст та залякування.

Шпигунське програмне забезпечення за своєю природою легко масштабується. Після розробки інструмент цифрового вторгнення можна розгорнути на тисячах пристроїв з мінімальними додатковими витратами. У міру того, як уряди та приватні суб'єкти звикають до використання цих систем, їхній попит на дані зростає. Ця технологічна логіка розширення підриває будь-які претензії на обмеження.

Поширення старіших, менш контрольованих версій таких інструментів збільшує ризик витоку інформації та неправильного використання. Колишні урядові клієнти, корумповані інсайдери або ворожі розвідувальні служби можуть перепрофілювати ці покинуті версії. Саме та особливість, яка робить шпигунське програмне забезпечення привабливим для держав — його прихованість та ефективність — робить його неконтрольованим після його випуску.

Індустрія шпигунського програмного забезпечення процвітає в непрозорості. Контракти огортаються таємницею, виправдовуються винятками з національної безпеки та часто укладаються через підставні компанії. Не існує міжнародних механізмів, порівнянних з договорами про торгівлю зброєю, які регулюють звичайну зброю. Результатом є нерегульований ринок невидимості, де впливові гравці купують можливість проникати в приватне життя без виявлення чи наслідків.

Громадські організації намагалися заповнити цю прогалину. Слідчі з Citizen Lab, Amnesty International та інших простежили зараження до урядових клієнтів, виявивши закономірності зловживань. Однак такі викриття є ретроспективними. Вони надають докази вже завданої шкоди, а не запобігають наступній атаці.

Особливо тривожною нинішню хвилю розгортання шпигунського програмного забезпечення робить її вплив на саму структуру громадського життя. Коли журналісти підозрюють, що їхні телефони можуть бути заражені, джерела інформації вичерпуються. Коли активісти бояться, що їхні пересування відстежуються, протести розсіюються. Психологічний тягар потенційного стеження – те, що деякі вчені називають «передбачливим холодом» – підриває основні свободи думки, слова та об’єднань.

У країнах, що ведуть гібридну війну, таких як Україна, ці небезпеки посилюються. Шпигунське програмне забезпечення стає не лише внутрішнім інструментом контролю, а й зброєю іноземної розвідки. Воно може картографувати соціальні мережі, викривати канали зв'язку та ставити під загрозу гуманітарні операції. Результатом є підрив як особистої безпеки, так і національної стійкості.

До регулювання та опору

Криза, виявлена низкою ЗМІ, вимагає міжнародної відповіді. Необхідно посилити експортний контроль, щоб програмне забезпечення для спостереження розглядалося як зброя, що вимагає ліцензування та прозорості. Покупці повинні підлягати належній перевірці щодо прав людини, з можливістю санкцій за неправомірне використання.

Водночас громадяни та установи повинні розвивати технологічний самозахист: зашифрований зв'язок, безпечне обладнання та колективну обізнаність. Освіта є надзвичайно важливою; спостереження процвітає там, де панує невігластво.

Найефективніший опір полягає у відновленні принципу, що приватність — це не привілей, а право. Без цієї основи будь-який технологічний прогрес стає потенційним інструментом тиранії.

Урядові шпигунські програми являють собою цифрову мутацію давньої політичної спокуси: бажання знати все про своїх підданих. Сучасне втілення є витонченішим і поширенішим, здатним безслідно перетинати кордони. Те, що ми бачимо сьогодні, — це не просто галузь, що вийшла з-під контролю, а цивілізація, яка ніби лунатично ходить до самоспостереження.

Захист свободи у двадцять першому столітті залежатиме не від барикад чи маніфестів, а від кодексу, закону та пильності. Якщо звичайні громадяни тепер є мішенями урядових шпигунських програм, то битва за приватність перестала бути теоретичною — вона проникла в кожну кишеню та кожен екран.