Що сталося з Андрієм Коваленком?

Метью Періш

Вівторок, 29 вересня 2026 року

Відхід керівника Українського центру протидії дезінформації на перший погляд виглядає загадковим. Однак, якщо придивитися уважніше, це може розповісти нам щось набагато цікавіше про зміну архітектури війни України проти Росії.

28 вересня 2026 року президент Володимир Зеленський підписав один із найкоротших президентських указів, які тільки можна уявити. Указ № 971/2026, по суті, складається з однієї вказівки: Андрія Валерійовича Коваленка звільняють з посади керівника Центру протидії дезінформації. В указі немає жодних пояснень, жодної подяки, жодного оголошення наступника та жодної вказівки щодо того, що Коваленко робитиме далі.

У країні, що перебуває у стані війни, відхід керівника організації, відповідальної за боротьбу з дезінформацією противника, неминуче привертає увагу. Центр працює під егідою Ради національної безпеки і оборони України, і його діяльність не пов'язана з периферійними зв'язками з громадськістю. Він виявляє ворожі інформаційні операції, аналізує російську пропаганду та намагається координувати реагування на спроби маніпулювати українською та міжнародною громадською думкою. У війні, де ракети та безпілотники супроводжують Telegram-канали, сфабриковані відео, чутки про мобілізацію, вигадані прориви на полі бою та ретельно сконструйовані історії про залишення Заходом військ, це важлива частина української держави.

Отже, лаконічне оголошення природно викликає питання: що сталося? Відсутність пояснень особливо помітна, оскільки Коваленко став однією з найбільш впізнаваних фігур в українському інформаційному апараті воєнного часу, часто коментуючи російські військові заяви, пропагандистські операції та спроби маніпулювати українською громадською думкою.

Перше, що варто сказати, це те, що формулювання в соціальних мережах про те, що Коваленка просто «звільнили», є технічно правильним, але потенційно оманливим. Наразі немає переконливих публічних доказів того, що президент Зеленський раптово вирішив звільнити його через неправомірні дії, політичні розбіжності чи невдоволення його роботою. Коваленко каже, що він сам подав прохання про звільнення з посади та подякував Зеленському за його прийняття. Він назвав свої три роки в Центрі значним шляхом і сказав, що йому час рухатися далі.

Що ще важливіше, історія почалася не 28 вересня. Одинадцятьма днями раніше, 17 вересня, українське видання ZN.UA повідомило, посилаючись на свої джерела, що Коваленко звернувся до керівництва з проханням перевести його на іншу посаду. Згідно з цим повідомленням, він залишиться в секторі безпеки та буде відповідальним за когнітивний та аналітичний вимір інформаційного протистояння в іншій установі безпеки. Точна установа не вказана.

Цей звіт суттєво змінює вигляд справи. Те, що окремо здавалося звільненням, починає більше нагадувати інституційне переведення, призначення якого ще не було публічно розкрито. Власні слова Коваленка після відходу вказують саме на це: він сказав, що продовжуватиме брати участь у процесах національної безпеки та в тому, що він назвав «когнітивною конфронтацією» з Росією. Він також сказав, що його особисті медіа-канали продовжуватимуть працювати і навіть стануть активнішими.

Цей вислів — когнітивна конфронтація — заслуговує на більше уваги, ніж йому приділяють досі. Він може стати найкориснішою підказкою для розуміння не лише того, що Коваленко має намір робити далі, але й того, як українська держава дедалі більше сприймає інформаційну війну.

Війна за те, у що вірять люди

Війна Росії проти України завжди відбувалася одночасно у двох світах. Існує фізична війна: солдати, артилерія, дрони, ракети, окопи, логістика та територія. Також існує паралельна боротьба за розуміння людьми цієї фізичної війни, і зв'язок між цими двома формами конфлікту стає дедалі тіснішим у міру продовження повномасштабного вторгнення.

Москва виділила величезні ресурси на друге поле бою. Російські інформаційні операції не обов'язково залежать від переконання аудиторії в правоті Росії. Часто більш реалістичною метою є вселити людям невпевненість у тому, чи хтось має рацію, чи можна довіряти тому, що вони читають, і чи зрештою вартий опір. Плутанина, цинізм і виснаження можуть бути кориснішими стратегічними продуктами, ніж реальна віра у кремлівську версію подій.

Ця відмінність важлива, оскільки пропаганда у ХХІ столітті не завжди нагадує радянський плакат, що проголошує переваги Комуністичної партії. Натомість вона може складатися з двадцяти взаємоузгоджених пояснень однієї й тієї ж події, що повторюються в тисячах історій, доки аудиторія не дійде висновку, що істина непізнавана. Метою може бути не стільки встановлення однієї історії, скільки руйнування впевненості у можливості встановлення істини.

Відповідно, Україні потрібні інституції, здатні боротися на цій території. Однак це створює складне питання для кожної демократичної держави: що саме означає «протидія дезінформації»? Відповідь стає особливо складною, коли уряд, який здійснює протидію, сам бере участь у екзистенційній війні і тому має законні військові таємниці, потреби у стратегічних комунікаціях та очевидний інтерес у підтримці суспільного духу.

У найвужчому сенсі, протидія дезінформації означає виявлення явно хибних тверджень, що генеруються або посилюються ворожою державою, та надання у відповідь точної інформації. Однак у найширшому сенсі інформаційна війна стає чимось значно амбітнішим: розуміння того, як населення сприймає події, передбачення наративів до їх розвитку, вплив на міжнародні дебати та підтримка соціальної стійкості під надзвичайним психологічним тиском війни. Різниця між цими двома концепціями є суттєвою.

Останні види діяльності все частіше описуються військовими та фахівцями з безпеки за допомогою таких термінів, як когнітивна війна, когнітивна безпека або когнітивні операції. Вони передбачають не просто виявлення окремих брехень, а й розуміння інформаційного середовища, в якому ця брехня стає переконливою, емоцій, які вони експлуатують, та соціальних груп, через які вони поширюються.

Тому вибір мови Коваленка видається показовим. Він не оголосив, що йде з громадського життя чи відмовляється від боротьби з російською пропагандою. Він конкретно сказав, що залишається в рамках національної безпеки та когнітивного протистояння. Це узгоджується з попереднім повідомленням про те, що його наступна роль стосуватиметься когнітивного та аналітичного виміру інформаційної війни, хоча послідовність — це не те саме, що підтвердження.

Тому нам слід відрізняти висновки від фактів. Станом на 29 вересня українська влада публічно не визначила нову установу чи посаду. Було б передчасно оголошувати, що Коваленка було призначено до якоїсь секретної нової організації психологічної війни, не кажучи вже про вигадування бюрократичних перестановок, для яких немає документальних доказів. Проте є достатньо інформації, щоб припустити, що відбувається щось менш драматичне та потенційно цікавіше, ніж звільнення.

Дивний заклад, який побудував Коваленко

Центр протидії дезінформації сам по собі є незвичайним створінням. Уряди завжди спілкувалися під час воєн, але інформаційне середовище російсько-української війни розмило традиційні межі між аналізом розвідки, стратегічними комунікаціями, журналістикою, дипломатією, психологічними операціями та звичайною роботою урядової преси. Смартфон об'єднав усі ці дисципліни на одному екрані.

Коваленко став керівником Центру в січні 2024 року, до цього він був його заступником. За час свого перебування на посаді він став надзвичайно помітним для людини, яка в іншому випадку могла б обіймати маловідому бюрократичну посаду. Його присутність у Telegram перетворила його на впізнаваного тлумача російської військової та інформаційної діяльності, а його заяви регулярно цитували українські та іноземні ЗМІ.

Ця модель має переваги. Російські інформаційні операції відбуваються надзвичайно швидко, тоді як звичайне урядове відомство, яке вимагає кількох рівнів авторизації, перш ніж відповісти на кожне неправдиве твердження, може виявити, що до моменту появи його відповіді брехня вже поширилася по всьому світу. Впізнавана особа, яка може швидко та зрозумілою мовою спілкуватися, пропонує очевидну альтернативу.

Існує також структурна проблема. Державна інституція в ідеалі має бути більшою, ніж особистість, яка її очолює, і коли чиновник одночасно стає аналітиком, урядовим комунікатором та значною особистістю в соціальних мережах, межу між інституційною владою та особистою владою стає важко розрізнити. Тому відхід Коваленка може стати цікавим випробуванням того, чи дозрів Центр до інституції, здатної пережити відхід людини, яка найбільш публічно асоціюється з ним.

Він сам, очевидно, вважає, що так. У своєму прощальному слові він сказав, що його команда побудувала сильну інституцію, розширила її медіапродукти, допомогла сформувати український інформаційний порядок денний та зміцнила співпрацю з міжнародними партнерами. Це, звичайно, його оцінка власного перебування на посаді, а не незалежна оцінка, але мова показова: він представляє свій відхід як завершення одного етапу, а не крах проекту.

Чотири секретарки та одна війна

Є ще одна цікава особливість перебування Коваленка на посаді. Протягом періоду, коли він очолював Центр, політичне та бюрократичне середовище навколо Ради національної безпеки і оборони неодноразово змінювалося. ZN.UA зазначає, що він працював під керівництвом чотирьох секретарів РНБО: Олексія Данілова, Олександра Литвиненка, Рустема Умерова та Ігоря Клименка.

Такий ступінь руху на чолі українського істеблішменту безпеки робить інституційну адаптацію не дивною. Уряд України воєнного часу неодноразово реорганізовував міністерства, військові командування та структури національної безпеки, оскільки характер війни змінювався. Інформаційна війна змінювалася особливо швидко, і в деяких аспектах технології, за допомогою яких вона ведеться, розвивалися швидше, ніж інституції, відповідальні за протидію їм.

Штучний інтелект зараз робить недороге виготовлення переконливих фальшивих фотографій, голосів та відео дедалі більш звичним. Telegram дозволяє чуткам поширюватися по всій Україні за лічені хвилини. Російські наративи, спрямовані на українців, співіснують з різними наративами, спрямованими на американців, німців, поляків та іншу європейську аудиторію, тоді як російські розвідувальні та пропагандистські операції все частіше перетинаються зі справжніми політичними суперечками, що відбуваються всередині демократичних суспільств.

Таким чином, стара модель «розвінчування дезінформації» ризикує стати неадекватною. На той час, як урядове відомство спростує вчорашню вірусну фабрику, завтрашня вже з'явиться. Більш складна модель зосередиться на мережах, аудиторіях, моделях посилення та психологічних вразливостях, які намагаються використати ворожі інформаційні операції. Це значно ближче до того, що має на увазі вираз «когнітивна конфронтація».

Якщо Коваленко справді переходить з громадського Центру до більш спеціалізованої структури безпеки, що зосереджується на цих питаннях, то його зміна роботи може бути бюрократичним вираженням цієї ширшої еволюції. Однак наразі це залишається радше інтерпретацією, ніж встановленим фактом, і ця відмінність важлива в історії про дезінформацію.

Проблема з Телеграмом

Існує додаткова складність, яка ілюструє своєрідний світ, у якому діє Коваленко. Український політичний Telegram сповнений анонімних та напіванонімних каналів, нібито інсайдерів, неназваних брифінгів та звинувачень у тому, хто контролює яке інформаційне джерело. Деякі з цих каналів, безсумнівно, мають справжні джерела; інші переробляють чутки, просувають приватні інтереси або змішують точну інформацію зі спекуляціями у пропорціях, які пересічному читачеві надзвичайно важко розібрати.

Відразу після відходу Коваленка один із таких каналів заявив про зв'язок між ним та іншим Telegram-каналом, від якого Коваленко публічно дистанціювався. Це звинувачення є інтригуючим саме тому, що самі фахівці з інформації неминуче стають об'єктами інформаційних операцій, пліток та контрпліток. Однак наявні матеріали не підтверджують ймовірний зв'язок, і Коваленко, як повідомляється, досить рішуче це заперечував, щоб охарактеризувати припущення про такий зв'язок як справу Служби безпеки та Кіберполіції.

Саме тут важливою стає обережність. Було б іронічно, якби стаття про колишнього керівника Центру протидії дезінформації перетворила анонімні натяки в Telegram на встановлені факти. Наразі вони не є встановленими фактами, і немає публічних доказів того, що ці звинувачення пояснюють його відхід.

Насправді хронологія вказує на інший бік. Повідомлення про те, що Коваленко мав намір перейти на іншу посаду в секторі безпеки, з'явилися 17 вересня, задовго до президентського указу від 28 вересня. Якщо не з'являться достовірні докази, що пов'язують суперечку щодо Telegram з попереднім рішенням, ці два випадки не слід просто об'єднувати, оскільки вони створюють більш драматичну історію.

То що ж за цим усім стоїть?

Тому найменш захопливим поясненням може бути те, що найбільше узгоджується з наявними наразі доказами. Коваленко хотів залишити Центр і попросив іншу посаду; українське керівництво погодилося, і згодом бюрократичний процес призвів до президентського указу, необхідного для офіційного звільнення його з поточної посади. Тим часом Коваленко готувався продовжувати роботу в іншій частині системи безпеки України.

Це пояснення не дає відповіді на всі питання. Навпаки, воно залишає одне особливо цікаве питання без відповіді: куди він прямує? Опис ролі, яку опублікував ZN.UA , пов’язаної з «когнітивним та аналітичним напрямком інформаційної протидії», є надзвичайно конкретним, що свідчить про те, що хтось уже обговорював характер запропонованої посади на момент появи цієї історії. Відповідно, може бути опубліковано ще одне оголошення.

До того часу слід аналітично розділяти три можливі інтерпретації. Одна з них — драматична: Коваленко посварився з кимось впливовим і був відсторонений. Наразі немає вагомих публічних доказів, які б це підтверджували. Інша — буденна інтерпретація: після майже трьох років роботи в Центрі він просто хотів отримати іншу роботу в уряді, і його власна версія загалом підтверджує це пояснення.

Третя можливість знаходиться десь посередині між цими двома і, мабуть, є найцікавішою. Україна, можливо, реорганізує спосіб ведення інформаційної війни, переносячи деякі види діяльності за межі реактивного моніторингу дезінформації на ширший бізнес когнітивної безпеки, аналізу розвідувальних даних та стратегічних комунікацій. Наявні наразі докази узгоджуються з цим тлумаченням, але ще не підтверджують його, і майбутні призначення можуть показати, чи справді це сталося.

У цій невизначеності є ширший урок. Одна зі звичок, яку заохочує інформаційна війна Росії, — це прагнення негайно заповнити кожну прогалину в знаннях. Звільнення без пояснень має приховувати скандал; переведення без призначення має являти собою змову; анонімне звинувачення в Telegram має розкривати таємну боротьбу всередині Банкової. Іноді це правда, але часто ні.

Більш корисною дисципліною є побудова хронології, відокремлення відомого від простого твердження, а потім очікування на відсутні докази. Те, що ми знаємо, порівняно просте: 17 вересня українські ЗМІ повідомили, що Коваленко попросив про переведення на іншу посаду в секторі безпеки, пов'язану з когнітивною та аналітичною інформаційною війною. 28 вересня Зеленський офіційно звільнив його з посади керівника Центру. Коваленко подякував Президенту за прийняття його прохання та чітко заявив, що залишається у конфронтації з Росією у сфері національної безпеки та когнітивних технологій.

Все, що йде далі, залишається радше розслідуванням, ніж фактом. Проте є іронія, гідна часу: людина, яка роками просила українців не робити перестрибування з фрагментів інформації на необґрунтовані висновки, залишила свою роботу за обставин, які саме викликають таку спокусу. Наразі, опиратися цій спокусі, уважно спостерігаючи за тим, де Коваленко з'явиться далі, може бути найдоцільнішим способом зрозуміти, що насправді відбувається.