Чому Путін тепер має загострити свій конфлікт з НАТО
Метью Періш
П'ятниця, 25 вересня 2026 року
Твердження, що Володимир Путін тепер має ескалювати свій конфлікт з НАТО, на перший погляд звучить як передбачення неминучого вторгнення Росії на територію НАТО. Це не аргумент. Слово «повинен» також не означає, що ескалація є бажаною, раціональною в будь-якому абсолютному сенсі чи неминучою. Швидше, Путін маневрував, займаючи стратегічну позицію, в якій подальша ескалація із Заходом дедалі більше випливає з політичної системи, військової економіки та ідеологічного наративу, які він побудував після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Кремль може мати вагомі причини не боротися безпосередньо з НАТО, але він також має дедалі вагоміші причини не дозволяти конфронтації з НАТО вщухнути.
Ця відмінність є важливою, оскільки Росія та НАТО вже займають широку та незручну територію між миром та звичайною війною. НАТО стверджує, що порушення повітряного простору Росією, кібератаки, саботаж та інша ворожа діяльність проти держав-членів та їхньої інфраструктури почастішали, тоді як Альянс відповів суттєвим посиленням свого східного флангу. У вересні 2026 року вище військове керівництво НАТО публічно назвало порушення повітряного простору Росією, інциденти з безпілотниками та гібридну діяльність спробами випробувати рішучість союзників. Європейські уряди також звинуватили Росію в посиленні саботажу, кібератак та інших гібридних операцій, хоча деякі європейські чиновники одночасно стверджували, що Москва наразі не має можливості для прямого нападу на НАТО звичайними силами.
Саме в цьому просторі між миром і війною стратегічне становище Путіна стає дедалі небезпечнішим.
Війна, яка стала масштабнішою за Україну
Вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року спочатку мало на меті переважно саму Україну. Москва прагнула повалити або підкорити українську державу, змінити її дедалі більш західну політичну орієнтацію та нав'язати угоду, яка б назавжди обмежила суверенітет Києва. Первісна російська військова операція, схоже, була розроблена для швидкого досягнення цих цілей. Натомість Україна вижила, початковий наступ Росії зазнав невдачі, а війна стала чимось набагато масштабнішим, ніж, очевидно, очікував Кремль.
Стратегічні наслідки були вражаючими. Фінляндія та Швеція вступили до НАТО, військові витрати Заходу збільшилися, а НАТО суттєво посилило свій східний кордон. Альянс зараз утримує багатонаціональні сили на своєму східному фланзі та розширив механізми патрулювання повітряного простору, спостереження та протиповітряної та протиракетної оборони. НАТО розпочало місію «Східний вартівник» після неодноразових порушень повітряного простору Росією та створило дев'яті багатонаціональні передові сухопутні сили у Фінляндії в червні 2026 року. Вторгнення, спрямоване на усунення стратегічних наслідків розширення НАТО, таким чином сприяло прямо протилежному результату.
Для звичайного уряду це може стати приводом переглянути припущення, на яких ґрунтувалася початкова політика. Путінська Росія — не звичайний уряд. Після років війни, репресій, військових витрат та політичної мобілізації визнання того, що конфронтація призвела до стратегічних результатів, суперечних запланованим, викличе незручні питання про жертви, на які було покладено російське суспільство. Тому Путіну потрібне пояснення, чому початкові цілі залишаються невиконаними, і твердження про те, що Росія бере участь у набагато масштабнішій історичній боротьбі проти колективного Заходу, дає таке пояснення.
Відповідно, НАТО набуло своєрідної ролі в сучасній російській політичній міфології. Альянс зображується одночасно як декадентський, але водночас жахливий, розділений, але експансіоністський, військово слабкий, але здатний загрожувати існуванню Росії. Ці твердження логічно важко узгодити, але вони політично корисні, оскільки НАТО таким чином може пояснити практично кожну стратегічну проблему Росії. Україна стає не головним чином ворогом, а полем бою, на якому Росія протистоїть набагато більшому західному супротивнику.
Ця трансформація є політично зручною, оскільки вона змінює критерії, за якими оцінюється війна. Якби Росія воювала лише з Україною, то роки безрезультатної війни проти сусідньої країни викликали б очевидні питання щодо військової діяльності Росії. Якщо ж Росія натомість бореться з накопиченою військовою та економічною могутністю західного світу, то саме продовження боротьби може бути представлене всередині країни як доказ надзвичайної стійкості Росії.
Проблема стратегічного виснаження
Тим не менш, Путін стикається з труднощами, знайомими урядам, які організовують політичну легітимність навколо постійної надзвичайної ситуації. Надзвичайні ситуації зрештою стають буденністю. Російське суспільство вже пережило роки воєнної риторики, військових втрат, санкцій, мобілізації, атак безпілотників, цензури та величезних витрат на оборону. Обставини, які здавалися б надзвичайними до лютого 2022 року, поступово стали рисами повсякденного російського політичного життя.
Однак, як тільки надзвичайна ситуація стає нормальною, її здатність мобілізувати суспільство зменшується. Уряди, які покладаються на зовнішню небезпеку для виправдання внутрішньої дисципліни, тому періодично стикаються зі спокусою демонструвати, що небезпека залишається безпосередньою. Ворог повинен продовжувати здаватися достатньо небезпечним, щоб виправдати жертви, репресії та військові витрати, але не ставати настільки небезпечним, щоб конфронтація загрожувала існуванню самої держави.
Це створює надзвичайно вузький коридор для російської стратегії. Путін має вагомі причини уникати звичайної війни між НАТО та Росією, оскільки такий конфлікт створить величезні військові ризики та можливість ескалації між ядерними державами. Водночас він може мати вагомі підстави для посилення конфронтації нижче порогу, за якого НАТО колективно дійде висновку, що Росія розпочала збройний напад на Альянс.
Результуючий стратегічний ландшафт є величезним. Кібероперації можуть стати більш руйнівними, саботаж – більш амбітним, електронна війна – більш нав'язливою, а розвідувальні операції – більш агресивними. Літаки та безпілотники можуть наближатися до повітряного простору НАТО або входити до нього. Критична інфраструктура може бути під загрозою або пошкоджена. Політичне втручання та дезінформація можуть стати більш витонченими. Жодна з цих дій не обов'язково вимагає від Росії безпомилкового переходу у звичайну війну, проте кожна з них може підвищити політичну температуру конфронтації.
Це не просто теорія. НАТО стверджує, що російські дрони та літаки неодноразово порушували повітряний простір союзників, а в серпні 2026 року засудило інциденти, що стосуються Польщі та Румунії, як небезпечні та неприйнятні, назвавши їх свідченням зростаючої толерантності Росії до ризику. Тим часом європейські чиновники описали ширшу схему саботажу та кіберактивності, відрізняючи ці операції від підготовки до неминучої звичайної атаки.
Привабливість таких операцій полягає саме в їхній неоднозначності. Кожен інцидент ставить перед урядами країн НАТО одне й те саме питання: чи цього достатньо? Чи достатньо цього, щоб виправдати заходи відплати, додаткові санкції, розгортання військових сил, консультації за статтею 4 чи, зрештою, колективну оборону? Якщо різні уряди НАТО відповідають на ці питання по-різному, Москва дізнається щось важливе про політичну архітектуру Альянсу.
Випробування НАТО без боротьби з НАТО
Кремлю не потрібно завдавати НАТО військової шкоди, щоб завдати йому стратегічної шкоди. Дійсно, спроба перемогти НАТО у звичайній війні означала б зовсім інший порядок дій, ніж кампанія Росії в Україні. Більш правдоподібною метою було б продемонструвати, що гарантія колективної оборони НАТО стає політично невизначеною, коли вона стикається з навмисно неоднозначними провокаціями.
Ця відмінність лежить в основі стримування. Сила НАТО полягає не лише в солдатах, літаках, ракетах та ядерній зброї. Вона ґрунтується на очікуванні, що потенційні супротивники вважатимуть, що напад на одного члена спровокує ефективну колективну відповідь з боку інших. Якби Москва змогла внести серйозні сумніви в це очікування, вона могла б отримати стратегічний результат, який був би значно непропорційним необхідним військовим ресурсам.
Тому найнебезпечнішою операцією Росії проти НАТО може бути та, яка навмисно розроблена так, щоб не виглядати зовсім як атака. Загадковий вибух, невідома кібероперація, неідентифікований безпілотник, інцидент з підводною інфраструктурою або конфронтація за участю нерегулярного персоналу створюють політичну невизначеність такого роду, якої немає вторгнення бронетехніки. Уряди країн НАТО повинні вирішити не лише, як реагувати, але й що саме сталося, хто несе відповідальність і чи перетинає інцидент правові та політичні пороги, навколо яких організована колективна оборона.
Росія могла б винести урок з кожного такого епізоду. Один уряд міг би вимагати відплати, тоді як інший радив би розслідуванню. Третій міг би виступати за економічні заходи, тоді як четвертий побоювався б, що будь-яка відповідь може розпочати цикл ескалації. Кремль міг би спостерігати за цими розбіжностями та відповідно коригувати наступні операції, поступово досліджуючи Альянс, а не протистоячи йому безпосередньо.
Ось чому, здавалося б, незначні інциденти можуть стати непропорційно важливими. Їхнє стратегічне значення полягає не обов'язково у фізичній шкоді, яку вони завдають, а в політичній інформації, яку вони розкривають.
Сходи ескалації
Найбільш раціональна форма ескалації, яку пропонує Путін, з точки зору Кремля, є радше поступовою, ніж видовищною. Російське вторгнення до Польщі чи Естонії миттєво усуне неоднозначність і представить НАТО якомога чіткішим випробуванням колективної оборони. Вторгнення безпілотника в повітряний простір НАТО, пошкоджений телекомунікаційний кабель або кібератака, авторство якої залишається суперечливим протягом кількох тижнів, створює набагато складнішу проблему.
Саме НАТО дедалі частіше описує діяльність Росії саме в цих термінах. У своїй стратегії на східному фланзі вона згадує про зростання порушень повітряного простору, кібератак та актів саботажу, тоді як вище військове керівництво у вересні заявило, що поведінка Росії випробовує рішучість союзників. Однак реакція НАТО також демонструє фундаментальну небезпеку для Москви: повторний тиск може зміцнити, а не послабити альянс. «Східний вартівник» надав додаткові літаки, системи протиповітряної оборони, можливості спостереження та військово-морські ресурси східним членам НАТО.
Це створює своєрідне змагання, в якому обидві сторони намагаються вплинути на сприйняття ризику іншою стороною. Москва може спробувати переконати НАТО, що подальша підтримка України призводить до дедалі неприємніших наслідків ближче до території Альянсу. НАТО прагне переконати Москву, що така поведінка лише призводить до більшої військової готовності та згуртованості Альянсу. Жодна зі сторін не обов'язково прагне прямої війни, але обидві мають стимули продемонструвати, що залякування не змусить їх відступити.
Такі обставини історично небезпечні, оскільки сигналізація недосконала. Дії, задумані однією стороною як попередження, можуть бути інтерпретовані іншою як підготовка до чогось більшого. Заходи, задумані як оборонні, можуть здаватися наступальними. Кожна сторона може переконати себе, що наступний поступовий крок необхідний саме тому, що його невиконання заохотить подальший тиск з боку опонента.
Україна залишається в центрі протистояння
Тим не менш, Україна залишається незамінною для розуміння того, чому Путін може посилити тиск на НАТО. Росія може покращити своє становище в Україні двома принципово різними способами. Вона може безпосередньо знищити український військовий потенціал, або ж може спробувати послабити міжнародну коаліцію, яка постачає Україні гроші, зброю, розвідувальні дані та політичну підтримку.
Другий підхід іноді може бути дешевшим за перший.
Знищення російського безпілотника над територією України – це, перш за все, військова подія. Вхід російського безпілотника у повітряний простір НАТО одночасно стає політичною подією у Варшаві, Бухаресті, Брюсселі, Вашингтоні та інших столицях країн-членів Альянсу. Це провокує дебати щодо протиповітряної оборони, військових витрат, ескалації та ризиків, пов'язаних з подальшою підтримкою України. Якщо інцидент викличе страх або політичні розбіжності, не викликаючи рішучої відповіді НАТО, то Росія може отримати політичні переваги, не досягнувши нічого суттєвого на полі бою.
Європейські чиновники прямо інтерпретували нещодавню гібридну активність Росії саме таким чином. Голова зовнішньої політики ЄС Кая Каллас заявила цього тижня, що Москва намагається залякати європейські країни, щоб вони зменшили підтримку України, тоді як інші європейські міністри описували російський саботаж та кібероперації як частину ширшої кампанії проти єдності Заходу. Це залишається радше інтерпретацією російських намірів, ніж незалежно перевіреним знанням про приватні розрахунки Путіна, але це відповідає стимулам, з якими стикається Москва.
Страх іноді може досягти того, чого не може зробити військова сила. Якщо європейські електорати поступово переконаються, що підтримка України наражає їх на ризик саботажу, кібератак, порушень повітряного простору або, зрештою, війни з Росією, внутрішній тиск на компроміс може зрости. Москві не обов'язково потрібно, щоб європейці співчували Росії; їй потрібно достатньо людей, щоб боятися наслідків протистояння їй.
Ця відмінність важлива. Російська стратегія не вимагає ідеологічної конверсії. Стратегічного виснаження може бути достатньо.
Американське питання
За всім цим протистоянням стоять Сполучені Штати. Європейські члени НАТО суттєво збільшили свої оборонні зобов'язання після повномасштабного вторгнення Росії, але американський військовий потенціал залишається центральним для Альянсу. Тому будь-яка російська стратегія, спрямована на послаблення НАТО, повинна приділяти особливу увагу розбіжностям між Вашингтоном та європейськими столицями.
Ці розбіжності стають дедалі суттєвішими. Сполучені Штати переглядають аспекти своєї військової участі в Європі, тоді як європейські уряди готуються до можливості того, що їм зрештою доведеться взяти на себе значно більшу відповідальність за власну оборону. Агентство Reuters повідомило цього місяця, що Сполучені Штати все ще утримують приблизно 80 000 військовослужбовців у Європі, навіть попри те, що Вашингтон переглядає розгортання військ і тисне на європейських союзників, щоб ті взяли на себе більшу частину тягаря.
З точки зору Москви, найціннішим стратегічним результатом не обов'язково було б територіальне завоювання. Це було б переконання європейців у тому, що американський захист став невизначеним, і водночас переконання американців у тому, що європейські кризи безпеки є небезпечними зобов'язаннями, від яких Вашингтон повинен дистанціюватися. Такий розвиток подій завдав би удару по концептуальній основі НАТО, оскільки колективна оборона зрештою залежить від політичної впевненості так само, як і від військового потенціалу.
Однак тут Путін неодноразово стикається з тим самим протиріччям. Тиск може розділити альянси, але надмірний тиск може їх зміцнити. Вторгнення Росії в Україну допомогло переконати Фінляндію та Швецію відмовитися від давньої військової неприєднання та вступити до НАТО. Подальша поведінка Росії сприяла подальшому військовому посиленню саме того кордону, розширення якого Москва засуджувала десятиліттями.
Таким чином, Кремль стикається з проблемою оптимізації надзвичайно складної складності. Він повинен чинити достатній тиск, щоб виявити розбіжності всередині НАТО, не докладаючи при цьому настільки великого тиску, щоб ці розбіжності зникли.
Пастка диктатора
Це підводить нас до глибшої причини, чому Путін тепер може відчувати себе зобов'язаним продовжувати ескалацію конфронтації. З часом він систематично зменшував власний політичний простір для відступу. Російський лідер, який дотримувався більш обмеженого тлумачення української війни, може зрештою заявити, що Росія досягла достатніх цілей, і прагнути до нормалізації відносин з Європою шляхом переговорів. Натомість Путін все частіше представляє цю боротьбу як частину набагато більшого протистояння між Росією та фундаментально ворожим західним порядком.
Якби це протистояння раптово зникло, ідеологічну структуру, побудовану навколо нього, стало б важче підтримувати. Росіяни могли б резонно запитати, чому такі надзвичайні військові витрати залишаються необхідними, чому політичні репресії мають продовжуватися та чого саме досягли жертви попередніх років. Кожен додатковий рік війни посилює цю проблему, оскільки кожна додаткова жертва вимагає ретроспективного виправдання.
Це одна з повторюваних патологій персоналізованого авторитарного уряду. Зовнішня політика поступово переплітається з біографією правителя. Від політики нелегко відмовитися, оскільки визнання її провалу також підірве політичний авторитет особи, яка її створила.
Путін не може легко відмовитися від геополітичного світогляду, навколо якого він організував останні роки свого правління, не відкинувши при цьому значну частину власної політичної спадщини. Ескалація відкладає цю розплату, оскільки кожна нова конфронтація пояснює вчорашні невдачі та виправдовує завтрашні жертви. Ще одна західна загроза демонструє, чому військові витрати залишаються важливими, чому внутрішнє інакомислення залишається небезпечним і чому Росія нібито не може повернутися до звичайної політики.
Таким чином, конфронтація починає увічнювати політичну систему, спочатку створену для її проведення.
Ескалація має свою суперечність
Однак ескалація може також зруйнувати власну мету. Кожна російська провокація дає європейським урядам ще один аргумент для збільшення витрат на оборону. Кожна диверсійна операція заохочує до посилення співпраці контррозвідки. Кожне порушення повітряного простору посилює аргументи на користь додаткової протиповітряної оборони. Кожна спроба залякати європейські суспільства щодо Росії ризикує переконати їх у тому, що російська загроза є серйознішою, ніж вони вважали раніше.
НАТО стверджує, що саме цей процес відбувається. Альянс зміцнив свій східний фланг додатковими силами, системами спостереження, патрулюванням повітряного простору та засобами протиповітряної оборони, тоді як керівництво НАТО стверджує, що тиск Росії зміцнив, а не зруйнував єдність союзників. Чи переживе ця єдність тривалу серію серйозніших інцидентів, невідомо, але тиск Росії явно спричинив значну додаткову військову підготовку.
Ескалацію також не слід автоматично тлумачити як доказ сили Росії. Операції в сірій зоні є привабливими частково тому, що конфронтація з використанням звичайних вогневих засобів є настільки небезпечною. Росія залишається глибоко відданою військовій діяльності в Україні, і європейські чиновники, яких цього тижня цитує Reuters, відрізняють розширення гібридної кампанії Москви від її нинішньої здатності здійснювати пряму агресію з використанням звичайних вогневих засобів проти НАТО.
Ескалація нижче порогу війни може таким чином створювати стільки ж обмеження, скільки й впевненість. Росія може досліджувати НАТО саме тому, що боротьба з НАТО звичайними засобами була б набагато небезпечнішою.
Найнебезпечніший момент
Найбільша небезпека, з якою стикається Європа, отже, не обов'язково полягає в тому, що Путін одного ранку прокинеться і свідомо вирішить розпочати Третю світову війну. Уряди рідко описують власні рішення в таких театральних термінах. Більш правдоподібною небезпекою є поступовість, за якої кожен окремий крок здається керованим, а кожен наступний крок виправдовується відповіддю на попередній.
Дрон перетинає кордон, і нічого катастрофічного не відбувається. За ним йде інший. Саботаж на залізниці. Збій комп'ютерної мережі. Літак входить у спірний повітряний простір. Військовий патруль зустрічає інший. Пошкоджується телекомунікаційний кабель. Зрештою, хтось гине, і уряди розходяться в думках щодо того, чи була подія навмисною, випадковою чи такою, що можна заперечити. Кожен інцидент можна окремо стримати, доки один з них не стане таким.
Тоді небезпека стає взаємною. Москва може дійти висновку, що відмова від ескалації після відповіді НАТО продемонструє слабкість, тоді як уряди країн НАТО можуть дійти висновку, що відмова від рішучої відповіді призведе до наступної російської провокації. Жодній зі сторін не потрібно бажати загальної війни, щоб обидві сторони почали підніматися сходами ескалації, спуск з яких стає дедалі складнішим у політичному плані.
Ось чому твердження про те, що Путін «повинен» ескалювати, слід розуміти як спостереження щодо стратегічної архітектури, яку він створив, а не як твердження, що у Росії немає альтернативи. Росія явно має альтернативи. Переговори, військова стриманість і, зрештою, компроміс з Україною та Європою залишаються політичними можливостями. Складність для Путіна полягає в тому, що кожне з них може призвести до дедалі серйознішої втрати ідеологічного наративу, який легітимізував його політичну систему.
Таким чином, він стикається з неприємним рівнянням. Повноцінна війна з НАТО наражатиме Росію на катастрофічні ризики. Справжнє примирення з НАТО може підірвати політичну міфологію, від якої дедалі більше залежали роки мобілізації. Між цими двома альтернативами лежить спокуслива золота середина постійної контрольованої конфронтації: достатньо небезпечна, щоб підтримувати наратив про екзистенційного західного ворога, але нібито достатньо відкалібрована, щоб уникнути наслідків відвертої війни.
Недолік міститься у слові «контрольований». Міжнародні кризи – це не лабораторні експерименти. Машини дають збої, командири неправильно розуміють накази, оцінки розвідки є неправильними, а уряди неправильно тлумачать наміри один одного. Стратегія, заснована на багаторазовому наближенні до червоних ліній супротивника, передбачає надзвичайний ступінь точності за обставин, які за своєю суттю характеризуються невизначеністю.
Таким чином, Путін може мати вагомі політичні стимули продовжувати підніматися кар'єрними сходами, вважаючи, що він завжди може зупинитися на одну сходинку до катастрофи. Завдання НАТО відповідно складне: воно повинно зробити витрати на подальшу ескалацію достатньо передбачуваними, щоб стримати Москву, не створюючи саме тієї неконтрольованої конфронтації, якій стримування має запобігти.
Таким чином, небезпека, яка стоїть перед Європою у вересні 2026 року, є більш тонкою, ніж припущення, що Росія вирішила вторгнутися до НАТО. Поточні публічні дані не підтверджують цей висновок, і деякі європейські уряди прямо оцінюють, що Росія наразі не має можливості для прямої звичайної агресії проти Альянсу. Однак докази свідчать про посилення порушень повітряного простору, звинувачень у саботажі, кіберактивності та інших форм тиску, які саме НАТО описує як випробування рішучості союзників.
Більш тривожною можливістю є те, що Москві взагалі не потрібно вирішувати питання війни з НАТО. Путіну достатньо зробити висновок, що Росії вигідно постійно наближатися до межі між миром і війною, спостерігати за реакцією Альянсу, а потім трохи зсувати цю межу далі. Такі стратегії можуть здаватися надзвичайно успішними, оскільки кожна окрема ескалація залишається керованою, а кожна попередня криза зрештою вщухає.
Вони працюють доти, доки не настане нагода, за якою людина цього не зробить.
