Шахова дошка Чорного моря: Україна, Туреччина та майбутнє морської безпеки

Чорне море вже давно є центральним елементом регіонального суперництва, змін у альянсах та морських амбіціях. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році воно набуло ще більшого стратегічного значення. У центрі цього дедалі більш оспорюваного морського простору стоять Україна та Туреччина — дві країни, чия історія, імперативи безпеки та морські стратегії переплітаються як з можливостями, так і з напруженістю. Оскільки Україна прагне переосмислити свій військово-морський потенціал після зазнання тяжких втрат, а Туреччина прагне зберегти свою ключову роль південно-східного оплоту НАТО, майбутнє морської безпеки в Чорному морі залежатиме від їхньої координації, спільних загроз та здатності регіональних та міжнародних структур стримувати дедалі нестабільнішу ситуацію.

Відродження Військово-морського флоту України

Крах ВМС України під час анексії Криму Росією у 2014 році став переломним моментом. Севастополь — головна військово-морська база України — упав без бою, а разом з ним понад половина українського флоту була або захоплена, або затоплена. Відтоді Україна розпочала болісне завдання відновлення свого військово-морського потенціалу, хоча й з нуля та під постійною загрозою. Вторгнення 2022 року чітко показало, що контроль на морі та його стримування стануть важливими компонентами оборони та економічного виживання України.

Незважаючи на свої недоліки, Україна досягла асиметричного успіху на морі. Використання нею морських безпілотників та високоточних ударів змусило колись домінуючий Чорноморський флот Росії вивести значну частину своєї присутності з Севастополя до Новоросійська, вище за течією російських річок. Удар України по флагманському кораблю « Москва» 14 квітня 2022 року та неодноразові атаки на російську військово-морську інфраструктуру та логістичні ланцюги продемонстрували здатність до інновацій та адаптації. За підтримки Великої Британії, Америки та Туреччини Україна почала створювати «москітний флот» з невеликих, маневрених суден, які можуть діяти під егідою берегових ракетних систем. Географія України не дозволяє проектувати масштабну військово-морську міць, але вона дозволяє застосовувати високоефективну стратегію заперечення конфлікту на морі.

Türkiye: Стратегічний воротар

Туреччина давно вважає себе охоронцем чорноморських проток. Згідно з Конвенцією Монтре 1936 року, вона контролює доступ до Чорного моря через Босфор і Дарданелли, що дозволяє їй обмежувати присутність військово-морських держав, що не належать до Чорного моря. З лютого 2022 року Анкара використовує цей правовий інструмент, щоб запобігти входу військових кораблів у Чорне море, включаючи кораблі своїх союзників по НАТО, тим самим обмежуючи ескалацію, але також обмежуючи можливості України щодо морської підтримки.

Однак позиція Туреччини складніша, ніж у нейтрального посередника. Відносини Анкари з Москвою характеризуються прагматичною співпрацею та прихованим суперництвом. Хоча Туреччина продала Україні безпілотники Bayraktar TB2 та підтримала деякі ініціативи НАТО, вона також підтримувала економічні зв'язки з Росією, зокрема в енергетиці та зерні. Тому політика Туреччини щодо Чорного моря є балансуванням: вона прагне уникнути прямої конфронтації з Росією, одночасно зміцнюючи власну роль регіональної держави та підтримуючи дружні зв'язки з Україною.

Архітектури безпеки та стратегічна співпраця

Морська безпека в Чорному морі регулюється не стільки формальними альянсами, скільки мережею двосторонніх домовленостей та стратегічних домовленостей. Роль НАТО обмежена: згідно з Конвенцією Монтре, лише держави Чорного моря можуть утримувати військові кораблі в морі понад 21 день, а основні неліторальні флоти НАТО, такі як США та Велика Британія, мають лише епізодичну присутність. Румунія та Болгарія, обидві члени НАТО, пропонують пункти проходження для морського спостереження та повітряного патрулювання, але їм бракує значної військово-морської потужності.

У цьому контексті Україна та Туреччина налагоджують тихі партнерські відносини. ВМС України навчалися разом з ВМС Туреччини та отримували підтримку у сфері обладнання та суднобудування від турецьких верфей. У 2021 році дві країни підписали оборонну угоду про спільне будівництво корветів та безпілотних авіаційних систем. Продовження такої співпраці буде важливим, якщо Україна хоче підтримувати надійний військово-морський потенціал стримування.

Водночас обидві країни поділяють стурбованість щодо мілітаризації Криму Росією та використання Москвою Чорноморського флоту для проектування сили в Середземномор'ї та на Близькому Сході. Неодноразове використання Росією морських мін, напади на зернові конвої та тактика блокади викликали занепокоєння у Анкарі, яка розглядає порушення чорноморської торгівлі як загрозу регіональній стабільності та інтересам Туреччини щодо збереження своєї ролі транспортного та зернового вузла.

Зернові коридори та економічна безпека

Ніде морська співпраця між Туреччиною та Україною не є такою помітною, як у переговорах щодо коридорів експорту зерна. Після того, як Росія призупинила участь у Чорноморській зерновій ініціативі в середині 2023 року, Туреччина відіграла центральну роль у посередництві в альтернативних коридорах через свої територіальні води, дозволяючи українському зерну потрапляти на світові ринки через Румунію та Болгарію. Ці маршрути, хоча й довші та складніші, підкреслили потенціал регіональної координації навіть без офіційної участі Росії.

Стратегічний інтерес Туреччини до безперешкодного постачання продовольства та енергії збігається з потребою України підтримувати свою сільськогосподарську економіку. Це зближення створило можливості для дипломатичних інновацій, навіть у тіні війни. Акцент Анкари на суверенітеті та ненападі, хоча й вибірково, тим не менш, дає їй моральний та політичний простір для підтримки економічного виживання України.

Виклики попереду

Майбутнє безпеки Чорного моря сповнене невизначеності. Війна в Україні не показує жодних ознак вирішення, а готовність Росії атакувати цивільну та економічну інфраструктуру, включаючи порти та судноплавство, свідчить про те, що морська напруженість залишатиметься високою. Довгострокові військово-морські перспективи України залежать від подальшої підтримки Заходу, інтеграції технологій безпілотників та ракет, а також стратегічного партнерства, особливо з Туреччиною.

Для Туреччини завдання полягає в тому, щоб залишатися надійним посередником, не втягуючись у пряму конфронтацію. Нещодавні спроби Анкари зблизитися з Європейським Союзом та перезавантажити відносини з НАТО свідчать про те, що вона може рішучіше схилятися на Захід, особливо якщо справи Росії продовжуватимуть погіршуватися.

Однак залишається ширше питання: чи можна стабілізувати Чорне море без нової архітектури безпеки, яка включатиме не лише НАТО, а й Україну як повноправного учасника? До того часу регіон залишатиметься шахівницею — гра на якій вже розпочалася, але кінцева точка ще далеко не ясна.